Ірина Сампан раз на два місяці їздить в зону АТО. За її словами, у 2015 році безвідповідальність із боку журналістів була масовим явищем. «Вони думали, що їх врятує бог, військові, медики, чи бойовики не будуть стріляти, тому що на їхніх жилетах написано “Преса”», – розповіла Ірина Сампан сайту «Суспільне мовлення». Вона поділилася майже покроковою інструкцією, як стати військовим журналістом, з якими проблемами стикнулася під час роботи в зоні АТО, і на що українським медіа потрібно насамперед звертати увагу, пишучи про Донбас.

«Військовому журналісту складно працювати на своїй війні»

– Як виникла ідея проекту «Війна. Рік третій»?

 – Я їжджу на війну приблизно раз на два місяці. Працюю там тиждень-два, тоді повертаюся в Київ, щоб реабілітуватися і знову поїхати в зону бойових дій. На «Громадському радіо» журналісти не мають страховки, тому змусити їхати туди ніхто не може, поїздки в АТО – це власна ініціатива.

Як журналіст я подала свою ідею щодо серії репортажів про контрактну армію та місцевих жителів на грант Internews і місяць тому виграла його. Грошей було достатньо не тільки на написання репортажів із Донбасу, оплати бензину волонтерам, але й смаколики для військових.

Щоб репортажі були об’єднані однією темою, я вирішила створити проект під назвою «Війна. Рік третій», який надалі розвиватиму. Цього разу я готую п’ять великих репортажів, чотири з яких вже вийшли на «Громадському радіо». («Ноги, которые не могут ходить к морю, в котором нельзя купаться», «Моя новая армия. История одного контрактника», «Відновити зв’язок і бажано вижити. Як ми ходили на завдання», «Ненавиджу і ніколи не пробачу, — житель прифронтового села Путіну» - ред). 

Мета моєї поїзди була пересвідчитися на власні очі, що таке контрактна армія в українських реаліях. Я хотіла поговорити з командирами, розпитати у військових, солдатів, які зміни вони бачать, чи проблеми залишилися одні й ті ж. У проект входитимуть репортажі як про місцевих жителів, так і про військових. Я хотіла показати маленького солдата, як він ризикує своїм життям, і зрозуміти, чи це комусь цікаво.

 – На яку аудиторію розраховані репортажі про маленького солдата?

 – Репортажі з війни не зовсім для військових. Хоча солдати лукавлять, коли говорять, що їм не цікаво читати матеріали на військову тематику. Коли я пишу маленький пост у Facebook про бійця в загальному понятті, я хочу, щоб кожен з них бачив, що це саме про нього. Я думаю, це маленька перемога, коли у військових виникає відчуття, що те, чим вони займаються, комусь потрібне. Це одна з причин, чому я їжджу в АТО і беру участь у завданнях, які виконують військові, щоб розкрити важливі деталі, які часто не помічають. Як солдат їсть, засинає, зав’язує шнурки перед завданням, що говорить, коли прокидається, як висловлює повагу чи зневагу.

Друга причина моїх поїздок наступна. Військові повертаються у суспільство, яке їх не розуміє. Часто вони не можуть адаптуватися до «гражданки», хочуть повернутися назад на війну. Вже сьогодні потрібно працювати над модерацією, примиренням військових і цивільних, знаходити містки між цими світами. Поки що їх немає.

 – Хто, крім журналістів, може працювати над шляхами примирення?

 – Психологи, сім’ї, роботодавці. А також волонтери, які дають зрозуміти військовим, що цивільні люди збирають речі для армії, дають пожертви. Без добрих людей на війні було б холодно.

 – Яке завдання військового журналіста? Чи правильно я зрозуміла з ваших слів, що з одного боку журналісти мають пояснювати військовим, що суспільстводопомагає армії, а з іншого боку виховувати у суспільстві повагу до військових?

– Військовим слід нагадувати, що суспільство потребує їхнього захисту і наскільки це важливо. Але водночас я б хотіла, щоб мої матеріали показували, що військові – звичайні люди. Вони можуть вживати алкоголь, лаятися. Повага – так, героїзація – в жодному разі.

