Американець українського походження Адріян Кармазин народився в сім’ї повоєнних емігрантів із Галичини і зростав у Клівленді, Огайо. Навчався в суботній українській школі, відвідував українську церкву, брав участь у «Пласті». В університеті штату Огайо він здобув ступінь бакалавра з історії, а в магістратурі Мічиганського університету — магістра в галузi російських та східноєвропейських досліджень. У 1988 році Адріян Кармазин почав працювати в Українській службі «Голосу Америки» — американського іномовлення. Цій роботі він присвятив 27 років життя, пройшовши шлях від журналіста до директора. Десять років — до 2015-го — він очолював Українську службу. Нині Адріян Кармазин є спеціальним радником Фундації US-Ukraine та членом Української асоціації американістики; останні чотири місяці жив у Києві й викладав в Інституті журналістики Київського національного університету імені Шевченка.

Неофіційно його називають амбасадором Національної суспільної телерадіокомпанії України, бо на кожній зустрічі, лекції чи заході він неодмінно згадує, як важливо мати незалежне суспільне телерадіомовлення. Напередодні його від’їзду додому у США «Детектор медіа» поспілкувався Адріяном Кармазином про переваги «Ньюзхаусу 2.0», схожість і відмінності українського та американського суспільних мовників тощо.

— Пане Адріяне, скільки років ви стежите за реформою Суспільного в Україні?

— Я не вважаю себе експертом у цій галузі, не так близько стежу за нею, але розумію важливість Суспільного для українського суспільства. Я — багаторічний шанувальник американського суспільного радіо і телебачення. Дуже симпатизую Суспільному в Україні і в США, адже це важливе джерело інформації.

Цього разу я був в Україні чотири місяці, побив рекорд, бо до того найдовше був три місяці у 1993 році, коли працював кореспондентом. Багато разів відвідував Україну як керівник Української служби «Голосу Америки», завжди шукав партнерства з українськими телеканалами. Я орієнтуюся у проблемах українських ЗМІ. Основна проблема — незалежність редакцій, особливо телеканалів, які вважаються олігархічними. Редакції мусять зважати на бізнесові та політичні інтереси власників. Суспільне може керуватися інтересами суспільства й не мусить зважати на олігархів.

— Перебуваючи в Україні, ви дивилися і слухали Суспільне? Якщо так, то що саме?

— На Суспільному дивився випуски новин о 21:00, нову програму «Тиждень на Суспільному», «Полюси» з Оленою Ремовською, «Зворотний відлік».

Моя улюблена програма — «Ранок на Суспільному», яка виходить на «UA: Київ» і в усіх інших регіональних філіях. Вона унікальна й цікава тим, що представляє всю Україну, історії успіху, розповідає про музеї, художників, про людей, які щось організовують, намагаються покращити життя у своїх містах. Журналісти роблять інтерв’ю про медіаграмотність, корпоративну соціальну відповідальність, безліч соціальних тем. Мені імпонує підхід у цій програмі, теплий тон ведучих. Як на мене, це гарний фундамент для подальшого розвитку Суспільного; ця програма і формат мають великі перспективи. А ще мені подобається, що вона повністю україномовна — російськомовні коментарі-синхрони дублюють. Крім того що я не дуже добре розумію російську, в Америці прийнято що всенаціональні випуски новин ведуться лише однією мовою а не двома – скажімо англійською та іспанською – водночас.

— Ви були на відкритті ньюзхаусу на Хрещатику, 26. У НСТУ кажуть, що цей простір унікальний для України. Які ваші враження від нового мультиплатформного ньюзруму?

— Основна перевага ньюзхаусу — його розташування в центрі Києва. Це відкриває великі можливості перед журналістами й ведучими, які можуть запрошувати на прямий ефір експертів, політиків, представників влади. Їм тепер зручно буде йти з Верховної Ради, Кабміну чи Офісу президента на Суспільне на Хрещатик. Із ними можуть виходити стислі інтерв’ю тривалістю, наприклад, до п’яти хвилин під час випуску новин.

