Унікальність «Суспільне Ужгород» — в його багатомовній редакції, яка створює контент українською та мовами національних спільнот Закарпаття. У фокусі роботи команди — локальна інформація з урахуванням мультикультурного контексту регіону. По суті, це не просто регіональне мовлення, це платформа, яка об’єднує різноманіття культурних, історичних, релігійних звичаїв і традицій людей, які мешкають на цій території. Редакція «Суспільне Ужгород» створює контент мовами національних меншин, тим самим відображаючи унікальну етнічну палітру регіону.

Про роботу філії та контент, який створює команда, «Детектор медіа» поспілкувався з Тетяною Рожновською.

— Тетяно, розкажіть, як ви доєдналися до команди Суспільного, скільки років працюєте у філії?

— На «Суспільне Ужгород» я прийшла два роки тому. До того майже десять років працювала у журналістиці, на Закарпатському обласному державному телебаченні «Тиса-1». Потім було майже дев’ять років перерви в журналістиці. А після народження доньки й декретної відпустки я раптом зрозуміла, що хочу повернутися в професію. Коли почала дивитися, а що ж у нас на ринку медіа в області, то зрозуміла, що вибір не такий уже й великий. Особливо, якщо враховувати, на яких засадах базується редакційна політика конкретного медіа. Суспільне мовлення мені подобається тим, що тут керуються стандартами якісної журналістики. Ми стабільно є у «білому списку» медіа, а це означає, що працюємо прозоро та відповідально.

Мій шлях на «Суспільне Ужгород» розпочався з роботи в редакції новин. І хоча багато хто дивувався, чому я пішла у новини (до того працювала теле- і радіоведучою, певний час була на керівних посадах), але так сталося, що новини обійшла, і розуміла, що такого досвіду у мене нема. І зараз, із відстані часу, можу сказати, що це було дуже правильне рішення. Щодня сюжети, пошук тем, контактів, організація зйомок — це те, що допомогло після перерви швидко повернутися в професію і на практиці використовувати нові методи, яких у журналістиці десять років тому не було. Тому вдячна за цей досвід колегам, які підтримували й допомагали.

Проте мені було затісно у форматі коротких сюжетів для новин, завжди хотілося більше розказати про героїв. Коли дізналася, що наша редакція нацспільнот в Ужгороді шукає редакторку, яка буде робити україномовний контент про нацспільноти й не тільки, то не вагаючись погодилася спробувати, й у лютому 2025-го приєдналася до команди нацспільнот. А з жовтня цього року очолюю цей відділ.

— «Суспільне Ужгород» унікальне тим, що мовлення ведеться п’ятьма мовами національних спільнот. Розкажіть більш докладно, який контент і якими мовами виготовляєте? Який обсяг мовлення мовами нацспільнот? Можливо, щось потребує підсилення?

— Для нас фраза про те, що Закарпаття багатонаціональне, — не просто слова. У роботі постійно перетинаємося з представниками різних етнічних груп. Однак для себе виокремили декілька мовних напрямів, у межах яких працюємо. Це телепроєкти: програми, які виходять щомісяця угорською, румунською, ромською та німецькою мовами. І щоденні випуски новин на радіо: угорською, словацькою та румунською мовами. Це два випуски по чотири хвилини локальних новин і раз у день вісім хвилин — міжнародних. Телепрограми виходять раз у місяць кожною мовою. Їхня тривалість 26 хвилин. Це зазвичай репортажі чи історії про життя представників конкретної спільноти. Окремо всі матеріали з мовних програм ми публікуємо в ютубі на офіційній сторінці «Суспільне Ужгород». Обов’язково кожен сюжет титруємо українським перекладом, аби україномовний глядач розумів, про що йдеться. Крім того, ми робимо контент українською про представників інших нацспільнот, які живуть в Україні. Це сюжети про етнічних вірменів, азербайджанців, грузинів, євреїв… Це допомагає розширити аудиторію, доносити правдиву інформацію про нацспільноти й розвінчувати стереотипи.

Редакторка Анжеліка Дан читає новини на радіо румунською мовою

— Розкажіть про команду, яка працює у філії, чи є у вас представники нацспільнот?

— Так, звісно. І вважаю це нашою великою перевагою. Тут реалізовується на практиці один з основних принципів, яким керується Суспільне: «Нічого для нас без нас». Коли журналісти й журналістки є представниками нацспільноти, то це люди, яким уже більше довіряють. Понад те: ми не змогли б реалізувати окремі наші ідеї, якби над ними не працювали саме наші редакторки. Наприклад, далеко не всі ромські табори відкриті для журналістів. Наша Сімона Нестеренко-Шатро, етнічна ромка, за роки роботи напрацювала свої методи роботи з цією спільнотою. Так само авторки Камілла Дебрецені та Сільвія Логойда є етнічними угоркою та румункою відповідно. Колеги знають життя спільнот зсередини, їм довіряють і йдуть на діалог. Зараз, під час великої війни, ми бачимо, наскільки обережно до спілкування з журналістами ставляться зокрема етнічні угорці. Непрості міжнародні відносини між Україною й Угорщиною дуже впливають на це. А ще більше — робота журналістів, які женуться за сенсацією, особливо немісцевих. Вони записують інтерв’ю і вихоплюють із контексту саме те, що звучить провокативно і маніпулятивно, виставляючи етнічних угорців, які живуть на Закарпатті, в поганому світлі. Можу сказати прямо, що етнічні угорці не довіряють українським медіа. Я неодноразово про це чула, коли домовлялася про зйомки. І ми дуже цінуємо, що нас, Суспільне мовлення, у цей ряд не ставлять. Це великий кредит довіри, який ми намагаємося виправдати у кожному випуску наших програм.