Військовому журналісту складно працювати на своїй війні. Треба визнати і не лукавити, яким би ти об’єктивним не був, ти є стороною конфлікту і втрачаєш об’єктивність. Ти точно знаєш, хто друг, хто ворог. Хто нападає, а хто захищає свою територію.Так, я пишу про проблеми армії та її забезпечення, лаю Міноборони у своїх матеріалах, не замовчую помилок військових. Ти сам для себе вирішуєш, якими словами це подати.

– Ви, військовий журналіст, називаєте армійців героями?

 – Ні. Вони, до речі, цього не люблять. Не люблять з причини, що героями називають тих, хто загинув. Чи називати людину героєм, яка пішла на війну, потрапила під обстріл і загинула, нічого героїчного не зробивши? Або натрапила на міну і зазнала травм? Дехто скаже так, дехто – ні. Журналістському цеху, особливо військовому, треба навчитися не героїзувати солдат, дозовано і правильними словами давати велич їхніх вчинків, якщо це дійсно велич.

– Як журналісту не стати пропагандистом?

 – Це дуже тонка межа, яку я боюся переступити. Вважаю, що пропаганда потрібна, покликана відшліфувати цей імідж української армії. Інше питання, що термін «пропаганда» отримало негативний відтінок. У такому випадку необхідно назвати себе пропагандистом і писати про українську армію. Якщо ти це визнаєш, будь ласкавий, пиши якісно, а не говори, що «наші хлопчики найкращі у світі». Зараз цього немає, українська пропаганда недолуга. Невміло виходить, бо не було досвіду описувати війну, й армія до цього часу була стигматизована. Та зараз нам і придумувати нічого не треба, не треба створювати штучний імідж, у нас за три роки війни повно неймовірних історій з героїзмом.

«Після першого серйозного обстрілу моя психіка трохи не витримала. Я повернулася в Київ абсолютно іншою людиною»

– Де навчають військових журналістів?

– Насамперед треба бути готовим, що ти їдеш туди, де можеш загинути. Зараз для журналістів проводять курси підготовки для роботи в АТО. Їх організовує Інститут масової інформації та інші організації. На курсах з нами займалися доволі досвідчені тренери, які працювали в Афганістані, Іраку, в інших гарячих точках. Вони вчили, як складати рюкзак, які ліхтарі кращі, що з собою брати тощо. На курсах ми також освоїли базу по медицині. Та цього замало. Треба бути психологічно готовим, і це найбільша складність. На тренінгу нас було до 20 осіб, з яких зараз в АТО їздить п’ятеро. Дуже поважаю чоловіків, які після тренінгу чесно заявили, що не готові працювати в АТО. Такі курси бажано проходити декілька разів, періодично.

Війна застала мене на третьому курсі університету і поступово до себе привчала. Перший раз я поїхала в АТО в лютому 2015 року. В тому населеному пункті, куди ми прибули, обстрілів не було. А мені ж так хотілося, щоб постріляли, щоб потім сказати, «та я знаю, що таке війна». Але ні. Під час моєї третьої поїздки у Мар’їнці військовий показував нам, де був їхній штаб, і в цей момент нас обстріляли. Це був мій перший серйозний обстріл. Моя психіка трохи не витримала. Я повернулася в Київ абсолютно іншою людиною. Коли прийшла на пари, мене запитують про якийсь реферат, семінари, сесії, а я дивлюся на них здивованими очима: «Ви про що? У нас в країні йде війна!». Я ненавиділа всіх, не могла спілкуватися з друзями, мене ніхто не розумів. Після курсів я вважала, що готова до війни, що така собі досвідчена журналістка. Але ні.

– Що робити журналісту, коли психіка не витримує?

– Спілкуватися зі своїми близькими. Сім’я військового журналіста має бути як сім'я військового. Вона має бути підготовлена, розуміти, що людина змінюється. Курси реабілітації бійців АТО призначені ж не тільки для них, але і для їхніх сімей. Рідні мають знати, що треба говорити, жаліти, чи не жаліти. Я вважаю, що для військових журналістів має бути приблизно так само.

– Ваші рідні були готові до того, що з війни ви можете повернутися іншою?

