Олександра Новосел родом із Луганщини. Наголошує, що для неї війна триває 10 років. З початком повномасштабного вторгнення вирішила залишитися в Харкові та продовжувати працювати. Її перше ввімкнення в ефір відбулося зранку 24 лютого 2022 року. «Ми їздимо на лінію фронту. Зараз це тільки Харківщина, тому що тут зараз триває наступ росіян. Коли на Харківщині було трішечки спокійніше, ми періодично виїжджали на Донбас», — розповіла Олександра Новосел. Вона живе та працює у прифронтовій зоні, знімає історії про роботу військових на лінії фронту, їй доводилося працювати у щойно деокупованих селах Харківщини, коли росіяни були ще десь на околицях. Або ж знімати протягом кількох днів ексгумацію в деокупованому Ізюмі. Журналістка говорить, що за цей час навчилася вимикати емоції та разом із тим бачити життя попри війну.

— Як змінилося ваше професійне життя з початком повномасштабного вторгнення? Чим займалися до 24 лютого та що робите зараз?

— Я зараз є виробничою продюсеркою «Суспільне Харків». Це, крім харківської філії Суспільного мовника, східний хаб, який об’єднує прифронтові регіони — Дніпро, Харків, Донбас і Запоріжжя. Я б сказала, що життя кардинально змінилось у всіх, не тільки у мене. До того, як почалося вторгнення, наша філія мала зовсім інше спрямування. Ми працювали в новинах, ми працювали в суспільно-політичних програмах, мали прямі ефіри. На той момент я була лінійною продюсеркою. Мої задачі були — новини регіону, я працювала як редакторка, випускова, польова кореспондентка, тому що у нас мультимедійна редакція, ми постійно змінюємо свої ролі. На той момент ми працювали в офісі, мали випуски новин, я їх вела. Якщо казати банально, я змінила піджаки й підбори на бронежилет і берці. Я на той момент не так часто працювала в полі, більше як редакторка і продюсерка новин.

А 24 лютого 2022 року ми всі прокинулись від вибухів і зрозуміли, що роботу зупиняти не можна. Не можу сказати, що змінилося моє життя — змінилося життя нашої команди. Було прийнято рішення продовжувати працювати. Звісно, в перші дні хто міг, той працював, а хтось мав виїхати, вивезти родину, зайнятися власними справами. Але я мушу сказати, що у мене унікальна у цьому плані команда, тому що всі журналісти, вебредактори, шеф-редактор із 24 лютого долучилися до роботи. Я відразу пішла працювати наживо в ефірі, ми не пішли в офіс, я вмикалася в київські етери. Це моя велика команда, яка допомагала мені збирати інформацію, бо ввімкнень було багато.

Ми зараз не маємо прямоефірного мовлення у Харкові, ми працюємо як величезний корпункт, забезпечуючи насамперед новини про безпекову ситуацію, про щоденні обстріли Харкова й області, про ситуацію на лінії фронту, про гуманітарну ситуацію. Ми працюємо на всіх наших платформах — диджитал, сайт, телебачення, радіо.

До цього ти був просто журналіст, а тепер ти журналіст в умовах повномасштабної війни. І тому все твоє життя — це війна. Так воно і є. Звісно, змінилися зокрема й задачі. Якщо раніше я мала б зібрати випуск новин, підготувати план на наступний тиждень, то зараз усе залежить від оперативної ситуації та від того, щоб потурбуватися про безпеку наших кореспондентів, щоб організувати безпечний переїзд, мати всі необхідні дозволи на роботу. Тому так, і продюсерська робота також змінилася. Я працюю зараз у полі як кореспондентка досить багато, бо ми маємо мало людей для такого потоку новин.

  Олександра Новосел на зйомках

— Пам’ятаєте своє перше ввімкнення 24 лютого 2022 року? Про що тоді говорили та які емоції наповнювали?

