У ЗМІ сьогодні багато статей про роботу суспільного. Висловлю і свої думки з приводу того, в чому розбираюсь, чим жила останнє чверть століття.

На сайті «Детектор медіа» є широке інтерв’ю з Володимиром Ладижцем і його словами про «вихід із комфорту на посаді продюсера Житомирської філії Суспільного, погрози від влади і кар’єрне зростання». Це інтерв’ю, під час обговорення серед колег, житомирських теле- і радіожурналістів (і звільнених, і в більшості тих, хто нині працює) також мало регіональний розголос.

Чому? Нюансів багато.

Наприклад, такий. Володимир Ладижець говорить: «У Житомирській філії чи не найстаріший ньюзрум зі всіх регіональних компаній. Над новинами працюють люди більш похилого віку».

Але ж разом із тим «найстаріший» означає й один з перших!.. Житомирська обласна телерадіокомпанія (тепер філія) – одна з наймолодших в Україні, їй недавно виповнилося тільки 26 років. Але, разом із тим, вона завжди була серед кращих. І в творчому, і в технічному плані. Саме в нас, навіть раніше, ніж у Київській обласній, з’явився ньюзрум. І працювали там досвідчені, кваліфіковані люди, в основному – випускники факультетів журналістики Київського та Львівського університетів. Так що 3-4 сюжети щодня від кожного з них сьогодні – то не заслуга двотижневих курсів, організованих Ладижцем, а професійна освіта й великий досвід роботи. І мимоволі виникає ще одне питання: що ж роблять інші, молоді люди, щойно набрані, нібито активні й позитивні новинники, якщо випуск «Новин» тепер має три-чотири сюжети.

Житомирська філія нині збільшила мовлення з 10 годин (з яких власного виробництва було 3) у 2018 році до 16-ти годин у 2019-му. А чому ж забуте те, що у 2017-му Житомирська філія мала більше 6-ти годин тільки власного мовлення? Мала десятки програм, які здобували перші місця в різних всеукраїнських та міжнародних творчих конкурсах? Зокрема, автора програми «Рідна школа» за добре висвітлені актуальні теми виховання молоді навіть брали у склад української делегації до Брюселю. Десятки разів здобувала першість і програма з питань національного відродження «Червона калина». Цю передачу добре знають і в Україні, і в Польщі – адже на Житомирщині живе найбільша польська громада України, і про це теж розповідала «Червона калина». А автор програми «Ваше здоров’я» (на медико-просвітницькі теми) у 2014 році була обрана навіть кандидатом у лауреати Національної медичної премії – єдиний випадок у багатолітній історії премії, коли в число кандидатів вписали не медика за фахом. А ще ж були в нас і дитячі програми, неодноразові лауреати всеукраїнського конкурсу «Золоте курча», були «Подарунок від душі», «Побрехеньки», «Вірую», «Ми – українці», «Економіка: реалії і перспективи» та багато інших.. Були прямі ефіри, де глядачі могли годинами спілкуватися з цікавими людьми області. Навіщо те все було нищити? Позбавляти суспільні громади області від висвітлення їхніх здобутків і проблем? Програм не стало. Зате телебачення назвали «суспільним»…

… І про технічне забезпечення. Володимир Ладижець каже: «Ми не купили жодного комп’ютера, на сьогодні журналісти забезпечені технікою. Насправді на каналі була техніка, хороші комп’ютери стояли в заступників директора виконавчого, керівників редакцій».

Отже, ті хороші комп’ютери в керівників забрали й оновили ньюзрум. Нехай і так. Але чому вивезли монтажні комплекси, пересувну телевізійну студію, якою ми знімали важливі події і в театрі, і на майданах? Натомість філія отримала стільці і столики для маленької кав’ярні, нещодавно відкритої у вестибюлі… Так, у нас старі відеокамери, вони ламаються. Нових, обіцяних після реформи, колеги не отримали. Але тепер дозволено знімати на телефони… Від усього цього було б смішно, якби не хотілося плакати… Адже 26 років колектив творив, починаючи з порожнього місця, створив краще телебачення в Україні і на технічному, і на творчому рівнях. Навіщо все це було нищити?

Володимир Ладижець каже: «У філії працювало 186 людей, коли заходив у компанію, нікого не міг побачити, це були мертві душі. Люди звикли для галочки робити один сюжет та тиждень або одну передачу на місяць…».

А тепер подивимося, як це було насправді, адже програми обласного телебачення дво-трирічної давності можна ще знайти в інтернеті. Кожен автор тематичної програми тоді мав свою тему 52-хвилинного прямого ефіру щотижня (до цього теж потрібно підготуватися самому, зібрати цікавих гостей студії, відзняти сюжети). Видати ще й свою тематичну програму (тривалістю 26 хвилин) зняту на виїзді. Тоді ми ще їздили по селах нашого регіону. А по приїзду, – написати тексти, змонтувати матеріал.

Журналісти з редакції «Новин» мали видавати по 1-2 сюжети щодня. Тож нічого дивного, що в приміщенні телекомпанії мало кого можна було зустріти: люди могли вже бути в районі за 200 км від обласного центру, або на монтажі, або в звукорежисера… Ми були в ефірі. Роботу бачив глядач!

Без коментарів залишу слова Володимира Ладижця: «На телеканалі було 40 редакцій, кожна з яких тягнула собі техніку. Ніхто не переймався якістю зйомок і монтажу. …люди привчилися ходити на роботу».

І ще одне тривожить: в інтерв’ю не раз ідуть посилання на генпродюсера Національного суспільного Тетяну Кисельчук. На її сторінці в соцмережі часто матюків більше, ніж звичайних слів…