– Я готувала свою сім’ю дуже дозовано. Спочатку я натякнула, що хотіла б попрацювати на війні. Потім повідомила, що піду на курси, щоб знати, як працюють в АТО. Тоді, що поїду в тил, далеко від війни. Тепер привчила, що я на передовій, мені не телефонувати. Моя сім’я демократична, де думки один одного поважають і не можуть щось заборонити або дозволити, ми можемо радитись і висловлювати свою позицію. Батьки бачили, що це для мене важливо, що я не можу писати зараз про щось інше, мене тягне туди, я хочу бути саме там. Я визначила для себе епіцентр подій – в даний момент він на сході України. Хочу підкреслити, що я проти того, щоб всі воювали, писали про це, співали і так далі, життя має продовжуватися. Але я свій епіцентр визначила.

– Де ви зупиняєтеся, коли їдете працювати в АТО?

– Тому й треба проходити тренінги, щоб все це знати. Є журналісти, які просто їдуть кудись навмання, не володіючи елементарними знаннями, не знаючи навіть, як користуватися аптечкою. У 2015 році безвідповідальність із боку журналістів була масовим явищем. Вони думали, що їх врятує бог, військові, медики, чи бойовики не будуть стріляти, тому що на їхніх жилетах написано «Преса».

У Краматорську я познайомилася з волонтером Олександром Петровим. Він родом із Горлівки, у Краматорську його громадська організація «Країна вільних людей» займається переселенцями. Там я залишаю основні речі, звідти їду на передову, маючи з собою бронежилет, аптечку і найнеобхідніші речі у випадку ночівлі на позиціях.

У 2015 році волонтери їздили на передову щодня. Я приєднувалася до них. Тепер вони кажуть, що втомилися, не маючи ніякого сприяння від держави. Та й, мовляв, військові отримують по 7 тисяч, можуть скинутися і купити необхідне. Це їх слова. Але деяких волонтерів не відпустило й досі.

– У вас є прес-карта АТО?    

– Коли я їздила з волонтерами, мені радили заховати посвідчення журналіста і проїхати на передову як волонтер. Я так робила, це завжди проходило. Зараз таке не пройде. Є налагоджена схема, вона дуже добре працює. Ти робиш прес-карту АТО, яка видається на півроку (у мене це вже третя), тоді подаєш заявку у прес-центр в прес-штаб АТО, визначаєш свій маршрут, вони вносять твоє прізвище у базу даних. Командири на місці знають, що до них приїде журналіст.

«Аватар ніколи не стане героєм мого репортажу»

– Як бути з темами, які люди не завжди готові чути, або які на руку проросійським медіа?

– Потрібно свідомо для себе виміряти масштаб трагедії. Чи це дійсно є проблема, яку треба висвітлювати? Якось для прикордонників прийшла партія черевиків,  на яких відлітали верхні гачки. Волонтери розігнали зраду. Військові, навпаки, заспокоювали, що таке взуття можна носити. Піднімати шум на рівному місці – це не завжди дієво.

– Потрібно писати про дисципліну в армії, ті ж п’янки на постах?

– Аватар ніколи не стане героєм мого репортажу. На фронті хлопці стоять третій рік. Є що їсти, більш-менш із забезпеченням, щодня перестрілки, але битв як таких нема. Від бездіяльності завжди є проблеми з алкоголізмом. Якось командир одного з підрозділів розповів мені, що два бійці напилися і побилися. Він їх покарав, постріляв перед вухами і вони заспокоїлися. Або у когось з дружиною проблеми. Він взяв і напився, заснув на посту. Це тема для репортажу? Не думаю. Ну можна вказати про це двома рядками у матеріалі, якщо воно хоч трохи дотичне. Тема п’яних в армії досі не вистрілила, тому що через це не було масових глобальних проблем, які б призвели до катастрофічних наслідків.

– Які теми в АТО не зачіпаєте? Чи спрацьовує самоцензура?

– Я дуже хочу розкрити тему насильства місцевих жінок. Знаю, що були зґвалтування військовими місцевих жінок. Не «Торнадо» єдині. Я не хочу, щоб це повторилося. Хочу, щоб військові знали, що вони герої, але герої, коли виконують свою роботу. Їм це не пробачать, скільки битв вони не виграють. Про  насильство треба писати. Треба знайти жінок із сіл, які будуть говорити. Та я маю табу на підсвідомому рівні щодо цієї теми.