— Це було о 5:08 ранку. У мене за будинком є майданчик, де люди, коли святкували, часто запускали салюти, петарди. Напередодні я спокійно лягла спати, я не чекала звернень Путіна. Прокинулась і подумала: «Боже, який дурень запускає салюти!». Вийшла на балкон подивитися, що ж це за дурень, — і зрозуміла, що це не салюти. Річ у тім, що я вже зіштовхувалася з тим, як звучить артилерія, наприклад, на Донбасі — і відразу зрозуміла, що відбувається. Пішла вдягатися та дзвонити рідним, треба було всіх попередити. Десь о шостій ранку я вже була біля найближчої станції метро. Я не пішла туди ховатися, мені було цікаво перевірити, чи запрацює метро як укриття. І я тоді застала той момент як запускають роботу метро саме як укриття, я знімала це мобільним телефоном. Перші люди якраз туди йшли. І о шостій я написала шеф-редактору:  «Слава, я готова вмикатися!». Він каже: «Як це?». Кажу: «Я вже на місці. Треба щось робити. Чого стояти?». Десь о 6:40 ми вийшли в ефір, тоді наші колеги з Києва якраз запускали прямий ефір і вмикали нас біля цієї станції метро. Мої близькі тримали телефон, кажуть мені: «Ну що, знову твоя робота?». Тоді у мене було десь 13 чи 15 включок за день. Я встигала забігти додому, зібрати якісь речі. На щастя, я живу біля метро. Було відчуття, що треба щось робити.

Паніки не було, був, звісно, страх, бо ти не розумієш, що відбувається, тобі кажуть, що десь на околицях уже росіяни. Втім, думки, що треба тікати, не було, я зрозуміла, що треба працювати. Насправді, мабуть, спрацював адреналін. Було відчуття, що я тут недаремно, не просто сиджу й ховаюся від цих звуків, а ще намагаюся щось робити. Мені так було спокійніше. Коли я щось робила — мені було спокійніше. На той момент я була вдячна своїй родині, бо я їх зранку 24 лютого попросила поїхати, вони послухались — і я хоч за них не переймалась.

• Читайте також: Журналіст Суспільного Тарас Ібрагімов: «Страшно, але ж хтось має виконувати цю роботу»

— Що найважче у роботі воєнного журналіста?

— Я хочу наголосити на тому, що ми не воєнкори, бо це специфіка професії. Воєнкори — це, мабуть, Сашко Моторний з «1+1», Олександр Махов був воєнкором, у нас на Суспільному є прекрасний воєнкор Тарас Ібрагімов. Воєнкор — це специфіка професії, яку людина обирає. Мабуть, Мстислав Чернов, який був у різних країнах на війні, може вважатися воєнкором. Я не обирала працювати на війні. Я прокинулася в один момент у своєму місті, в якому жила вже багато років — і мене наздогнала тут війна. У мене був вибір: або поїхати, або лишитися. Я вважаю, що ми журналісти на війні. У мене не було спеціалізації, я не знала специфіки, я так само як і мої колеги, вивчала це наосліп. Трошечки мені було легше, бо я вже бачила війну у 2014 році. Я вважаю, що я не можу бути воєнкором, але я є журналістом, який висвітлює війну в Україні. 

Що найтяжче в цій професії? Ви знаєте, це насправді дуже тяжко, тому що ти як журналіст маєш дотримуватися стандартів журналістики, яким нас навчили, але ти є людиною, яка бачить, як твою державу знищують. Те, що я працюю на Суспільному, є для мене найбільшою радістю, бо тут такі жорсткі стандарти, що мені дуже важко відступитися. Але завжди важко бачити людське горе. Завжди важко балансувати між тим мороком, який ти бачиш, щоб цей морок не впустити в себе. Для мене завжди емоційно найважче знімати поховання військових. Це розцінюється так, наче ти втрачаєш свою націю, кожного разу це така велика злива цього горя. При цьому я розумію, наскільки важливо зберігати пам’ять про кожну людину, і наскільки важливо зробити цю роботу. Тому ми намагаємося написати про кожну історію, виставити її в загальному зведенні втрат, зняти прощання. Для мене бачити як матері, дружини, діти прощаються зі своїми батьками та доньками, з тими, хто мав би жити, — це ж не рок, не фатум, не ДТП і не хвороба, у цих людей були плани на життя, вони віддали своє життя за цю країну! — для мене це емоційно найскладніша історія.

З точки зору не емоційної, а професійної складової — я постійно переймаюся за усіх людей, які з нами тут працюють. Дуже важко весь цей час пробувати організувати якусь безпеку для своєї команди. Це лінія фронту, час дольоту ракети — 40 секунд. Ти просто живеш на лінії ризику, ти це розумієш, і з роками це виснажує. Бо ця війна вже перейшла в роки.

