Про невелике затишне місто в передмісті Києва — Буча — у квітні дізнався весь світ. Мільйони людей здригнулися від страшних кадрів звірств російських окупантів на Київщині. Світлану Остапу — голову Наглядової ради НСТУ, заступницю шеф-редактора інтернет-видання «Детектор медіа» та медіаменеджерку — війна застала саме там. Каже — їй з родиною лише дивом вдалося врятуватися, а тисячі людей тижнями жили під постійними ворожими обстрілами й дулами автоматів. 

І хоч місто нині вже визволене, переконана — про горе, яке росіяни принесли українцям й українській землі, ніколи не забути. 

Про робочі та особисті рішення 24 лютого, евакуацію регіональних філій Суспільного, волонтерство у рідній Бучі та плани після перемоги України — говоримо зі Світланою Остапою нижче.

— Пані Світлано, розкажіть, будь ласка, де вас застала війна? 

— Війна мене застала в Бучі. В принципі я допускала, що росія може напасти на нашу державу, тому частково була готова до евакуації (документи зібрані, ліки й продукти куплені). Але ми не були готові до того, що рашистський десант у перший день війни висадиться за кілька кілометрів від нашого дому на Гостомельському аеродромі. З самого ранку над будинком пролітали ворожі літаки та гелікоптери, лунали вибухи. Діти були налякані. 

— Якими були ваші перші рішення: робочі й особисті?

— Чоловік наполягав на негайній евакуації дітей, але мені потрібно було закрити нагальні робочі питання. Тому ми відклали евакуацію на 25 лютого. Вибухи не вщухали. Ми розуміли, що Буча, Гостомель, Ірпінь і Ворзель можуть стати плацдармами для взяття Києва. У такі моменти безпека, особливо дітей, на першому плані. Тому ми поїхали до рідних на Вінниччину. Але в Бучі залишилася мама, яка не захотіла їхати. Вона разом з сім’єю мого брата перейшла жити до нашого будинку, бо у нас був підвал, вода і їжа. Їм довелося пережити 16 страшних днів під постійними обстрілами, а потім під дулами автоматів рашистів евакуюватися.

Паралельно перші дні війни евакуювалася на захід НСТУ. Ми були на постійному телефонному зв’язку з головою правління Миколою Чернотицьким. Як і всі українські компанії, ми вперше зіткнулися з таким викликом: евакуація й організація безперервного мовлення на новому місці. Підготовку до таких дій ми обговорили на засіданні НР у лютому. 

З 24 лютого були питання щодо негайної евакуації філій, з областей, де вже точилися бойові дії. Питання виплати заробітної плати працівникам. Але ми впоралися, за що велика подяка всім, хто готував теле- і радіоефіри, робив новини для сайту соцмереж, окрема подяка правлінню і голові правління.

— Ви зараз на зв’язку з іншими членами Наглядової ради НСТУ?

— Так, на зв’язку. Під час воєнного стану деякі питання, які віднесені до компетенції Наглядової ради, відтерміновані. Наразі члени Наглядової ради в безпеці, майже всі в Україні. Окрім своєї основної роботи, вони всі або волонтерять, або працюють на інформаційному фронті. Дехто в ТрО. За потреби — ми готові зібратися. 

— Нині потік інформації шалений, часом — неконтрольований. Звідки черпаєте інформацію, новини? Чи обмежуєте для себе цей потік?

— Звичайно фільтрую. У мене є набір сайтів, які намагаюсь переглядати щодня, плюс твіттер, телеграм, рідше ФБ. Але річ у тому, що два тижні назад ми повернулися до Бучі, а тут немає світла, води, газу, інтернету, навіть мобільний зв’язок поганий. Тому ці дні єдине моє щоденне вікно у світ — це Українське радіо. Інколи виїжджаємо в центр Бучі, де можна зловити інтернет. Чесно кажучи, поки часу бракує на читання новин. Єдине, що намагаюсь щодня дізнаватися, — ситуацію на фронті. Це обов’язково. Вся Україна зараз болить, але Маріуполь особливо…

— Власне, весь світ дізнався про Бучу саме з новин після страшних кадрів розстріляних російськими окупантами мирних жителів. Як вважаєте, чи вдасться відновити місто таким, яким воно було до війни? Що потрібно для відновлення?

— Сподіваюсь, що Бучу відбудують і вона буде такою ж гарною. Вже зараз роблять ямковий ремонт доріг, працюють комунальні служби. Але пройдуть, мабуть, роки, аж поки ми зможемо знову почуватися безпечно в своєму місті. Поки що я бачу в очах бучанців багато горя за вбитими й зниклими рідними, за розбитими й згорілими будинками. 

Для відбудови потрібні: безпека, гроші і люди. Поки у нас ще немає стовідсоткової безпеки, триває розмінування.

— Ви зараз у Бучі волонтерите. Поділіться, з чого все почалося? 

— Дуже хотілося допомогти бучанцям і зраненому місту. Мій старший син ще раніше займався волонтерством, я долучилася до нього. Ми видаємо допомогу в Пластовому вишкільному центрі. У Бучі поки не працюють магазини, тому люди потребують продуктів, води, гігієнічних засобів, одягу. З помешкань деяких бучанців рашисти вигребли все, навіть шкарпетки.

Багатьох тих, хто пережив окупацію (таких десь 3,5 тисячі), я знаю особисто. Вони розповідають страшні речі. Але вони не втратили людських якостей, як рашисти. Бо перше, що вони просять їм дати, — це корм для котів і собак, а потім уже їжу для себе. Знаю жінку, яка з хати, що палала, вибігла з кішкою, залишивши там документи й велику суму грошей, які згоріли.

Знала, що волонтерство — це фізично важко, але це виявилося ще й морально важко. Водночас бачу багато людей різного віку, готових допомогти. Українці — непереможна нація!

— Які ваші плани після перемоги?

— У мене страшенно багато планів на після перемоги. Але поки що про них не буду розповідати. Головне, щоб Україна перемогла, а росія розвалилася. І щоб усі воєнні злочинці були покарані! Вірю в наші Збройні сили й дякую всім захисникам України, серед яких є і працівники Суспільного.

А Суспільне має загартуватися під час цих важких випробувань і стати після війни міцнішим і максимально потрібним людям.

Фото — зі сторінки Світлани Остапи в мережі Facebook