На відкритті ньюзхаусу Адріян Кармазин, голова наглядової ради Суспільного Світлана Остапа,  президент «Фундації Суспільність» Тарас Петрів, керівниця національних програм Посольства Швеції в Україні Ольга Сєдова, голова правління Суспільного Микола Чернотицький

— На що б ви як медіаменеджер і глядач порадили звернути увагу Суспільному?

— Якщо порівнювати українське телебачення з американським, то для мене в Україні забагато токшоу: вони довгі, з великою кількістю гостей, розмова часто некерована. Раджу подивитися громадське телебачення США — PBS, де на ефір запрошують одну чи дві людини, інтерв’ю тривають до п’яти хвилин. Я гублюся, коли в студії десять гостей, волів би почути думку однієї людини, тоді іншої, після чого міг би бути перехід на іншу тему. Є протилежні аргументи, що цікавою є розмова, коли у студії п’ять і більше людей. Та не всі мають час понад годину дивитися такі програми. Мені подобаються інтерв’ю в межах випусків новин, де можна запросити представників від влади і опозиції, а не п’ять гостей від опозиції, а одного від влади. Знаю, що в Україні багатопартійна система, натомість у США є дві партії. Все ж хотілося б, щоби журналіст працював для глядача і представив би в ефірі дві точки зору за 10 хвилин.

— Яка різниця між американським телебаченням і українським?

— Бачу, що в Україні телеканали не практикують інтерв’ю у вечірніх випусках новин. В Америці часто в рамках вечірніх новин є інтерв’ю, це створює інший темп програми. У США по телебаченню часто бачу кроспромоцію: у вечірньому випуску говорять, що буде вранці. Багато медіа в Америці мають розсилку, в якій звертають увагу на те, що було у програмі. В Україні деякі політики говорять, що не завжди задоволені рейтингами Суспільного. Ми знаємо, що в Америці рейтинги PBS теж невисокі. Вечірній випуск новин PBS NewsHour має мільйон глядачів, а населення США — 330 мільйонів.

— Чому так?

— Мабуть, це людська натура: хочемо, щоб нас розважали. Та ми не можемо на 100% керуватися тим, що є популярним. Інколи треба споживати те, що є здорове, а не те, що нам подобається одразу. В Америці десятиліттями тривають дебати про роль суспільного мовника. Ми знаємо, що тільки на PBS може бути підхід, який дуже потрібний країні.

— Як підвищити довіру до Суспільного?

— Довіра — це коли глядач, слухач, читач відчуває, що в матеріалі справедливо висвітлюють проблему. Я знаю, як над цим щодня потрібно працювати, та мені важко пояснити, що це таке. Журналісти мають бути добре підготовлені до інтерв’ю, адже політики можуть подавати неправдиву інформацію, це дуже ускладнює роботу журналіста. Ти маєш бути практично експертом із кожної теми, на яку ти береш інтерв’ю. Треба орієнтуватися на справедливість, точність, збалансованість і пам’ятати, що ти працюєш для аудиторії.

— Змоделюймо таку ситуацію: Джо Байдена чи Дональда Трампа запрошують на ефір перед виборами як кандидатів у президенти чи за рік президентства. Вони отримують запрошення від PBS і комерційних телеканалів. Куди піде президент США чи фаворит передвиборчої кампанії?

— Мабуть, їхні прессекретарі зважатимуть, у кого вищий рейтинг, який журналіст буде ставити складніші питання. Ця проблема є. На суспільному в Америці ви побачите сенаторів, конгресменів, не знаю, як часто туди приходить президент. Представники влади намагаються брати участь в ефірах PBS: є розуміння важливості суспільного мовлення в Америці.

Я читав, що Суспільне в Україні має сукупно 13 мільйонів аудиторії. Ньюзхаус працює на різні платформи. Якщо вийде інтерв’ю з представником влади на телебаченні, його можна поширити на радіо, в інтернеті. Люди розумітимуть, що Суспільне потрібне.