— Ви розповідаєте про життя національних спільнот Закарпаття, є репортажі нацспільнот, у яких висвітлюєте проблеми, що потребують рішення. Розкажіть, які з історій вас особливо вразили? Чи є історії, де завдяки висвітленню в медіа проблема знайшла рішення?

— У кожному випуску програми ми розказуємо не лише про життя спільноти, а й про те, що справді важливо для неї. Наша мета — показати, що представники нацспільнот — це перш за все громадяни України, які мають різне етнічне походження. Вони, як і їхні пращури, живуть на цій землі сотні років і це їхня домівка. Саме для того, щоб у цій домівці було спокійно і благополучно, ці люди, як і всі українці, працюють тут, створюють бізнес, платять податки, реалізовують благодійні проєкти, розвивають власну культуру і самобутність. І, що найголовніше, представники різних нацспільнот стали на захист України. Зараз, під час повномасштабної війни, героями наших програм стають етнічні угорці, роми, румуни, німці та представники інших етносів, які, якщо не боронять Україну на війні, то волонтерять чи допомагають вимушеним переселенцям. Війна все змінила. Зокрема і в нашій роботі. Бо ми не можемо оминати важливих тем, із якими в житті зіштовхуються громади, де компактно проживають представники нацспільнот.

Редакторка програми німецькою мовою «На власні очі» Олена Дей на зйомках

Я дуже емоційна людина і все беру близько до серця. Тому мене торкається майже кожна історія. З такого, що найбільше запам’яталося за цей рік, то це, наприклад, репортаж Сільвії Логойди про ферму етнічного румуна, який займається вівчарством. Під час війни, коли чоловічих рук у селі стало мало, господарством займаються переважно жінки. Це дуже непроста щоденна робота. І вівчарство — одна з візитівок Закарпаття. Як чудово, що є такі люди, які бережуть і розвивають цей напрям. Вразила інформація, що славнозвісна Добронська червона паприка, яку десятиліттями вирощують етнічні угорці та яка теж стала своєрідною візитівкою краю, на межі зникнення. Виявляється, зараз у селі мало людей займаються вирощуванням паприки. Про це ми робили репортаж із Доброні. Сімона Нестеренко-Шатро з-поміж іншого за рік записала декілька історій про ромів-ветеранів. Дуже раджу подивитися. Вони всі є в добірці «Романо Джівіпен» на сайті «Суспільне Ужгород». Так, як і інші програми мовами нацспільнот: «У румунів удома», «Слово угорською» та програма німецькою «На власні очі».

Зйомки програми «У румунів удома» про ферму, яка під час війни тримається на жіночих руках

До речі, якщо говорити, що змінюють наші програми, то одна з таких історій про етнічного рома, який пішов на війну і після поранення втратив ногу. Коли Сімона зробила про нього програму, то там чоловік був дуже пригнічений і говорив, що йому ніколи не вдасться зробити протезування. Але Сімона зв’язалася з одним із найвідоміших в Україні протезувальних центрів — і герой цього матеріалу вже з протезом. Про це теж є програма.

Зйомки програми «Романо Джівіпен», після якої герой отримав можливість пройти протезування

А ще не можу не згадати цикл меморіальних історій «Імена» про полеглих захисників, які були представниками нацспільнот. Його створили мої колеги у 2024-му. Це дуже непрості й дуже важливі матеріали. Влітку два епізоди цього циклу отримали гран-прі та перше місце у номінації «Відеоматеріал, розміщений у телеефірі або в онлайн-медіа» в IV конкурсі журналістських робіт імені Героя України Тараса Матвіїва.

Авторки проєкту «Імена» отримують нагороду за проєкт

— Проєкт про ромських жінок «Культура за завісою. Історія закритої спільноти українських ромів-калдерарів». Як з’явилась ідея, як реалізовувади проєкт?

