Програма «Війна і мир», яку ведуть Юрій Макаров та Євген Степаненко, ніколи не уникала гострих тем. Навпаки, ведучі їх самі часто-густо загострюють, і це можна вважати їхнім способом привернути максимум уваги до проблем в українській владі та суспільстві. Трапляється, що обох співавторів дещо заносить у їхній непримиренності. І тоді на світ з'являються звинувачення програми в пропаганді. Так сталося, зокрема, з випуском «Війни і миру» від 7 жовтня. Називався він «Як не програти інформаційну війну» і викликав гнівний осуд донецького у фейсбуку журналіста Олексія Мацуки, який після окупації рідного міста живе й працює в Києві:

«Тут ведущий (!) (мається на увазі Юрій Макаров. — Авт. ) сказал: "Я считаю, что во время войны некоторые слои населения, которые считаются 5 колонной по классике — по испанскому определению, они должны быть лишены права голоса в определении информационной повестки дня" ... Вот это да! Вот это реальная кремлевская политика. Не напоминает "иностранных агентов"? Кто, интересно, будет определять вы колонна или пока еще просто колонка или вообще то еще не доросли? А, господин Макаров?
А вообще передача весьма показательна для описания ситуации. Там и ОБСЕ обвинили, и "коллективный запад" во всех грехах. Ну прямо Россия-Россия (авторську пунктуацію збережено. — Авт.)».

Така реакція — очевидний відгомін запеклої дискусії про «мову ворожнечі» в національних ЗМІ. В якій деякі журналісти закликають не називати учасників АТО «нашими» чи взагалі «героями», натомість ретельно показуючи всі їхні гріхи під час служби. Є ще й така класика жанру, як «почути місцеве населення», яке потрапило під вплив російської пропаганди тільки тому, що воно, бідне, через бездіяльність Міністерства інформаційної політики досі не має змоги дивитися й чути українські телебачення та радіо.

Припускаю, що слова Юрія Макарова про п'яту колону, якій треба заборонити всі громадянські права та свободи, справді ображають деяку частину населення Донбасу. Надто ж тих його представників, які давно виїхали з Донецька чи Луганська. Вони ображаються передусім за себе. Олексій Мацука обурився лише одній контроверсійній тезі програми «Війна і мир». Тим часом, якщо міряти її за канонами «стандартів ВВС», програма просто-таки перенасичена так званою мовою ворожнечі. Євген Степаненко у згаданому випуску не без гордості згадує, що «Війну і мир» на «UA: Першому» більшість медіаекспертів називають hate speech, тобто мовою ненависті. Але на свій захист каже, що це чи не єдина програма на українському телебаченні, де бодай намагаються обговорювати проблеми сприйняття війни українцями.

Коли ми чуємо слова про п'яту колону, яку треба позбавити громадянських прав, їх справді можна сприйняти як дзеркалення російської пропаганди (що й зробив Олексій Мацука в своєму емоційному пості), яка знайшла в лавах російського політичного та культурного істеблішменту «национал-предателей» у вигляді не лише п'ятої, а вже й шостої колони. Проте не варто забувати: ми приречені на це дзеркалення, бо змушені не нападати, а захищатися. Це не ми вдерлися в Росію, озброївши місцевих маргіналів і проголосивши російську владу фашистами. Це не українська пропаганда створила міф про розіп'ятого хлопчика, спровокувавши хвилю добровольців на захист «україномовного населення» Кубані чи Приморського краю.

А отже, хоч скільки б наші ЗМІ кричали про те, що Україна програла інформаційну війну, всі, хто намагається їй протистояти, змушені діяти реактивно. Бодай тому, що досі не мали досвіду ані інформаційної, ані гарячої війни з найближчим сусідом. Тож хоч-не-хоч, ті, хто пише або обговорює події на теренах окупованих територій Донбасу, ніяк не можуть уникнути оцінних слів на кшталт «наші герої». А якщо в дискурсі є «наші», їм протистоять «не наші», себто ворожі. При цьому враховувати всі побажання медіаекспертів із міжнародних організацій щодо толерантності під час висвітлення «конфлікту на сході України» часто-густо означає нівелювання подвигу українського вояка як захисника суверенітету й територіальної цілісності української держави. Адже йдеться не більше й не менше, як про долю України. Яка вже тут толерантність.

І саме з цього погляду програма «Війна і мир» від 7 жовтня, як на мене, взяла фальшиву ноту з самої назви «Як не програти інформаційну війну». Оцією часткою «не» в заголовку його автори буквально запрограмували глядача на відсутність результату в тій війні, про яку говорили добрих 45 хвилин. Бо що таке «не програти»? Зберегти нинішній статус-кво? Але ж це ж не футбол, де за «не програш», тобто нічию, команді дають ціле очко.