Про стосунки військових із місцевим населенням майже ніхто не пише. Ненависть одних до інших зберігається ще досі. Військові ненавидять місцеве населення, тому що ті здають їхні позиції, видають бойовикам інформацію. Для військових всі місцеві – сепаратисти і «вата». Місцеве населення не любить військових, бо кажуть, що через них війна. Зрозуміло, що бойовики стріляють по тих селах, де стоїть українська армія. Але писати треба не про ненависть, а про спільні точки опори, те, що може об’єднати. Наприклад, ЗСУ все одно допомагають мирним, а мирні якось підозрюють, що не зможуть почувати себе так добре під бойовиками. Треба шукати подібні речі. 

– Реально примирити роз’єднані території: ті, хто в Україні, і ті, які залишилися на підконтрольній бойовиками частині?

– Ви напевне не раз чули фрази, «навіщо нам той Донбас, хай його відділяють, побудувати стіну, тоді проблем не буде», мовляв, якщо захотіли жити окремо, значить всім задоволені. У журналістів немає доступу в Донецьк і Луганськ. Я могла б їздити туди хоч кожного дня, щоб передавати новини звідти. І я правда вважаю, що це треба робити. Але я автоматично стаю зрадницею, бо нібито визнаю ту владу, тому що там працюю, потрапляю в якісь списки «Миротворця»,  де всі журналісти, які їздять на непідконтрольні території, зрадники. Ми свідомо відмовляємося від комунікації з тією стороною, я маю на увазі, з мирними жителями. І це робить суспільство, а не влада. Хай буде 100 «геращенків», та їх недостатньо, щоб сформувати таку потужну ненависть до всіх, хто хоче туди прорватися, чи якось налагоджувати діалог.

«Наша армія дуже сексистська і ейджиська»

– У коментарях під вашими репортажами я прочитала багато схвальних відгуків. Як з таким іміджем писати критику?

– У мене було декілька репортажів, у яких я критикувала прикордонників. Раз я приїхала на КПВВ «Зайцеве». Ми везли гуманітарну допомогу в «сіру зону». Перед відкриттям пункту до нас вийшов прикордонник, який мав роздати людям талончики на пропуск. Стояла величезна черга. Він лаявся на людей, відсилав їх куди подалі, не поспішав працювати. Про цю ситуацію я повідомила радника голови прикордонної служби Олега Слободяна і попередила, що напишу про це матеріал. Мені телефонували, що все вирішили, і його покарали. Матеріал я все одно оприлюднила, що це правда, і це проблема – на КПВВ «Зайцеве» хамлять і посилають людей. Повторюсь, треба для себе вирішити і зміряти масштаби зради. Не треба просто говорити, що все погано. Можна назвати мене «порохоботом» чи «армієботом», але я справді люблю розповідати про свою армію. Я ніколи не буду писати про них «цукерочки» і «квіточки», але і не розганятиму зради на пустому місці.

– З якими проблемами стикається військовий журналіст в АТО?

– Наша армія дуже сексистська й ейджиська. Коли на позиції приїжджає чоловік-журналіст, всі розуміють, що він приїхав працювати, він сміливий, йому можна довіряти. Коли приїжджає молода дівчина, у військових складається враження, що їй не вистачає адреналіну або клепки в голові, або тому, що у неї немає сім'ї, турбот, або в АТО вона шукає чоловіка, жениха, парнтера, не знаю. Кожного разу я маю доводити, що я журналіст, який приїхав виконувати свою роботу. Інколи просто опускаються руки від цих доведень комусь чогось. Я ж приїхала заради вас, написати про вас, а ви мене то перевіряєте, то кажете, що війна не для жінок, то ще щось.

Якось мене хотіли обдурити і повести на позиції не вперед, тобто не на «нуль», а вбік. Так я таким агресивним тоном заявила командиру, що приїхала тут не в бліндажах сидіти, а виконувати свою роботу, тому поважайте мою роботу, як поважаю вашу! Подіяло. Перевірки бувають різними: десь треба випити чарку горілки, комусь розказати про свою травму або вислухати їхню.

– Як військові бачать перемогу?

