Шостого червня, в понеділок, українські громадські активісти, які входили до атестаційних комісій, що відбирали кадри для нової Національної поліції, влаштували демарш. Вони заявили, що міністр внутрішніх справ Арсен Аваков «підгріб» комісії під себе, усунувши активістів від процесу переатестації. Скандал вийшов гучним, із брифінгом у прямому ефірі. «UA: Перший» повідомив про нього в понеділок у вечірньому випуску новин, а наступного дня, 7 червня, в студію до Ілони Довгань особисто прийшла глава Нацполіції Хатія Деканоїдзе. Коментуючи вихід деяких громадських активістів із комісій із переатестації особового складу поліції, вона запевнила: всі комісії, куди входить громадськість, працюють у штатному режимі. Ба більше, громадських активістів, які впливають на позитивне чи негативне рішення комісій, тепер не двоє, а троє. А ті, хто поновився на службі через суди, проходитимуть переатестацію знову й знову, аж поки всім не набридне. Але й у цьому разі на роботі їх ніхто не поновить, якщо вони бодай мінімально не відповідатимуть вимогам до нової поліції.

Хатія Деканоїдзе, як завжди, випромінювала незламний оптимізм щодо реформи поліції, запевняючи: в України все вийде, бо ми приречені на успіх.

Запрошення в прайм-тайм новин гостей, які володіють інформацією з перших рук, — для «UA: Першого» з його скромним фінансуванням хід дуже вдалий. Справді, навіщо годувати глядача домислами та плітками, якщо є нагода отримати неспотворену інформацію?

Наступним гостем Ілони Довгань уже в середу, 8 червня, став віце-прем’єр Геннадій Зубко. Пан віце-прем’єр докладно розповів про нову програму енергоефективності. Особливість її в тому, що люди, які зекономили кошти за рахунок субсидій, можуть розраховувати на дешеві кредити в межах програми енергоефективності. Але запроваджувати програму треба не пілотно, а масово, так, як це робилося в Польщі в 1990-х роках. Сама ідея енергоефективності прийшла до України з Європи, і ми маємо всі шанси її втілити.

Уже доводилося писати, що «UA: Перший», з огляду на мінімальне фінансування, виграє там, де інші пасують, за рахунок ексклюзивних героїв авторських програм. Зокрема, в ток-шоу Юрія Макарова та Євгена Степаненка «Війна і мир» 7 червня запросили Леоніда Канфера, громадянина Білорусі, російського журналіста та віднедавна українського режисера. Якщо знати, що на «Еспресо» закрили улюблене дітище пана Канфера, «Репортерський клуб», де запрошені гості переглядали документальні фільми, а потім їх обговорювали, що бувало цікавішим за предмет обговорення, то появу цього режисера, якому вдалося зняти три документальні фільми про донбаську війну, на «UA: Першому» хотілося б сприймати як заявку на майбутню співпрацю каналу з талановитим режисером і журналістом.

Наразі ж про це якщо хтось і знає, то не скаже. Проте Леонід Канфер у всіх своїх іпостасях настільки цікавий співрозмовник, що відірватися від екрана впродовж усього процесу не видавалося можливим. Говорили, як і зазвичай у «Війні і мирі», про те, війна в нас чи мир. Це було традиційне запитання від Євгена Степаненка, яке він ставить на початку програми всім гостям. Сам режисер і телеведучий (а також волонтер і медик) не приховує, що належить до так званої партії війни. А ця партія вважає, що війну треба вести до перемоги, а не до якихось там мінських домовленостей.

Леонід Канфер як людина, що знімала свої фільми «з того боку», чого не вдавалося жодному українському журналістові, відповів цілком передбачувано: на сході України — війна, а за кілька десятків кілометрів звідти — вже чистий мир. Він поділився епізодом зі свого професійного життя, який його самого надзвичайно вразив. Коли режисер повертався з окупованих територій і в’їхав до Харкова, він не повірив власним очам, побачивши абсолютно мирний харківський парк, де цілувалися закохані, діти вищали від захвату на атракціонах, а пенсіонери теж цілком мирно грілися на сонечку. Такі картини для людини, яка щойно виверталася з-під обстрілів, нереальні. І як примирити в своєму сприйнятті ці полярні реальності, режисер не знає. Так само, як тисячі бійців, які не можуть дивитися на мирні українські міста, де люди живуть так, нібито ніякої війни на сході немає. Що з цим робити, Леонід Канфер не розуміє. Але ворога перемагати потрібно, інакше мир в Україні ніколи не настане. Адже він настає лише після перемоги.

12 червня, в неділю, на «UA: Першому» вийшли дві програми про тих, кого треба пам’ятати — випуск із циклу «Спогади» в денному слоті та документальний фільм Сніжани Потапчук «Дихай» (цикл «Неоголошена війна»).