Настанова на оце «не програти» таки зробила свою чорну справу — здається, вперше в історії програми «Війна і мир» запрошений гість, точніше, гостя, медіаексперт Наталія Іщенко, відповідала на прямі запитання ведучих так туманно, ніби вона перебувала десь «на підвалі МГБ Донецкой народной республики». І шифрувалася, як справжній розвідник, аби її не катували. «Не був, не брав участі, не притягався...». Скажімо, відповідаючи на запитання, чи програла Україна інформаційну війну, шановна пані експерт зробила невеличкий екскурс в історію. Мовляв, інформаційна війна проти України почалася в 2008 році, з початком військових дій Росії проти Грузії (?). Бо, бачте, тоді в виборчих кампаніях українських політиків були активно задіяні російські політтехнологи. Які створили мілітаризований образ для Арсенія Яценюка, а потім повернулися додому, де ця професія, як і свобода слова в ЗМІ, почала зникати. Далі — більше. Виявляється, українська інформаційна політика існує лише для зовнішнього споживача, тобто транслює меседжі, яких від нас чекає ЄС чи США. При цьому не навівши жодного прикладу, коли б така українська інформполітика для зовнішнього користування мала реальні наслідки. До речі, про США. Коли Юрій Макаров поцікавився, чи є в цій країні таке поняття, як інформаційна політика, пані експерт відповіла ствердно. Але далі геть ошелешила, сказавши: інформаційна політика в усіх повноцінних (!) державах не є публічною. Тобто, як із гумором уточнили ведучі, інформаційна політика пишеться десь у бункерах, куди мають доступ одиниці. На обережне уточнювальне запитання Юрія Макарова, чи його візаві справді вважає, що інформполітика — справа для втаємничених, Наталія Іщенко відповіла дуже щиро й ствердно.

За цією логікою виходить, що бездіяльність Міністерства інформаційної політики України (в народі «Мінстеця») насправді — це результат саме такої втаємниченості. Ну як у старому анекдоті з російського фільму «ДМБ»: « — Ты суслика видишь? — Нет. — А он там есть».

У цій «Війні і мирі» від Наталії Іщенко особливо дісталося на горіхи представникові ОБСЄ з питань свободи ЗМІ Дуні Міятович. Остання, на думку експертки, демонструє подвійні стандарти. Адже категорично вимагає від українських ЗМІ «морального роззброєння», тобто виключити зі словника журналістів «мови ворожнечі». Тимчасом як до рідних їй балканських ЗМІ пані Міятович, яка родом із Боснії, ставиться дуже толерантно, нічого від них не вимагаючи. Саме тому, що вона пережила досвід жахливого розпаду Югославії. Останній абзац — моя особиста спроба витлумачити Наталію Іщенко. Бо в її словах упродовж програми перемішалися не те що «коні, люди», але й просто дати й країни. Коли зайшлося про те, як українським ЗМІ працювати зі своїми споживачами, щоби перебити російську пропаганду, пані Іщенко сказала: український глядач-слухач-читач сприйме тільки те, що вже є в його голові. Навівши як приклад своє власне сприйняття історії «Великої вітчизняної війни» — в її пам'яті досі жевріє факт із радянського підручника історії, що червоний прапор на куполі німецького Рейхстагу встановив Кантарія. Тобто ця пані, розводячись про інформаційні потреби українців, пропонує повертатися до міфів, які знову й знову репродукує російська пропаганда. Але ж тим вона нівелює всі старання істориків, зокрема українських, створити правдиву історію Другої світової війни.

Юрій Макаров розповів про свою реакцію на контент-аналіз «деяких спеціалізованих видань», згідно з яким «Новини на “UA: Першому”» виявилися найменш об'єктивними, що він чомусь сприйняв як комплімент. Адже ті, хто робив цей аналіз, на думку ведучого, просто рахували, скільки разів у випусках новин згадувалися Президент і міністри, й звідси робили висновки про те, наскільки політично заангажованими є випуски новин. Хоча, продовжив Юрій Макаров, для такого аналізу треба було застосовувати тонші інструменти. У цьому місці Євген Степаненко ледве не сплеснув у долоні на знак підтримки колеги, але обмежився виразною мімікою. Пані експерт не забарилася з відповіддю — мовляв, саме контент-аналіз американських ЗМІ свого часу став підставою для закриття деяких із них. Тобто, якщо американці знаходили в ЗМІ ворожі меседжі, вони їх просто закривали.

Ну й у рубриці P. S. програми «Війна і мир», яку може побачити хіба що дуже вже допитливий глядач, і то лише в Youtube, ведучі разом зі своєю гостею просто вбили деякими подробицями про суть усіх переговорів пострадянських країн із Європою. Євген Степаненко поділився враженнями про те, як його в Празі схиляли до діалогу з учасниками «воєнного конфлікту» на території Східної України. І тут Наталія Іщенко втрутилася в його роздуми, розповівши, як у Женеві вже 23 роки поспіль зустрічаються представники Абхазії та Грузії. Котрі розмовляють, як не допустити жуків-шкідників на ту чи іншу територію. І ні про що інше.

Усе, що казала в цій програмі медіаекспертка Наталія Іщенко про інформаційну війну Росії проти України та її наслідки в міжнародному масштабі, вкладається в українську приказку — не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно. І це, на превеликий жаль, не мало жодного стосунку до української пропаганди, в чому звинуватив випуск «Війни і миру» від 7 жовтня Олексій Мацука.