– Наступом і зачисткою, якщо чесно, в’їхати на танках у Донецьк і Луганськ, але про те говорити не можна. Це якщо говорити про мобілізованих (а вже демобілізованих), яких я знаю. Також вони жалілися, що контрактники менш патріотичні, ніж добровольці чи призовники.

– Вони вірять, що це можуть вирішити політики, підписавши договори?

– Ті, хто стояв раніше, не вірять. Новеньким нібито байдуже. Ті військові, які вперше зайшли в зону АТО, не мають явної ненависті до ворога, і накопичення того болю, як наприклад бійці, які втрачали своїх побратимів. Їхня уява про бойовиків заснована на загальних стереотипах про сепаратистів, з розповідей тощо. Деякі ще не бачили живого ворога.

Місцеві жителі як бачать перемогу? Їм аби не стріляли, їм все одно, хто буде. Кажуть мені: Від кого нас захищають», «Ми собі жили добре, доки військові не прийшли», «Чим Порошенко від Януковича відрізняється?», «Якби не ваш Майдан». Тут нема сенсу сперечатися і щось доводити. Ми маємо відсутність проукраїнської кампанії на передових. Як можна з таким болем і тяжкістю вибивати частоти на мовлення в тих регіонах? Я не розумію позицію Нацради з телебачення і радіомовлення.

– «Громадському радіо» довіряють на Донбасі?

– «Громадське радіо» називають «хробацьким», тому що ми часто даємо позиції і новини з-за лінії розмежування. А звідти ми нібито можемо давати інформацію тільки з ресурсів бойовиків. Кажемо про руйнування – стаємо зрадниками, адже українська армія не стріляє. Ми також багато говоримо ворожнечу на мовному ґрунті. Українська мова утискається, російська... Якби утискалася англійська, ми про це говорили б також. Не всім такі стандарти подобаються.

– У вас багато програм російською і багато гостей, які в принципі знають українську, та на «Громадському радіо» говорять російською. Чому? У вас немає мети бути україномовним радіо?

– Це важливо, тому що ми мовимо на Донбас, і навіть окуповані території. Так, у нас частина новин і програм російською мовою. Ми не говоримо мовою ворожнечі. Ми не говоримо «терористи», «бандити», «сепаратисти». Уявіть собі, вмикає радіо слухач на непідконтрольній території і випадково потрапляє на «Громадське радіо». І там якийсь спікер, та ще й українською мовою, розповідає, як жити, воювати, що робити з переселенцями і тими, хто там лишився. Слухач візьме й переключить. Говорити хоч час від часу те, що їм болить – це один із способів хоч якось достукатися до них, щоб вони увімкнули це радіо знову. Але це дуже тонка матерія, за що в «Громадське радіо» каміння і летить.

– Як він виглядає слухач Донбасу?

– Точно сказати важко. Я собі уявляю, що йому або їй від 27-30 років і так далі. Це жителі Донбасу, переселенці, дискриміновані за різними ознаками групи, які ображені на всіх, і на нас іноді теж, але вони нас вмикають. Ми готові давати в ефір їхню думку в тому числі. Я думаю, що «Громадське радіо» – єдине радіо, яке дає можливість почути думки абсолютно усіх.

– У Києві ви ведете ефіри про культуру, реформи, гендер. Журналіст «Громадського радіо» – універсальний боєць?

– Будь-який журналіст має таким бути. Крім війни, мені цікаво говорити про права людини, зокрема фемінізм, гендер, права ЛГБТ тощо. Коли ти говориш непопулярні речі, вони можуть набрати лиш 50 переглядів. Текст про котиків набирає тисячі. Ми про котиків теж даємо. Люди нас фінансують і ми маємо давати те, що вони хочуть. Та для себе вирішила, що хочу працювати для тих 50 людей, які читають громіздкі тексти про глибокі речі.

«Щоб стати суспільним, треба щупати, помилятися, називатися хробацьким, бути зрізом того, що відбувається в суспільстві, давати слово всім»

– «Громадське радіо» хоче за півроку зібрати 3 мільйони гривень. Як на особисто вас це вплине?

– 60 % з цієї суми піде на техніку. Ми хочемо відкрити 3 корпункти на Донбасі. Для мене це дуже важливо. Досить жити в центрі переселенців! Хочу приїхати на Донбас, зупинитися в квартирі, щоб мала де помитися, попрати речі і відпочити.