— Чи PBS рекламує себе у США?

— Не можу пригадати, щоб я будь-де бачив рекламу суспільного. Думаю, в них так само, як і в Україні, немає бюджету для цього. Вони багато роблять промоції на різних своїх платформах. В Україні Суспільне має багато платформ, які можуть рекламувати одна одну. І протягом дня на телеканалах можуть розповідати, що буде далі, що планується наступного дня, наступного тижня якою буде тема, кого чекають у гості.

— «Голос Америки» фінансується урядом. Чи були випадки або розмови за зачиненими дверима про фінансовий тиск?

— «Голос Америки» — державне міжнародне мовлення, не суспільне. Суспільне радіо і телебачення в Америці мають комерційне спонсорство. Я не знаю, чи Україна готова до цього, треба виробити спеціальні механізми. Рекламний (спонсорський) відділ працює окремо від редакції: редакція не знає і не зважає, хто підтримує програму. Наприкінці години чи кожні пів години в ефір виходить «м’яка» реклама, в якій говорять, що програму підтримує, наприклад, фірма, яка виробляє машини. І все — окремий продукт не рекламують. Для суспільного радіо така реклама забезпечує третину фінансування. Також є багато пожертв звичайних людей, є внесок від держави. Крім того, місцеві радіостанції платять центральному суспільному радіо за виробництво. Цю модель можна вивчати, але я думаю, що Україна поки що тільки йде до того, чи можуть слухачі робити внески, чи всі спроможні. Також в Україні є проблема з тим, чи можна гарантувати редакційну незалежність, коли є спонсори програми. Можливо, модель фінансування, яка зараз є в Україні, краще підходить НСТУ — вона гарантує постійне фінансування, а наглядова рада опікується тим, щоб усе було справедливо і збалансовано.

— З яких медіа сьогодні ви берете інформацію у США?

— У житті я більше слухав суспільне радіо, але останніми роками мені краще підходило телебачення. Та найбільше мені подобається читати The Washington Post і The New York Times: маю передплату, читаю їх на сайті. Ці видання дуже успішні, The Washington Post має три мільйони передплатників, The New York Times — вісім мільйонів. Виявляється, люди готові платити за медійний продукт.

— В інтерв’ю з Дмитром Тузовим ви сказали про хартію, яка захищає медіа від власників.

— Це хартія «Голосу Америки», в якій ідеться про принципи мовлення: воно має бути акуратним, точним, збалансованим, представляти різні погляди, американську політику й авторитетне обговорення цієї політики, повідомляти про американські інститути й важливі течії думок.

Не дозволяється, щоби президент чи хтось із представників влади почали нам телефонувати і розповідати, що ми маємо повідомляти.

— Чи телефонували вам, коли ви очолювали Українську службу «Голосу Америки»?

— Була критика роботи «Голосу». Комусь могло не подобатися, як ми висвітлювали події, й це обговорювалося на слуханнях в Конгресі чи при розгляді бюджету. Це, можливо, було своєрідне втручання — але Конгрес дає гроші, нам треба звітувати. Ми намагалися тримати баланс і подавати різні думки. Був такий випадок за часів президента Клінтона, коли Америка домоглася від Китаю звільнення якогось інакодумця. Тоді Білий дім просив не робити інтерв’ю з цим інакодумцем, бо це могло зашкодити іншим зусиллям. «Голос Америки» не погодився на таке. Ми завжди намагалися бути справедливими. Мені важче говорити про останні роки, коли Трамп був президентом, а я не був у «Голосі Америки». Знаю, що були побоювання, наче він хотів перетворити «Голос Америки» на орган, схожий на міністерство пропаганди; цьому дуже протистояли. За Байдена звільнили того керівника міжнародного мовлення США, якого він поставив.