— Ідея з’явилася у журналістки Тетяни Балли, яка разом із Надією Стадницькою є однією з авторок проєкту. З ромами-калдерарами вона познайомилася ще під час зйомок однієї з програм ромською мовою. І вже там розгледіла, що історія цієї спільноти заслуговує на ширший і глибший формат. Але не все було просто, бо понад рік команда проєкту спілкувалася з головним героєм і вибудовувала дружні стосунки. На допремʼєрному показі фільму в Ужгороді була вся родина ромів-калдерарів, які стали головними героями проєкту. І Давид сказав, що коли подивився фільм, то сам здивувався, що він так відкрився і стільки всього розказав. Як на мене, це дуже висока оцінка роботи всієї команди. Бо на знімальному майданчику багато моментів, яких не бачить глядач: розстановка камер, виставлення світла, мікрофони, загалом метушня. І якщо герой зміг розслабитися і відкритися — то це показник.

Поселення калдерарів — не закрита територія в буквальному сенсі, але громада і місцеві жителі з великою обережністю ставляться до сторонніх. З незнайомцями тут майже не спілкуються, а камери зазвичай викликають недовіру. Фільмування стало можливими тому, що голова громади запросив творчу команду до свого дому. Колеги знімали лише там, де отримали дозвіл, дотримуючись поваги до приватності громади.

Документальний проєкт мав на меті показати не лише розмаїття культур і традицій національних спільнот, які живуть в Україні. А ще й відкрити реальні голоси та погляди людей, зокрема щодо ранніх шлюбів і обмеження права дівчат на освіту.

Мета проєкту та редакційна позиція Суспільного мовлення — говорити про складні теми з повагою й відповідальністю, відкривати простір для діалогу, що сприяє змінам, не допускаючи дискримінації чи цькування будь-якої спільноти чи людини за будь-якою ознакою. Будь-який процес інтеграції — це довготривала робота, яка включає доступ до освіти, розширення можливостей для молоді, взаємну довіру між громадою та інституціями й подолання упереджень у суспільстві.

Авторки проєкту «Культура за завісою» Тетяна Балла та Надія Стадницька з героями фільму

— У серпні 2025 року наглядова рада схвалила Концепцію розмаїття, рівності та інклюзії (DEI). Координувала процес і написала фінальний текст команда департаменту з питань розмаїття, інклюзії та рівних можливостей. Чи застосовуєте її в роботі?

— Так, звісно. У цьому й суть: Концепція не стала відправною точкою, з якої починаємо говорити про рівність та інклюзію. Ми працюємо з цими темами постійно. А те, як на життя суспільства сьогодні впливає війна, показує, що ці теми є нагальними й потрібними. Я вже згадувала, що наш підрозділ створює україномовний контент про представників нацспільнот. Але так само ми системно робимо матеріали, які виносять на загал теми рівності, безбарʼєрності та інклюзії. Для редакторів і редакторок постійно проводять корпоративні тренінги, де нас вчать правильної термінології та коректної подачі цих непростих тем. Навіть у нашій робочій групі є закріплені словники безбарʼєрності, до яких ми періодично заглядаємо. Я глибоко переконана, що медіа має з-поміж іншого виконувати просвітницьку функцію. Якщо ми будемо у своїх матеріалах грамотно подавати інформацію, коректно, то суспільство почне переймати терміни й правильні формулювання, навіть не помічаючи цього.

Хочу поділитися однією історією з практики. Я дізналася, що в одній із клінінгових компаній Закарпаття працює адміністратором молодий чоловік з інвалідністю. Це перша робота хлопця. Досі його ніде не брали, коли чули, що він має інвалідність. Я запропонувала власниці бізнесу зробити сюжет про цю історію, щоб показати, що люди з інвалідністю можуть працювати. Спочатку жінка насторожено поставилася до цієї теми, мовляв, навіщо зайвий раз привертати увагу про здоров’я хлопця, це може його образити. Я запевнила, що ми все зробимо коректно. Сам герой погодився на зйомки і сюжет вийшов. Він зібрав багато коментарів і вподобайок. Люди писали такі теплі слова підтримки герою сюжету і власниці бізнесу, яка не побоялася взяти його на роботу. Зрештою вона мені подзвонила і сказала, що навіть не знала, що це викличе такий резонанс, і зрозуміла, що про життя людей з інвалідністю треба розказувати. Іноді ми хочемо великих змін і відразу. Насправді все робиться отакими маленькими кроками. І цю роботу наша команда робить щодня.

Тому Концепція — це наш інструмент, який допоможе інтегрувати принципи розмаїття, рівності й інклюзії в усі рівні роботи Суспільного: від інституційної культури до контенту на кожній платформі. Це про внутрішні стандарти й про те, щоб через нашу роботу ми зміцнювали єдність, довіру та взаємоповагу в українському суспільстві. Про це постійно на всіх майданчиках говорить керівниця департаменту з питань розмаїття, інклюзії та рівних можливостей Суспільного Анастасія Гудима, яка власне і координувала всю роботу зі створення Концепції DEI. Знаю, що команда має вже напрацювання, як утілювати концепцію в життя і закріплювати її принципи. І це дуже класні ідеї. Не буду спойлерити. Але однозначно можу сказати одне: те, що ця Концепція — велике досягнення Суспільного.

Фото надані Тетяною Рожновською