— «Напередодні свого дня народження я поїхала на позиції танкістів, Різдво провела з розрахунком САУ на сватівському напрямку, а Новий рік зустріла з артилеристами та кицькою Анжелою поблизу Бахмута. І це велике щастя — розповідати про тих, завдяки кому ми можемо жити й працювати в Україні». Це ви написали 2 січня 2024 року на своїй інстаграм-сторінці. А є історії з побаченого, які особливо вразили?

— Мене насправді вражає кожна історія на лінії фронту, бо це найкращі люди нашої країни, тому що вони не бояться, вони прийняли це рішення. Для мене кожна поїздка на лінію фронту — це як дві межі. З одного боку, це страшно, завжди страшно, немає таких, хто не боїться, але з іншого боку ти їдеш до таких людей, які залишають свій слід. У мене було кілька історій.

Перша історія про, на жаль, уже загиблу Владиславу Черних. Це бойова медикиня та аеророзвідниця «Хартії». Спочатку з нею працювала моя колега, і вона приїхала в захопленні «Боже, що це за дівчинка!». Потім пощастило мені з нею працювати на тренуваннях аеророзвідників. І мене настільки вразила її якась проста, зрозуміла, інтелігентна, інтелектуальна історія! Це дівчинка, яка була медикинею, вона могла не йти на війну, але вона сама попросилася. Лікарка за освітою, дуже красива, дуже розумна, дуже цікава. Це люди, які мали б жити. Ми готувалися до того, щоб попроситися з ними на третій виїзд, але, на жаль, вона загинула. Мені довелося знімати не її роботу як аеророзвідниці, а прощання з нею в Харкові. Це було дуже важко, але водночас я розуміла, що це треба зробити. Тому що люди мають знати, яку ціну ми заплатили. Ця людина була дуже освіченою, і мабуть, вона змінила б не одну систему, не одну реформу в Україні.

Друга історія абсолютно діаметральна. Ми поїхали знімати 5-ту Слобожанську бригаду Нацгвардії. Записували там піхоту, яка стояла у Серебрянських лісах. І там був один військовий. Він дуже спокійно розповідав, що робити, коли танк стріляє по твоєму бліндажу. А потім він почав розповідати про свою дружину, говорив так щиро, так просто... Він із Північної Салтівки, розбитого району Харкова. Розповів, як дружина повернулася з Польщі, сказала: «Я без тебе там не житиму». Привезла двох маленьких дітей, вони зараз у Харкові. Після цього інтерв’ю я поїхала у відрядження, повернулась у переддень Святого Миколая. У мене редакторка запитала: «Може, знімемо якогось бійця, який повернувся в Харків?». Я вирішила ризикнути й подзвонити командиру цього військового, сказала: «Може, він приїде до своїх дітей?». Він відповів: «Ну ладно, хай приїде». Ми поїхали разом із ним до його родини, я познайомилася з дружиною і дітьми. І для мене це була дуже проста історія, яка пояснювала, чому вони на фронті, за що вони на фронті. Він був водієм вантажного автомобіля, і так спокійно каже: «Я хочу назад, я хочу водити своє авто, але я в піхоті, бо я маю то робити». І для мене це історія, коли ми можемо не тільки показати побут військових чи роботу артилерії, а показати, що це люди, у яких є діти, сім’ї, показати дружин, які вивозять просто колосальний тягар на собі. 

А насправді немає унікальної історії, кожна історія заслуговує того, щоб її бачили в наших умовах.

— «Бачу життя, попри війну». Це з вашого інтерв’ю Суспільному. Можете пригадати моменти чи події або людей, коли так і було — життя попри війну. Як вдається розгледіти життя, коли навколо жахіття?

— Тому що не потрібно впускати у своє життя морок. Це радше про людський підхід, ніж про журналістський, але й про журналістський також. От дивіться, Харків зараз б’ють КАБами, вони прилітають щодня, а бувало у травні й чотири рази на день ракетні або авіаційні удари. Це загиблі, це страшно, це коли ти ніколи не розумієш, куди воно прилетить, бо це відстежити дуже важко. Росіяни не б’ють по якихось об’єктах, вони б’ють рандомно, куди дістають. Якщо ми будемо кожну хвилину про це думати, то ми дамо росіянам те, чого вони добиваються. Це ж їхня мета. Щоб ми зневірилися, щоб ми говорили нашому уряду домовлятись. Але харків’яни та жителі харківських громад — такі унікальні люди! Коли ти їдеш на лінію фронту чи в деокуповані села, то надихаєшся так, що приїжджаючи додому, думаєш: ну як ти тут будеш плакати. 

