Не треба аж так довго порпатися в пам'яті, аби провести паралель із колись шалено популярним «Катрусиним кінозалом», що виходив упродовж 15 років на державному телеканалі УТ-1.

Тут-таки серед глядацьких улюбленців неймовірно довго тримався Дід Панас із «Вечірньою казкою» (згодом – «На добраніч, діти!») в особі актора Петра Весклярова. Відколи УТ-1 перетворився (після кількох перейменувань) на UA:Перший, з його амбіціями стати із часом повноцінним суспільним мовником, перед його менеджментом постало питання, як охопити аудиторію, умовно кажучи, «до 16». Адже мовлення для дітей – невід'ємна частина кожного суспільного мовника, зобов'язаного задовольняти інформаційні потреби всіх верств населення.

Майбутній суспільний мовник, хоча й не цілком, але намагається це зробити, транслюючи спеціальні програми для дітей – освітні та розважальні. Хоча, якщо до останніх віднести «Казки Лірника Сашка», надзвичайно різноманітні стилістично та жанрово, то вже й не знаєш, чого в них більше - розваги чи дидактизму. Не зумівши знайти місця для «Казок лірника Сашка» у вечірньому слоті, де колись на УТ-1 ішли вже згадані «На добраніч, діти» з Дідом Панасом та «Катрусин кінозал», програму поставили в денний ефір у будні (15.05) та ранковий – у вихідні, суботу, неділю (9:20). Проте спадкоємність «Казок Лірника Сашка» підкреслено на сайті UA:Першого: «Традиція телевізійної казки в Україні давня й шанована. Згадайте улюбленця всіх дітей Дідуся Панаса... Тепер маємо гідного продовжувача цієї традиції – сучасного, веселого й химерного козака-характерника Лірника Сашка. Лірник Сашко (Олександр Власюк) – унікальний чоловік. Йому вдалося зробити неймовірне – відродити в Україні зниклий уже жанр розмовної оповіді. Сам він називає його "українська химерна казка"».

У такий спосіб до перегляду програми спонукають не лише сучасних дітей, а й батьків-дідусів, які виростали на казках Діда Панаса, слухаючи їх щовечора на УТ-1. Інтонації сучасного Діда Панаса в особі Лірника Сашка – так само теплі й довірливі, як і в його незабутнього попередника. Відмінність сучасного казкаря від попередника – мораль, яку щоразу оповідач прив'язує до сучасності. Приміром, коли він розповідав казочку про мудру Черепаху, шляхетного Кролика та підступного Удава, то вивів із неї мораль про те, як українці довіряли сусідові, а він узяв та й напав на нас.

Котик, якого Лірник Сашко погладжує в процесі оповіді, подеколи справляє враження або ж опудала, або ж накачаного валеріаною, настільки його поведінка нетипова для тварини, що опинилася під софітами. Проте часом, аби переконати глядача, що тваринка все-таки жива, казкар бере котика на руки, демонструючи всім охочим, що це ледащо все-таки вміє рухатися. Ну бодай позіхати.

Лірник Сашко – персонаж, із яким дітям затишно. А ще він розповідає історії, які відкладаються в пам'яті назавжди, бо формують не мало й не багато, а культурний код індивіда. Хтось із нас, дорослих, може одразу сказати, звідки оце «цок у лобок – і в писану торбу»? Хоча ці почуті або ж прочитані в дитинстві слова зринають мимоволі в ситуаціях, коли не хочеться добирати якісь спеціальні вирази на позначення швидкого розв’язання проблеми. А вони, виявляється, з казки про Котика й Півника. Почувши цю казочку вже у виконанні Лірника Сашка, дорослі згадують усе: і мову, і емоції, і задоволене почуття справедливості, таке гостре саме у віці «до 16». Відтак переоцінити благотворний вплив Сашкових оповідок на дитячу свідомість просто неможливо.

UA: Перший у своєму блоці програм для дітей, що йде в ранковому слоті в суботу, ураховує цікавість не лише найменших шанувальників казок. Тут виходять регулярні циклові програми «Школа Мері Поппінс» (для молодших школярів) та «Хочу бути» (уже для підлітків, які досі не знають, яку професію вибрати в майбутньому). Фішки обох програм – ведучі-діти. Та якщо в «Школі Мері Поппінс» вони здебільшого допомагають ведучій, подаючи репліки або ілюструючи поняття, які вивчають у конкретному випуску, то в «Хочу бути», з дорослих у кадрі – лише люди, які представляють певну професію. Усе інше роблять підлітки-ведучі.

У «Школі Мері Поппінс», як і в «Казках Лірника Сашка» з дітьми розмовляють людською мовою – без сюсюкань, але й без тих клятих імперативів, що отруюють життя як дітям, так і дорослим. На відміну від «загальноприйнятих» за умовчанням стандартів дитячої програми на деяких комерційних каналах, де вважають, що головна ознака контенту для дітей – наявність мультиків, «Школа Мері Поппінс» - програма просвітницька. Школярам цікаво й доступно розповідають про те, що їх оточує. Приміром, про ліс чи хліб, спорт, ведмедів або ж країну Іспанію. Ведуча Наталія Яковенко веде свої уроки весело й невимушено. Хоча її помічники-діти, Дарій та Катруся, подеколи дуже вже переграють, надміру емоційно реагуючи на слова вчительки або ж нібито жартома підіймаючи одне одно на кпини, це не заважає на загал позитивному сприйняттю програми, адже вона своєрідна. Мультиків, до речі, тут також нема. Якщо треба проілюструвати тему уроку, редактори програми використовують або ж власні репортажі, або ж міні-документальні фільми.

Останній блок «Школи Мері Поппінс», так званий музей, де виставляють малюнки вдячних телеглядачів, знову ж таки, як і «Казки Лірника Сашка», відсилає до спогадів про телебачення радянських часів, на якому дитячому контентові приділяли на порядок більше уваги, як нині. Звісно, те телебачення могло собі це дозволити, адже ніяк не залежало від реклами. Але традиція заохочувати дітей малювати й надсилати свої роботи на телебачення, яку підхопила «Школа Мері Поппінс», – одна з тих, за які хочеться подякувати. Адже для малих глядачів це дуже важливо: побачити свої малюнки в телевізорі та ще й дістати за них похвалу. До речі, кількість дитячих малюнків у «Школі Мері Поппінс» може слугувати за мірило популярності програми серед тих, кому її адресовано. Якщо діти надсилають туди свої роботи, це вже напквно успіх для майбутнього Суспільного.

У «Хочу бути», проектові, створеному задля нібито банальної профорієнтації, ведучі-діти показують своїм перевесникам, що на них чекає в разі вибору певної професії. Тут, щоправда, не йдеться про труднощі вибору. Ведучі-підлітки ходять на майстер-класи до перукарів, кінологів, реставраторів, клоунів та інших, аби показати одноліткам усі переваги й недоліки певної професії. Їхні походеньки завжди цікаві. За винятком одного моменту: більшість професіоналів, які надають консультації щодо тієї чи іншої професії, розмовляють тільки російською мовою. Відтак в адресата цієї програми створюється відповідне враження: аби стати кінологом, дизайнером одягу чи перукарем, треба обов'язково володіти російською. Ні, звісно, можна запитання фахівцям ставити українською, але вони тобі відповідатимуть чистісінькою російською. Ну ми ж типу «кієвскіє».

І це, здається, єдиний недолік програми «Хочу бути». Проте, як на мене, найсуттєвіший.