«Я почула глухий удар, і все у студії затрусилося». Журналістка івано-франківської філії Суспільного згадує 2014 рік у Луганську

«Я почула глухий удар, і все у студії затрусилося». Журналістка івано-франківської філії Суспільного згадує 2014 рік у Луганську

12:19,
13 Липня 2021
2653

«Я почула глухий удар, і все у студії затрусилося». Журналістка івано-франківської філії Суспільного згадує 2014 рік у Луганську

12:19,
13 Липня 2021
2653
«Я почула глухий удар, і все у студії затрусилося». Журналістка івано-франківської філії Суспільного згадує 2014 рік у Луганську
«Я почула глухий удар, і все у студії затрусилося». Журналістка івано-франківської філії Суспільного згадує 2014 рік у Луганську
Як місто Наталі Олексієнко стало «гарячою точкою», як журналісти боролись за право не брехати в ефірі й після якого слова Луганська ОДТРК перестала працювати.

Наталя Олексієнко — журналістка з Луганська, яка працює на івано-франківському Суспільному. 2014 року вона виїхала з міста, захопленого проросійськими бойовиками, та знайшла новий дім і роботу на іншому кінці України.

Наталя народилась у селі Передільському — практично на теперішній лінії фронту біля Щастя під Луганськом. Переїхала до обласного центру 2006 року, вступивши на журналістику до Східноукраїнського національного університету імені Даля. Батьки були категорично проти.

«Мама кричала, плакала, ледь не забороняла, — розповідає  Наталя. — Їй було байдуже, куди я вступатиму, аби лише не на журналістику. Тоді якраз був період загострення війни на Близькому Сході, де постраждало багато журналістів. Мама вважала, що якщо я вивчусь на журналістку, мене обов’язково пошлють працювати в гарячі точки».

Сама вона про гарячі точки, танки та постріли навіть не думала. Журналістику обрала, бо уявляла себе редакторкою музичної сторінки харківської газети «Арт-мозаїка». За тих часів це було популярне й доволі якісне видання. «Я дуже любила музику. В мене були вирізки, плакати. Пробувала грати на баяні, але швидко припинила. Я була впевнена, що буду дописувати до цієї газети. Але коли випускалась із університету, це видання вже перетворилось на жовте: плітки, анекдоти, кросворди», — згадує Наталя.

Вона не послухалась батьків, подала документи до вишу на журналістику — і вступила. Під час іспитів був момент, коли вона була впевнена, що провалилась. Тому навіть не цікавилась результатами. «Одного ранку я спала після дискотеки, й тут мені зателефонувала подруга: “Ти чому не в університеті? Тут твоє прізвище у списку!”  А я не розумію: який універ, які списки? Виявилося, що я вступила й отримала стипендію», — каже Наталя. Що вона уявляла про журналістику, коли вступала? По-перше, доведеться багато спілкуватися. По-друге, журналіст — людина, яка відкриває ногою двері, й усі мусять відповідати на його запитання. «Коли мені вперше відмовили в коментарі, я подумала: “Тобто?! Я ж журналістка!”», — згадує вона.

Студенткою Наталя два роки ходила на практику до Луганської обласної державної телерадіокомпанії.  Їй сподобався колектив, тому, коли запропонували роботу, погодилась без вагань.

«Це був вечір 31 березня. Дзвонить редактор радіо: “Ми тут подумали, що беремо тебе на роботу. Приходь завтра з документами”. А на фоні я чую сміх. Радію, стрибаю — а тоді згадую, що завтра перше квітня! Я не передзвонювала редактору, але наступного дня він зателефонував знову: ну що, мовляв, ти йдеш? І з першого квітня 2011 року я почала працювати в ОДТРК», — розповідає Наталя. Вона вела прямі ефіри, як правило, на культурні та соціальні теми. Спершу боялася, що звільнять, тому одного разу, коли не чула ефір у навушниках, все одно взялася читати текст в ефірі: «Виходжу після ефіру, а діджей каже: “Наталю, це не страшно казати, що ти не чуєш. Ти двічі відбивку пропустила. Чому не сказала нічого?” Я відповіла коротко: “Щоб не вигнали”».

Навесні 2014 року Луганськ став гарячою точкою. Телерадіокомпанія працювала в посиленому режимі — вихідні стали робочими, додалися вечірні чергування. Та найважче було через розкол у колективі: частина людей підтримували проросійські заворушення. 

Керівництво телерадіокомпанії, за словами Наталі, симпатизувало бойовикам, які захопили місто та вимагали відокремлення Луганщини від України. «Начальник був упевнений, що в нас немає вибору. Але ми не танцювали під його дудку, — розповідає журналістка. — Він вимагав звільнити хлопця, який не хотів писати неправду. Тому ми всією редакцією прийшли і поклали заяви на стіл. Звісно, звільнити всіх він не міг, бо ж хто працювати буде? Нас залишили у спокої».

Сепаратисти спершу намагалися захопити телерадіокомпанію, а потім дали їй працювати, адже колишній керівник Луганської ОДТРК, а тепер обласний чиновник Родіон Мірошник, який фактично контролював обласне телебачення і радіо був на їхньому боці. Наталя згадує, що з’явився словничок заборонених слів: «бойовики», «загарбники» тощо. Журналісти обласного телебачення старались говорити нейтрально про обидві сторони.