У 2022 році після деокупації Куп’янська ми поїхали туди майже відразу. Там ще десь стояли ті росіяни недалеко, їх вибивали, це було дуже небезпечно. Але треба їхати, треба показувати звільнені місця. Усюди летить, тобі страшно, а люди вийшли з якимось своїми бідними пожиточками на імпровізований базарчик. Це жовтень-місяць, у когось петрушечка, у когось яблучка. Треба ж за щось виживати після окупації. Приїхали волонтери, люди так скромно питають, чи можна якісь ліки, бо тут у бабусі болить голова. Я бачу, як ці люди, які живуть в абсолютно нелюдських умовах, після піврічної окупації, намагаються якось вижити. Підійшла до нас бабуся, яка подарувала мені квіти. Звичайні волошки. Я везла їх у Харків і думала: «Боже, яке це щастя!». Просто мати ці квіти з тільки що деокупованого міста. Місто, яке зараз майже знищене, але воно залишається під контролем України.

Бачити життя попри війну — це бачити людей, які біжать розбирати завали, бачити волонтерів «Проліски». Бачити наших рятувальників — це взагалі якісь люди-титани. Вони 3–4 рази на день виїжджають — і кожного разу це подвійні удари. Уже місяць навіть ми працюємо з постійними перебіганнями або паданням на землю, тільки приїжджаємо — і чуємо: «Швидкісна ціль на Харків!». Кожного разу думаємо, чи виживемо цього разу. Але в цих умовах опинились абсолютно всі, поруч із нами падають на землю голови районних адміністрацій або біжить в укриття мер Харкова. Ми всі однакові в цих умовах, ми продовжуємо тут жити. Це про життя попри війну. У Харків повернулись люди, тут мільйон жителів, і вони не збираються їхати, хай як ті, що за 40 кілометрів звідси, цього б не хотіли.

 Робота у студії

— Чи зросло ваше навантаження під час війни?

— Звісно, змінилася робота редакції, зросло не тільки моє навантаження. Для мене абсолютні зірочки — редактори нашого сайту, тому що це люди, які витягують на собі просто гігабайти інформації, яку отримують з полів, обробляють, намагаються не поїхати дахом, перепаковуючи це на усі платформи. Зростає навантаження на польових кореспондентів, тому що замість планової роботи вони мають по п'ять прильотів на день. Десь я виходжу на допомогу, але не завжди можу це зробити. Зросло навантаження абсолютно на всіх ще й через те, що редакція змушена працювати дистанційно. Ми тепер маємо унікальний досвід збирання і випуску новин в дистанційних умовах. Наприклад, в ковід ми працювали в редакції, маючи на це можливість, а зараз наш офіс пошкоджений. Росіяни двічі «постарались», двічі їхні ракети падали поруч, тому там просто неможливо перебувати. Зростає навантаження ще й тому, що, якщо чесно, важко провести межу між роботою та життям. Немає ніякого графіку, немає ніяких можливостей планування. Ми намагаємось давати людям вихідні, але якщо ми говоримо про редакторсько-продюсерську групу, то це дуже складно зробити, бо все буде залежати від того як буде розвиватись ситуація. Коли тихо — можна спати, коли не тихо — треба вставати вночі і працювати. Насправді прокидаються вночі абсолютно усі, спочатку від вибухів, потім тобі треба відправити групу, якщо щось прилетіло, потім попередити усі слоти марафону, організувати на ранок включення, виїзди. Через те, що ми прифронтова філія. Але ми не скаржимось, нам все одно легше, ми не в окопах. Ми як мінімум маємо можливість поспати, поїсти, покупатись вдома, і це вже великий плюс. Ми це сприймаємо як свій обов’язок на час воєнного стану. Спочатку зробити свою роботу, а потім подумати, як прожити паралельно своє життя.

— Як виглядає день журналіста на війні?

