Перш ніж повести мову по суті, хотілося би сказати от що: НСТУ перебуває на стадії становлення, причому лише на початковому її етапі. Тож усе, що буде написано, — це не критика, а радше побажання, так би мовити, кваліфікованого глядача.

Отже, повідомлення: «“UA:Перший” покаже усі матчі Чемпіонату світу з хокею за участю збірної України наживо». На практиці це не зовсім так, і канал показує чемпіонат дещо ширше — скажімо, 24 квітня йшла трансляція матчу Австрія — Угорщина, 27 квітня — трансляція матчу Казахстан — Південна Корея.

А тепер погляньмо на ситуацію свіжими очима. В Україні — чемпіонат світу. І хай це не елітний дивізіон світового хокею, а перша ліга (двоє переможців якої вже за місяць гратимуть на чемпіонаті світу у вищій лізі) — однаково подія є непересічною. Не рядовою. Тим паче, що Україна зовсім не розбещена міжнародними змаганнями такого рівня.

З іншого боку, ще з радянських часів хокей мав чимало шанувальників. Тож, здавалося би, вже хто, а країна-хазяйка мала би показувати всі матчі чемпіонату світу. Хоча би задля того, щоб її власні глядачі відчули: протягом тижня їхня країна стала центром світового хокею. Відчули, що в їхній столиці й справді відбувається хокейне свято світового рівня. І бачили, що саме відбувається, як триває це свято. Відчуття причетності або відстороненості — от про що, власне, йдеться.

Зрозуміло: дуже складно було би показати всі матчі наживо, бо тоді довелося б зламати звичну сітку мовлення. Але ж є запис! І до показу спортивних подій у записі вдаються зовсім не рідко. У записі йшло чимало трансляцій із Олімпійських ігор у Ріо-де-Жанейро — хоча б із причини різниці в часі. Але нічого страшного з того не було. У такому режимі майже п'ять років тому українське телебачення вело трансляції з чемпіонату Європи з футболу: найцікавіше — наживо, все решта — в записі.

Загалом же, хокейний чемпіонат світу проходить десь на далекому маргінесі інформаційного потоку. Інформаційний та іміджевий потенціал, який містить у собі ця подія, залишився невикористаним. Навіть із суто патріотичного погляду.

А тепер погляньмо, чим бавив своїх глядачів «UA: Перший» у царині спорту впродовж останнього часу. Зовсім коротенькі випуски новин «Спорт» уранці та трохи довші (20 хвилин) «Новини. Спорт» удень та ввечері. Український міжнародний кубок зі спортивної гімнастики 8 квітня. Не так спортивна, як навколоспортивна подія — церемонія вручення нагород ФІФА (футбол) 9 січня. Теніс: кубок Девіса, матч Португалія — Україна 7, 8 та 9 квітня; «Український корт» 30 січня та 27 лютого. І змагання з біатлону 12‒15 та 19‒22 січня, 2‒5, 13 та 17‒20 березня, а ще «Найкращі виступи українських біатлоністів» 5 березня. Щось я міг прогледіти, але навряд чи це змінило б загальну картину.

Якою виходить ця загальна картина? Якби на неї подивився іноземець, який геть нічого не знає про Україну, він був би щиро переконаний: Україна розташована десь у тундрі, а традиційний спосіб життя українців — це бігати на лижах і полювати на дичину, здобуваючи собі харчування. Бо, за однією з версій, біатлон є не чим іншим, як спортивною «реінкарнацією» традиційного способу життя народів Крайньої Півночі. І якщо суспільне телебачення України левову частку своєї уваги до спорту приділяє саме біатлону — це, певне, щось та й каже про смаки й уподобання українців. Принаймні, мусило би казати. Сторонньому спостерігачеві й на думку не спаде, що активна (тобто не дивитися по телевізору, а займатися самому) популярність біатлону в Україні є неможливою через нестійкий характер снігового покриву взимку.

Гаразд, це зимовий сезон, а Україна, як відомо — не Росія й навіть не Фінляндія й не Норвегія. Але чим запам'ятався літній спортивний сезон на «UA: Першому»? Чемпіонат Європи з футболу та Олімпіада в Ріо-де-Жанейро — так, але без цих подій було просто не обійтися. Інші спортивні трансляції були дуже рідкісними й якимись випадковими, безсистемними. І — в переважній більшості були присвячені не популярним видам спорту, а тим, де українські спортсмени мали реальні шанси на перемогу.

На інших загальних, не профільно-спортивних, телеканалах це здебільшого були футбол, переважно матчі за участі «Шахтаря» або «Динамо», та професійний (і лише професійний) бокс, останній — знову ж таки, успішний для України вид спорту.

Контент спортивних телеканалів вимагає окремого дослідження, але загальне враження таке, що й на них дуже далеко до великого розмаїття на всі смаки.

Тут ми стикаємося з тим самим, із чим стикаємося на українському ринку взагалі — й не лише медійному. Із задоволенням найбільших сегментів попиту й нехтуванням усіма рештою. Телебачення задовольняє потреби шанувальників найпопулярніших (або таких, які вважають за найпопулярніші) видів спорту. Можливо, це лише здається, але так і хочеться додати: найпопулярніших серед еліти, серед «сильних світу цього». Он, у Білорусі «в хоккей играет настоящий Лукашенко», тож хокей там і є стрижнем спортивної телепрограми. У Росії Путіна підносять як майстра дзюдо, тож і дзюдо там вважають за всенародно популярний вид спорту, навіть комерційну рекламу на цьому будують. У нас, здається, далеко не в тій стадії, але відбувається те ж саме.

А може бути, річ головним чином от у чому. Пригадуються два випадково почутих фрагменти зі спортивних новин Українського радіо. Один: український важкоатлет здобув на чемпіонаті срібло. Хто здобув золото, хто бронзу — про те не обмовилися жодним словом, срібло українця — ото й була вся новина. І другий: на чемпіонаті з фігурного катання українська танцювальна пара увійшла до чільної десятки, на наступний чемпіонат від України зможуть поїхати вже дві пари. Хто здобув золоту медаль, хто срібну, хто бронзову — так і не сказали.

Чи можете ви собі уявити шанувальника того або іншого виду спорту, якому геть байдуже, хто став чемпіоном, а хто призерами? Оце й доводить: наше спортивне телебачення, на жаль, прямує російською стежкою. Тією, на якій спорт сам по собі ніякою цінністю не є: спорт — це різновид війни, й головне в ньому — що ми всім «пащу порвемо, моргала повиколюємо». Спортивні програми провідних телеканалів, і «UA: Першого» передусім (бо мова перш за все про нього) розраховані не на поціновувачів і шанувальників спорту, а на квасних (так, саме квасних) ура-патріотів. На тих глядачів, які не знаються на спорті і яким байдуже, що за вид спорту на екрані — аби лише «Україна всіх поставить на коліна».

Є тут ще й от який аспект. Наше телебачення (знову ж таки, й «UA: Перший») йде у хвості за тими видами спорту, в яких українські спортсмени здобувають успіхи. Й тим самим зберігають оцю дуже вузьку нішу успішних для українців видів спорту. Тоді як широкий спектр демонстрованих на телеекранах видів спорту популяризував би їх — і за десять років зросла би генерація сильних спортсменів у найрізноманітніших видах. І спортивних успіхів українців, відповідно, побільшало би.

І все це — завдання суспільного телебачення, яке от просто зараз постає. Зрештою, його засадниче завдання — задовольняти найширший попит глядачів, а не лише попит на ті види спорту, які є реально або нав'язуються як найпопулярніші.