«Другого червня за хвилину до ефіру я почула глухий удар, і все у студії затрусилося. Все як у тумані: діджейка щось кричить,  махає руками, я нічого не чую. Вже після ефіру дізналася, що був вибух, — згадує вона. — Тоді було кілька версій — ракета, бомба з літака, а найчастіше казали, що вибухнув кондиціонер. Керівництво вимагало просувати версію з літаком,  але мій колега сказав, що для цього має бути рішення військового трибуналу. Ми висвітлили всі три версії».

Напруга щодалі зростала. Колеги Наталі почали збирати «тривожні валізки» й запасатися харчами. Сама Наталя довго трималась і зберігала скептичне ставлення до цих приготувань: «Бачила, що деякі продукти зникають,  але сміялася з цього. Страшно стало, коли одного дня вийшла з роботи й почула, як у сусідньому дворі їде танк». Вибухи та постріли стали повсякденним явищем у Луганську, ходити вулицями стало небезпечно, й невдовзі Наталя сама заклеїла шибки скотчем, аби скло не розбивалось від вибухів, і зібрала тривожну валізку. Мама телефонувала Наталі і, коли вдавалося додзвонитися, — адже були проблеми зі зв’язком, — вимагала повернутися в село.

Працювати журналістам так само ставало дедалі важче. Біля ОДТРК поставили охорону — шістнадцятирічних курсантів. Жінки на події більше не ходили, тільки чергували у студії, а чоловіки ходили на зйомки групами з трьох-чотирьох людей. У журналістів часто забирали карти пам’яті з телефонів і диктофонів, та й зробити фото було нелегко.

«Я чергувала на роботі, коли бойовики прийшли до нас вимикати трансляцію українських телеканалів, — розповідає Наталя. — Одні були п’яні, з автоматами, бігали і кричали. Я розуміла, що головне з ними не сваритися. Але були ще двоє чоловіків. Дуже спокійні, ні з ким не розмовляли, не робили зайвих рухів, навіть автомати були скеровані донизу. Але я розуміла: один необачний рух — і не встигнеш навіть подумати ні про що».

Наприкінці червня 2014 року журналістам Луганської ОДТРК запропонували переїхати до Києва. Можна було отримати житло на кілька місяців, безкоштовне працевлаштування та допомогу у пошуку роботи. Але Наталя не хотіла покидати своїх колег. Частина людей поїхали, але редактор, розповідає вона, відвіз родину в безпечне місце та повернувся до в Луганськ.

5 липня 2014 року Наталя сказала в ефірі заборонене слово «бойовики». За кілька годин, коли її зміна вже закінчилась, до телекомпанії прийшли люди з автоматами і дали п’ять хвилин, щоб усі вийшли з приміщення. Наталя дізналася про це з телефонного дзвінка колеги і сподівалась, що все вдасться владнати. Однак на роботу журналісти ОДТРК більше не вийшли — сепаратисти не дозволяли. Хоча зарплатню працівники телерадіокомпанії отримували. Згодом Луганська обласна телерадіокомпанія була відновлена на вільній території — у Сєвєродонецьку, а пізніше стала основою для суспільного каналу «UA: Донбас».

Поки Наталя залишалася вдома і сподівалась, що їй вдасться повернутись до роботи на ОДТРК, обстріли частішали. Вона боялася залишатись удома сама, тож зібрала речі й поїхала до батьків у село. Два дні по тому район Луганська, де була її квартира, обстріляли; загинули люди.

Розуміючи, що повертатись до Луганська небезпечно, Наталя поїхала до Кривого Рогу — там їй запропонували підробіток. З роботою не склалося, але вона зустріла однокласника, який допоміг оформити документи на заробітки в Польщі. Там, на заробітках, Наталя зустріла хлопця, з яким почала зустрічатись. Разом вони вирішили оселитись в Івано-Франківську.

Тут Наталя почала шукати роботу, але не за фахом: «Думала, що журналістика зараз — це дуже боляче. Пройшла кілька співбесід у сфері торгівлі. Та коли роботодавці дізнавалися про мою освіту та місце народження, то казали: “Вам з вищою освітою і досвідом роботи журналістки дуже важко буде перевішувати речі”. Прямо не посилали, але натякали, що відмовляють, бо я переселенка».

Вона спробувала влаштуватись у приватну телерадіокомпанію «Вежа», але там роботи для Наталі не знайшлося. Щоправда, там порадили звернутись до іншої телерадіокомпанії – «РАІ». «Мені призначили співбесіду, але керівник на неї не прийшов», — розповідає журналістка. Зрештою пошуки роботи привели її на колишнє державне, а тепер — суспільне обласне телебачення.

Радійниці спершу складно було писати  тексти для телебачення, адже вона звикла, що на радіо має словами створювати картинку. Нелегко було й навчитися працювати з оператором, а також напрацювати базу контактів у новому місті. Але з часом Наталі все вдалося.

«Чи пішла б я на приватний канал, якби запропонували більшу зарплату чи кращі умови? Для мене в пріоритеті — свобода. Коли тобі не кажуть, що цього депутата ти пишеш, а цього ні. Коли тобі не вказують, що казати можна, а що ні. Я можу сама обрати, з якого боку це подати. “Суспільне” — це правдива і збалансована інформація. Для мене це можливість вільно і жорстко запитувати про незручне», — говорить журналістка.

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
Яна
23:00 / 13.07.2021
Ну и рожа! А про красивых журналисток ДМ не пишет, это какие-то комплексы Лигачевой? Даже не знаю, что тут хуже, рожа этой дурналистки, ее одежда, парад неуместных нарядов на вручении диплома, или поза, в которую они стали с дипломами, ну чисто проститутки, видимо, это бессознательное. Звенящая пошлость.
Код:
Ім'я:
Текст:
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду