Років десять тому, коли перший був іще національним, а не UA, моя бабуся дивилася там телепередачі. У перервах між серіалами на інших телеканалах — коли там ішла реклама. Ці передачі були, мабуть, розумні, але нудні. В екрані сиділа жінка, майже не рухалася й заупокійним голосом розповідала щось історичне. Дати, імена, дати, імена.

Усе змінилося. Перший національний існувати перестав і тепер це суспільний мовник. Суспільний — отже для суспільства. І в ідеальному світі це канал, який вмикають не під час реклами, а чиїх програм справді чекають і передивляються потім на Ютубі. Може, навіть шерять у Фейсбуку. Це має стосуватися й освітніх програм, яких на інших телекналах не так і багато.

Освіта — це якраз та суспільно важлива тема, яка може стати перевагою суспільного мовника. Погляньмо, який стан справ із освітніми програмами на «UA: Першому» тепер, коли трансформації лише почалися.

Ну і як же це?

Щоранку суботи на «UA: Першому» виходить передача «Як це?». Ідея в тому, щоб розповідати, як влаштовані складні механізми навколо нас. Або якісь звичні речі, створення яких закрите від сторонніх очей. Наприклад, із чого роблять сковорідки, як відбувається процес пошиття костюмів на фабриці, як функціонує система каналізації чи звідки взялася гра в гольф. Ну або як виглядає «Євробачення» зсередини.

Зйомки відбуваються безпосередньо на місцях — заводах, фабриках, стадіонах. Коли тема дуже нудна, її намагаються врятувати ведучі — наприклад, влаштовують змагання з гольфу між собою чи додають гумористичні інтерактивчики.

Одним із таких інтерактивчиків усередині програми стали телевитребеньки під назвою «Фреш Треш». Сцена перша. Повчальна.

Викладач і студент. Студент Віталік тягне білет номер 3: «Пакети для сміття. Становлення і роль у житті людини».

– Елементарний білет, — каже викладач Кирило Мефодійович.

– Елементарний білет, — повторює Віталік.

– Ну давай.

– Давай, — перелякано бурмоче Віталік.

– Перше питання.

– Перше питання, — хтось тягне час.

– Хто і коли винайшов пакети для сміття? Ну, це дуже просто, — припускає викладач.

– Дуже просто, — не дуже впевнено погоджується Віталік.

– Відповідай.

– Відповідай.

– Значить, почнемо з «коли?». Пакети для сміття були винайдені зовсім недавно. В дві тисячі…

– Уууу.

– Давно, давно. У тисяча..

– Оооо.

– Вісімсот.

– Уууу.

– Дев’ятсот?

– Ооооо.

– Тисяча дев'ятсот п'ятдесяяяят…

– Ому році!

– Правильно!

Схожим чином (Хто? Ну хто. Так я так і сказав. Га.. Ге.. Ме) за декілька хвилин стає відомо, хто саме цей відомий винахідник: Гаррі Василюк. І ще за кілька хвилин вгадано нове слово — поліетилен! Були варіанти «плюмбум» і «поліетил». Віталік, схоже, був не дуже розумним студентом.

Словом, це той випадок, коли когось, здається, вважають ідіотом. І цей хтось — глядач. Який, радше за все, не помітить, що грудневий випуск про сковорідки — це суцільна реклама компанії литого, алюмінієвого й чугунного посуду «БІОЛ». Про це згадують плашками «На правах реклами» — але лише там, де в кадрі з’являється назва компанії.А більшість синхронів не про те, чому антипригарне покриття антипригарне. А про те, як підприємство пройшло довгий шлях до ідеалу.

А така хороша ідея була.

Повний Борхес

Програма «Як це?»зорієнтована більше на молодіжну аудиторію (мабуть). Але є на «UA: Першому» й освітнє шоу без жартів.

Це «Борхес» — цикли відеолекцій від експертів у вузькій сфері. Наприклад, про історію України чи культуру. Останній цикл відео — це фахові півгодинні розмови про мистецтво з мистецтвознавчинею. Виглядає все так: розслаблена музика, титри. Жінка сидить у раю. Навколо неї лише білий туман, а навколо голови — легке світло.

Оператор знімає два плани: голова жінки й жінка по коліна. На кожен із планів, очевидно, виділено обмежену кількість часу, бо плани змінюються рандомно. Більше в кадрі фактично нічого не відбувається. Хіба що раз за разом виповзають фотографії картин.

Підзаголовок програми — «Розмови про розумне». І тут не обдурили: колір у живописі, час і рух у картині, площина і простір, станковий живопис, образна геометрія. Словом, вузька тематика, яка навряд чи буде цікава широкій аудиторії.

Це не применшує цінності знань, які можна отримати з цих лекцій. Просто щоб їх отримати, треба втриматися й не перемкнути канал. Бо якщо з нудної пари в університеті піти не дозволяє совість, то з пультом усе простіше. Формат не залишає шансів зацікавитися.

Зрештою, історія про «Борхес» — це історія про уроки української літератури в школі. Коли все могло бути дуже цікаво, але щось пішло не так, бо «трактор в полі дир-дир-дир».

Заупокійний університет

Надії були на воістину освітню програму — «Суспільний університет». Це програма, яка мала би, за ідеєю, зруйнувати стереотип про нудні лекції. І переконати глядачів, що отримувати нові знання — легко й весело. Зокрема ті, які недоступні в університетських чи шкільних аудиторіях. Наприклад, розповідають про явище хакатону. Загалом у рамках програми працюють із такими напрямами: образотворче мистецтво, література, історія, музика, психологія, філософія, розвиток громадянського суспільства, новітні технології. Тобто йдеться про широкий спектр тем. І, здавалося б, у порівнянні з «Борхесом» це передача для широкого загалу.

«Не треба гризти граніт науки — треба нею смакувати», — пишуть в анонсі програми. Але граніт передумав і впав на голову.

По-перше, студентам Національного університету імені Тараса Шевченка чи театрального Карпенка-Карого, які були масовкою в кожному випуску. По-друге, глядачам, яким обіцяли альтернативну освіту.

Формат програми такий: є студія, лектор, студенти, які сидять на стільцях / кріслах-мішках. Лектор розповідає щось цій аудиторії. Періодично візуалізує слова презентацією. Вони всі різні, залежно від теми, звісно, але переважно належать до тих презентацій, де багато слів і мало картинок. Юрист читає лекцію на тему «Захист честі, гідності та ділової репутації». На екрані показують визначення термінів. Хлопець у другому ряді колупає в носі. Крупним планом студенти засинають. Лектор враховує статус суб’єктів правовідносин.

Про теорію чотирьох П в маркетингу розповідають двоє. Лектори говорять про біль клієнта — крупним планом студентка, яка наполегливо бореться зі сном.

Мотивація дивитися «Суспільний університет» у всіх, очевидно, різна. Моя не виходила за межі антропологічної цікавості — дуже хотілося знайти на екрані людей, які виявляли хоч якийсь ентузіазм. Продивилась п’ять програм — не знайшла.

Здається, в заявлену ідею не вірять навіть її творці. Бо якщо анонсують альтернативну, неформальну освіту — то дуже хочеться побачити саме таку. Принаймні у відповідному форматі. Щоб це не була записана з двох ракурсів лекція з нудними слайдами, теоретичними визначеннями й завченими запитаннями від штучної аудиторії.

Словом, суспільному треба терміново щось робити.

Альона Вишницька, для «Суспільного мовлення»