На «UA: Першому» триває показ шестисерійного документального реаліті-шоу «Шахтарська зміна», який можна побачити в ефірі щосереди о 19:00. Його головні герої — шахтарі Ігор зі Львівщини та Сергій із Донецької області. Гірники після роботи займаються маленьким бізнесом, але все одно ледве зводять кінці з кінцями. Для них створюють штучні умови: чоловіки їдуть на місяць у Польщу переймати досвід у гірників, які покинули шахти та сьогодні займаються бізнесом і є досить успішними.

Генеральний продюсер суспільно-політичного напряму Суспільного мовлення Андрій Сайчук розповів «Детектору медіа», чи завершився позитивно для українських шахтарів експеримент «Шахтарська зміна», хто допоміг реалізувати проект і чого бракує українцям, щоби стати багатими.

— Андрію, в оприлюдненому в березні звіті НСТУ за 2017 рік було анонсовано запуск у вересні 2018 року шестисерійного реаліті «Шахтарі змінюють професію». Врешті проект вийшов під іншою назвою. Чому назвали «Шахтарська зміна»?

— Це була робоча назва. Після того, як отримали новий матеріал, на етапі постпродакшену, придумали вдалішу, влучнішу назву «Шахтарська зміна». Тут є гра слів: з одного боку, це історія про шахтарів, які працюють позмінно, з іншого — про великі зміни в житті двох гірників, які хочуть вийти зі своєї шкаралупи.

— У тому ж звіті була інформація, що проект вдалося реалізувати коштом донорів — Агентства США з міжнародного розвитку (USAID / Кімонікс Інтернешнл Інк). Було вказано бюджет проекту — 120 тис. дол. Щось змінилося?

— Нас дуже підтримали донори USAID за посередництвом міжнародної організації «Кімонікс Інтернешнл Інк». У процесі роботи над проектом суму було збільшена до 145 тис. 403 дол. На ці кошти зняли шість серій, частина зйомок була за кордоном, що зрештою здорожчило продукт.

В авторів «Шахтарської зміни» спочатку була ідея знімати шоу в Німеччині у вугільному регіоні. Ми разом думали над концепцією проекту. Мені вдалося переконати їх перенести зйомки до Польщі. З точки зору логістики це здешевило бюджет. До того ж, польський досвід як-не-як нам ближчий.

Окрім того, донори пішли на зайвий для себе клопіт і дозволили закупити техніку, яка використовувалася під час виробництва проекту й залишилася на Суспільному. Це важливо, бо через недофінансування Суспільне не може зараз дозволити собі оновлювати техніку. А зважаючи на тривалість проекту, оренда такого обладнання вийшла би дорожчою, ніж його купівля. Ми придбали чотири комплекти мобільних камер Sony Alpha 7 та дві монтажні станції. На них досі є наліпки «Від американського народу» (сміється). Це великий внесок, за який ми справді дуже вдячні, оскільки на цих комплектах сьогодні знімаються проекти просвітницького, розважального й суспільно-політичного напрямів.

— У титрах зазначено імена трьох авторів ідеї: Настя Канарьова, Богдан Кінащук і Влад Азаров. Вони працюють на Суспільному?

— Я всіх їх знаю із часів, коли працював на «Громадському». Знав, що в них є непогана ідея такого документального серіалу з елементами реаліті. Була грантова програма, конкурс. Я запропонував Насті й Богдану взяти участь. Паралельно сам подав інший проект, ще колеги з інших напрямів НСТУ брали участь, з інших компаній були конкурсанти. Але донорам з усіх проектів сподобався задум саме майбутньої «Шахтарської зміни», й вони погодилися профінансувати створення серіалу. НСТУ через благодійний фонд уклало з авторами ідеї договір, це фактично аутсорс. Надалі ми затвердили проект, координували, допомагали.

— Автори ідей згадуються в титрах неодноразово. Настя Канарьова є також редакторкою, Богдан Кінащук — оператор, режисер монтажу. Над проектом працювала одна й та ж команда?

— Там була зовсім невеличка команда, яка працювала від початку до завершення проекту. Були також ті, хто долучався на певному етапі. Наприклад, кастинг-директор. Був проведений дуже серйозний кастинг, адже знайти серед шахтарів тих, які погодилися би зніматися, не губилися в кадрі, вже пробували себе в бізнесі, які готові були б залишити шахту і сконцентруватися на власній справі — це непросте завдання. Через сито відбору пропустили сотні претендентів, щоби знайти Ігоря Данчевського та Сергія Морозенка.

— Ви зазначені як голос проекту. У чому ще полягала ваша робота?

— Для мене це авторський продукт Насті й Богдана. Після затвердження ідеї в них були розв’язані руки. Вони самі добирали людей у команду, сценарій, зйомки, монтаж — це була їхня відповідальність. Ми підказували деякі моменти, наприклад, про те, щоб для серіалу обрали два міста з однаковою назвою Гірник. Одне таке шахтарське містечко є на Львівщині під Червоноградом, інше — в Донецькій області. Також переконали авторів знімати в Польщі, а не в Німеччині. Допомогли із форматом реаліті, з інтерв’ю.

— Скільки тривали зйомки?

— Знімати розпочали в грудні 2017 року, кілька тижнів працювали на Донбасі, кілька — на Львівщині. У Польщі зйомки тривали недовго, оскільки кожен день коштував гроші. Знімальний період був коротким, це робиться для того, щоби здешевити виробництво. Монтаж зайняв більше часу. Навесні була готова чорнова версія серіалу. Влітку дознімали фінальну частину.