Перший присвятили розповіді про українського кінорежисера Бориса Івченка («Анничка», «Олеся», «Марина» і, найголовніше — «Пропала грамота»). Дивно, що автора таких українських фільмів не увібгали в рамки проекту «Сімдесятники», адже він, як ніхто, лягає в прокрустове ложе цього втраченого покоління. Але це й набагато краще: камерний формат, коли про видатного режисера, який усе-таки був заручником гучного імені батька — Віктора Івченка, — розповідають найближчі йому люди. «Спогади» про Бориса Івченка — це ще й спогади про Івана Миколайчука, без якого не обходився жоден фільм режисера. Сестра режисера й режисер і актор Борис Савченко поділилися спогадами про людину, яка не вміла отримувати держзамовлення через патологічну порядність. Ну не вмів чоловік розштовхувати ліктями конкурентів! Не вмів він також зраджувати друзів. «Пропала грамота», вершинний твір режисера, цілком очікувано став його найбільшою поразкою — після того, як його прийняла худрада, присвоївши принизливу 4-ту категорію для прокату, і «Пропалу грамоту» відтак демонстрували в якихось геть заштатних кінотеатрах, а потім її зрештою поклали на полицю на довгі роки.

Останнім «аргументом» на користь фактичної заборони «Пропалої грамоти» стала сцена з ляпасом, що його дає герой Івана Миколайчука портрету Катерини ІІ. Як згадує Борис Савченко, цей епізод фільму викликав напад люті в деяких членів худради. А після того, як білоруський кіночиновник Павльонок почув слова Івана Миколайчука про те, що вони тут «мечут бисер перед свиньями», картина була приречена на забуття. Відтак більшість українських глядачів побачили її вже на початку 1990-х років. Але автор, який помер 1990-го, цього не застав. А тоді, як каже сестра режисера, після «Пропалої грамоти», йому доручали хіба що знімати фільми, від яких відмовлялися всі режисери.

«Спогади» про Бориса Савченка вийшли дуже людяними й живими. Сестра розповідала про його «кіносім’ю», де він був батьком, Іван Миколайчук — братом. Дуже чулі монологи тих, хто згадував режисера, зробили портрет Бориса Івченка опуклим і позбавленим формальності. Жива талановита людина з усіма її слабкостями, в тому числі й алкогольною, в гріх якої режисер упав одразу по смерті найвірнішого друга Івана 1987 року.

Того ж дня на «UA: Першому» вийшов ще один фільм із циклу «Неоголошена війна» режисера Сніжани Потапчук під назвою «Дихай», який розповів про трагедію дворічної давнини над Луганським аеропортом 14 червня. Тоді загинули 40 військових 25-ї бригади транспортної авіації та дев’ятеро членів екіпажу літака Іл-76.

Як усі фільми Сніжани Потапчук із цього циклу, «Дихай» вирізняється надзвичайно депресивним настроєм. Монологи вдів, дочок чи сестер і матерів усіх, хто загинув від удару сепаратистського ПЗРК по військовому транспортнику Іл-76 над Луганським аеропортом (нагадаю, 15 червня тоді було оголошено днем національної жалоби), звісно, цінні не лише як документи злочинної російської агресії проти України. Свідчення та спогади рідних — це ще й документи історичної доби, в якій Україна перебуває вже понад два роки. Сніжана Потапчук як людина, що знімала свої фільми в зоні так званої АТО пліч-о-пліч із рядовими бійцями цієї неоголошеної війни, звісно, має право на власну думку про все, що там відбувається. Так, вона бачила, як зраджує рядових бійців командування. Так, її саму поранили на одній із доріг війни. І вона може говорити від імені тих, хто не повернувся. Але, на Бога, навіщо з фільму в фільм циклу «Неоголошена війна» повторювати один і той самий прийом — коли або ж бійці, або їхні рідні мусять обов’язково сфотографуватися на тлі якогось білого намету? У випадку з «Дихай» люди, які прийшли на цю дуже вже своєрідну «фотосесію» в тільниках загиблих батьків та з їхніми фото, мали трохи заскочений вигляд. Відчувалося, що їм дуже некомфортно вилазити з намету, де відбувалася ця шалено оригінальна «фотосесія». Навіщо було це влаштовувати? Щоб наново змусити пережити рідних шок від звістки про смерть батьків, синів, братів? Що це фотографування додало до зболених монологів тих, хто 14 червня 2014 року втратив найрідніших?

Цього я ніколи не зрозумію. Єдине, що виправдовує цей епізод у фільмі Сніжани Потапчук, — пісня «Ангели» у виконанні гурту «ТаРута». «Хтось зірки на небі переплутав, Хтось забув про темряву і страх… Ангели не мають парашутів, Ангели палають в небесах». Це стало надзвичайно гідною кодою, за яку, мабуть, режисерові можна пробачити всі гріхи недоречного, на мій погляд, пафосу.