Тут мова не так про 3 мільйони, як про злам стереотипів, що за якісну інформацію треба платити. Слухач чи глядач, який хоче отримувати незалежний від олігархів матеріал, має розуміти, що на телебаченні чи радіо не сидить хтось уявний. Там працюють конкретні люди, які роблять незалежну журналістику, вони теж хочуть їсти, пити, їм треба платити за комуналку.

– Чому ви пішли з  «Армії FM»?

– Я паралельно працювала на «Армії FM» та «Громадському радіо». Нацрада  з питань телебачення і радіомовлення зіштовхнула два радіо лобами у боротьбі за частоти в Маріуполі. Частоти отримало «Громадське радіо». Я не змогла працювати у двох колективах, які опинилися в такій конкуруючій і не дуже приємній ситуації. Але ми лишилися друзями з «Армія FM», я завжди можу прийти в гості. Дуже пишаюсь, що мала змогу творити цей проект з тією командою. Для мене це честь.

Ще однією причиною була самоцензура. Я давала в новини про загиблих і поранених: зведення Лисенка, Мінборони. У нас була дискусія з колегами, чи потрібно повідомляти про загиблих на військовому радіо. Всі повідомляють, а ми ні? Хто нас буде слухати? Ми ж для військових повідомляємо? У моїх колег були аргументи, що такі новини зламають бойовий дух військових. Я все одно продовжувала давати цю інформацію. Згодом мене саму почала мучити совість, може, справді військовим краще не знати про це. У мене почалася самоцензура, це стало сигналом, що треба йти. Я боялася втратити професіоналізм, не загартований багаторічний досвідом.

– До того ви працювали на телеканалі «Еспресо TV». Чому перейшлиз телебачення на радіо?

– Я навчалася на спеціальності тележурналіста, диктора і телеведучого програм у Київському національному університеті культури і мистецтв. Моїм майстром був Микола Вересень. Він просто вкорінив нам у голови журналістські стандарти ВВС, розповідав на прикладах української журналістики, як робити не можна. Ми аналізували українське телебачення. З цього робили висновки, що української журналістики як такої немає, є окремі хороші і професійні журналісти. Пізніше Микола Вересень взяв мене і ще кількох однокурсників на свій проект на «Еспресо TV». Я вже тоді почала паралельно працювати на «Громадському радіо». Коли проект Вересня закінчився, я пішла з каналу. Але «Громадське радіо» для мене – це свобода і майданчик, де можна реалізувати всі свої ідеї.

– Андрій Куликов на круглому столі в Запоріжжі, який організовувала ГО «Детектор медіа», сказав, що «Громадське радіо» хоче бути одним із суспільних радіомовників. Як на вашу думку, куди має рухатися «Громадське радіо», щоб стати суспільним?

– Ми вже стаємо ним. Я пам’ятаю наш сайт, коли на радіо працювало 10 людей. Сайт розробили волонтери, на день туди заходили одиниці. Якщо чесно, то я не вірила, що «Громадське радіо» може вирости у щось велике. Тим паче не вірила, що люди нам будуть платити гроші? Але Андрій Куликов, Ірина Славінська, Наталка Соколенко працювали так, ніби вони працюють на центральних каналах для мільйонів. Для них не було різниці, чи «Громадське радіо» слухають тисячі, чи одиниці. Зараз ми маємо десятки тисяч заходів на сайт, ми дуже виросли.

Як стати суспільним? Треба бути зрізом того, що відбувається в суспільстві, давати слово всім. Цього не робить жоден ресурс.

– Чи може незалежне радіо, яке робить якісний контент, працювати без донорської допомоги?

– Ні, у найближчі роки гранти – це найальтернативніше джерело фінансування незалежної журналістики. Наші донори не ставлять особливих вимог: захищай права людини і ми дамо тобі гроші. Поки люди не зрозуміють, що з їхніх грошей має вираховуватися податок на армію, яка їх захищає, комунальникам, які роблять чистим подвір’я, і мовнику за інформацію, доти без грантів незалежне медіа не виживе.

Фото з архіву Ірини Сампан