— День журналіста на війні в нашому випадку — це наш кожен день. Бувають щасливі дні, як ця субота та неділя, коли ми майже не мали обстрілів і мали змогу просто прожити свій звичайний день. А буває й по-іншому. Загалом він виглядає так, що ти зранку маєш підготуватись, бути готовим до виїзду. Ти маєш бути готовим морально, якось попіклуватись про свій стан. Маєш бути з якимись запасами швидкої їжі, турнікетом. Ми забороняємо своїм кореспондентом ходити без турнікета навіть в магазин, тому що зараз усе дуже непередбачувано. У нас кожен день на війні, і не тільки у журналістів. У кожної людини, яка живе в прифронтовому регіоні. Але бувають дні, коли тобі потрібно поїхати під Вовчанськ, тоді ти в першу чергу маєш зібрати себе морально. У мене є одне головне правило, ми його масштабуємо на усю редакцію, — якщо ти відчуваєш, що не готовий до такої поїздки, то ти сьогодні не їдеш. Тому що фронт — це фронт, там потрібна швидка реакція, там потрібна моральна готовність, там потрібне сприйняття. Якщо людина виснажена, вона не зможе правильно реагувати. У нас кожен день такий, ми вже не відрізняємо день на війні і поза нею. 

 Олександра Новосел. Робота журналіста у прифронтовому місті

— А чи довелося вам за час повномасштабного вторгнення засвоїти якість нові знання та навички?

— Так, я не розрізняла раніше на слух види озброєння. І зараз це важко зробити в умовах міста, але десь в полі — так. Я виросла на Луганщині, вперше я бачила війну в 2014 році. На той час, на щастя, я вже жила в Харкові, але там була моя родина. Тому війна з Росією для мене триває 10 років. Перше і головне, чого ми навчились — відмовились будувати плани. Горизонт реального планування — один день. Все змінюється надто швидко, якщо є можливість — робимо, якщо немає — працюємо з оперативкою. Друге і дуже важливе — це медичні знання. На щастя, я трохи мала знання з першої домедичної допомоги раніше, але довелось вивчити тактичну медицину. Довелось навчитись дуже швидко їсти і спати — не тоді, коли звик, а тоді, коли є можливість. Це також цікава навичка — навчитись спати тоді, коли є можливість. Бувають дні і тижні, коли спати майже неможливо. Таке було на початку вторгнення, у нас не працювала система сповіщення, сирени були виведені з ладу ДРГ, ми тримали зв'язок напряму з департаментом цивільного захисту, я і мій колега постійно чергували біля телефону. Телефонували нам і казали: «Летить літак» — і ми писали в телеграмі: «Увага, повітряна тривога!», це підхоплювали інші пабліки. Тоді ми навчились спати, коли є така можливість, просто не можна було кинути чергування. Навчилась вимикати емоції на зйомках. Поки ти працюєш в полі, ти працюєш як хірург. У мене не було жодних емоцій, коли 4–5 днів я працювала на ексгумації в Ізюмі. Поки ти працюєш — ти маєш бути ефективним.

— У чому, на вашу думку, полягає найважливіша місія журналістів, які висвітлюють війну?

— Я думаю, ми фільмуємо історію. Знаєте, проблема Другої світової війни була у тому, що туди не було доступу журналістів. Ми знаємо про концтабори в Радянському Союзі завдяки українським письменникам-шістдесятникам. Про те, що нацизм — це погано, ми знаємо завдяки американським та європейським журналістам, які по завершенню Другої світової приїхали в концтабори. Туди був доступ медіа, були архівні матеріали, і світ розумів, що те, що робив Гітлер — це погано. А що робили в тюрмах Радянського Союзу — ніхто ніколи не знав. Там не було краще, а десь може й гірше. Зараз Росія вже програла в одному факті — сюди є доступ медіа. І те, що вони роблять, бачить весь світ. І зараз заслуга журналістів та медіа — в показі цілісної картини масштабного геноциду, воєнного злочину цілого народу. Є інтернет, і ніхто ніколи не зітре з глобальної мережі світлини понівеченого Харкова, ексгумації в Ізюмі, історії про вбивства дітей. Росіянам за це платити. Не зараз — так потім. Це глобальна картинка для майбутнього, для трибуналу, для того, щоб виховувати інші покоління на тому, що це ненормально. Журналісти фільмують ту історію, яка, я сподіваюсь, не повториться. 

— Який сюжет мрієте зняти?

— Я хочу додому! Я хочу повернутись додому, хочу приїхати в Лисичанськ, коли його деокупують. Знімати, як над ним піднімається український прапор. Мабуть, я б хотіла повернути прапор на будинок моїх батьків, бо зараз він там, на жаль, не висить. Якби я хотіла зняти якийсь сюжет на цій війні, то саме цей.

Фото: з архіву Олександри Новосел