Команда програми «Час-Тайм» майже у повному складі, 2005 рік: Адріян Кармазин, Петро Фединський, Уляна Телюк, Андрій Годованець, Наталія Леонова, Зореслав Байдюк, Славко Новицький, Надія Пікас і Мирослава Ґонґадзе

— На яку аудиторію працює «Голос Америки»? Чи за вашого керівництва обговорювалось питання омолодження аудиторії?

— Коли я був керівником, ми проводили фокус-групи в Україні й намагалися вивчати аудиторію, її вподобання. Часто це були молодші люди. На той час наші ресурси дозволяли робити одну 15-хвилинну програму щодня. Наше щоденне телебачення почалося в період Кучми. «Вікно в Америку» було запущене у 1993 році. Ми робили загальний підсумок новин із Вашингтона з наголосом на американсько-українських відносинах, житті американців, у тому числі діаспори, й на американській закордонній і внутрішній політиці. Коли маєш 15–20 хвилин ефіру, то не дуже проекспериментуєш із форматом.

— Ви завершили свій курс в Інституті журналістики. Про що він був?

— П’ять років тому я брав участь у короткотривалій програмі імені Фулбрайта з темою «Американська політологія для журналістів», тоді два тижні був у Київському Інституті журналістики, два тижні — в Харківському національному університеті імені Каразіна й кілька днів у Львові. Цього разу я виступив з ініціативою і запропонував розширений проєкт на чотири місяці. Для мене це унікальна нагода наблизити українських студентів до американської політики. Багато чого з того, що відбувається в Америці, впливає на Україну. Студенти мали багато гостьових спікерів, експертів. Сподіваюся, вони були задоволені.

Я жартував, що готую їх до наступних виборів у США. Звісно, що у відрядження відправлятимуть журналістів, зважаючи на їхній талант, знання англійської мови, вміння швидко виконувати завдання. Людей, які зможуть робити репортажі, включення, монтувати і знімати.

Адріян Кармазин зі студентами

— Ви викладали для студентів українською. Якби я не знала, що ви народилися і все життя прожили в Америці, то б не сумнівалася, що ви з України.

— Я був досить типовою діаспорською дитиною. Мої батьки — біженці часів Другої світової війни, поселилися в місті Клівленд, де було багато українських емігрантів. Удома ми спілкувалися українською. Але мова, яку мої батьки вивезли з Галичини, — це не була сучасна українська. Позитивним досвідом для мене став «Пласт», участь у літніх таборах, де ми перебували виключно в україномовному середовищі по кілька тижнів. Велику роль відіграло моє зацікавлення історією, політикою, журналісткою. Уже в університеті я почав більше вивчати сучасну українську літературу. Мені важко далися перші три роки в «Голосі Америки»: я мусив вчити сучасну українську мову. На початку своєї роботи в «Голосі» цілими днями я монтував радіопрограми, і це дуже допомогло. Зараз, провівши чотири місяці в Україні, ще дужче заглибився в мову.

— Ваші діти теж знають українську?

— Розмовляють, та їм важче дається. Ми живемо у Вашингтоні, де важче створити україномовне середовище, ніж у Клівленді, де українські емігранти жили поруч одне з одним. Мої син та дочка ходили в суботню школу, вчилися за програмою Українського католицького університету у Львові. Якби вони пожили кілька місяців в Україні, то швидко б оволоділи українською. Вони цікавляться історією і культурою. Для покоління моїх батьків, мого покоління зберегти традиції і мову було місією, Україна не була незалежною, багато з нас відчували обов’язок зробити внесок, щоб допомогти в цій ситуації. Думаю, що місійності вже немає. З іншого боку, я перший раз був в Україні, коли мені виповнилося 29 років. Мої діти були в Україні в 11 і 13 років. Вони можуть в інший спосіб знайомитися з Україною.

— Чим займатиметеся після повернення з України?

— Планую писати для англомовного українського тижневика, а далі побачимо: я відкритий до нових проєктів.

Фото: з архіву Адріяна Кармазина