— Чи проходив кастинг у Польщі серед колишніх шахтарів, які сьогодні стали бізнесменами?

— Звісно.

— Як змінилося життя шахтарів після участі у проекті?

— Не хочу робити спойлери. Фактично проект більше є документальним у сенсі, що в нас немає взагалі постановочних кадрів. Це реальні шахтарі, висмикнуті зі свого середовища й поставлені у штучні умови, для них сконструйовані штучні пригоди. На відміну від класичних реаліті, у «Шахтарській зміні» немає змагальності, немає переможця, ніхто не вибуває. Натомість є дві паралельні історії, два подібних і водночас різних чоловіка. Супер гепі-енду немає. Вони повернулися, чогось навчилися.

Взагалі, перша серія, як на мене, трошки медитативна, але вона необхідна, щоб дати загальну картину, познайомити з героями. Далі серіал веселіший, у героїв починаються різні пригоди, особливо для Сергія, шахтаря з Донеччини, який уперше потрапляє за кордон. Для нього багато що є новим. Він гнучкий і швидко адаптується. У нього і в житті дуже багато змінилося. Далі в серіалі про це все є.

— Чи стежите за тим, як ці шахтарі живуть сьогодні?

— Саме для цього ми робили влітку дозйомки. Насправді вони не просто так поїхали, їх не просто подражнили картинками гарного життя. Чоловіки отримали поштовх, щоби зайнятися своєю справою. Ця історія є в розвитку.

Не знаю, чи ми хотіли би продовжити історію із шахтарями, зважаючи на досить дороге виробництво. Зараз компанія у складних фінансових умовах, мені важко щось прогнозувати. Звісно, є грантові кошти, але вони не завжди є достатніми для якісного телевиробництва. Крім того в кожного донора є свій порядок денний, свої цілі, які не завжди збігаються з тим, що хотіли б робити ми. У випадку «Шахтарської зміни» всі зірки на небі зійшлися у щасливій комбінації, ми зробили достойний продукт, який цікавий і донору, і нам, і, я сподіваюся, глядачам.

Звісно, ми хотіли б робити подібні проекти. Мені здається, це повинно мати попит, і це добре би вписувалося в місію Суспільного. Маємо детально прописані проекти про вчителів, науковців. І з відносно невеликими бюджетами. Наприклад, 100 тис. євро — це багато чи мало? Для українського пересічного пенсіонера це, скажімо, астрономічна сума. Для телевиробництва — це невеликі гроші. Їх вистачить на кільканадцять епізодів студійного шоу або на кілька серій ситкому. Залежить від формату, де знімати, чи будуть відрядження за кордон, яка частка ренталу й так далі.

Таких проектів на рівні ідей у нас багато стоїть «на парковці», ми нарахували їх майже на 1 млрд грн. (Сміється.) І всі розписані, драфти бюджетів складані. Маємо багато форматів, ідей, хочеться їх нарешті реалізовувати. Питання — як звільнити кошти для їх реалізації.

— Українські шахтарі їдуть у Сілезію (Шльонське) — край, який називають польським Донбасом. Сьогодні частина Сілезії — мистецько-туристичий регіон, де в шахтах відкриті музеї. Чи було одним із завдань проекту показати можливий розвиток вугільних регіонів України?

— У Німеччині вирішили проблеми шахтарського регіону завдяки величезному бюджету, підняли інфраструктуру, переорієнтували промисловість на сферу послуг у регіоні. Це певною мірою відбулося і в Шльонську в Польщі. Якщо хтось був у Катовіце, головному місті Сілезького воєводства, 20 років тому, той побачить, як усе змінилося до непізнаваного. Сьогодні нічого не свідчить про те, що це столиця шахтарського краю, депресивного регіону. Тепер це середньостатистичне європейське місто, з історичним центром, новим чистеньким вокзалом, який переходить у галерею магазинів, усюди дуже охайно й заможно. Так, поляки й німці мають більше грошей у бюджеті, але питання і в тому, як люди вміють змінюватися, наскільки вони самі готові до змін.

Цей серіал — про те, що держава не може вирішити за тебе всі твої проблеми, зміни — це ти. Головний посил «Шахтарської зміни» полягає в тому, що люди мають собі дати раду в такій ситуації. Це не означає, що держава не має нічого роботи, але це також означає, що ти маєш бути готовий до змін. Цей посил досить логічний, про це говорять звичайні люди, герої шоу. І завдяки цьому, мені здається, вдалося уникнути повчального тону.

У серіалі є смішні ситуації. Сергій приходить до в’єтнамського ресторанчика, які в Польщі дешеві й популярні. Він уперше куштує в’єтнамську кухню, замовив занадто гострий суп, який не зміг доїсти. На виході Сергій каже: «От, бусурмани». Потім його журналіст питає, що він мав на увазі, в цей момент Сергію стає соромно. Таких людських ситуацій дуже багато, цей серіал без прикрас. У ньому реальні шахтарі, двоє простих чоловіків, прагнуть чогось більшого. І мені подобаються ці хлопці, бо вони позитивні.

Основний посил у тому, що так, у нас бідна держава, але вона бідна ще й тому, що в нас люди бояться змін, бояться взяти на себе відповідальність. Хочуть, щоби держава про все подбала, але самій тій державі не довіряють. Хотілося б, щоб якомога більше людей побачили «Шахтарські зміни». Коли побачать, що такі самі колишні шахтарі, як ти, тільки в сусідній країні, тепер достатньо успішні люди й повністю змінили своє мислення, то, може, це трошки щось змінить у свідомості.