Публічна дискусія про трансформацію обласних державних телерадіокомпаній у систему суспільного мовлення розпочалася круглим столом «Шляхи реформування ОДТРК у суспільних мовників», організованим «Телекритикою» ще до остаточного ухвалення закону про СМ у квітні. Частково це питання також зачіпалося на конференції «Від державного мовлення до суспільних медіа», організованій Радою Європи.

Закон містить положення про те, що Національна суспільна телерадіокомпанія створюватиметься, зокрема, на базі мережі ОДТРК, але не містить пояснення, яку саме роль вони відіграватимуть у НСТУ.

Але найбільш проблемним аспектом трансформації регіональних мовників виявилося небажання керівників і колективів більшості ОДТРК ставати частиною системи суспільного мовлення. Воно було масово продемонстровано під час конференції Національної радіокомпанії Україні, присвяченої переходу на СМ. Також деякі регіональні мовники та відділення Національної спілки журналістів роблять офіційні заяви, наполягаючи на виключенні ОДТРК з Закону «Про Суспільне телебачення і радіомовлення України».

«Телекритика» продовжує дискусію і публікує матеріал заступника генерального директора Полтавської ОДТРК «Лтава» Інни Савченко, в якому окреслено позицію мовника.

В контексті створення суспільного телерадіомовлення України дуже мало уваги приділяють тому, яке майбутнє чекає на ОДТРК. Багато суперечок і обговорень точиться навколо наглядової ради НСТУ, вимог до її членів, політичної незаангажованості, програмного контенту тощо; й ані пари з вуст про те, як це втілювати на практиці, тут і зараз. На Полтавщині зокрема.

Якщо звернутися до історії створення суспільного мовлення в інших країнах, то прикладів, коли на ґрунті державних телерадіокомпаній організувалася така структура, як суспільний мовник, практично не існує. Просто свого часу (в США у 60-ті роки, в Німеччині – у 80-ті, у Швеції – в 90-ті) склалися передумови для відокремлення комерційного мовлення від такого, яке надає громаді змогу задовольнити свої загальні інформаційно-пізнавальні потреби, не зважаючи на релігійні, фінансові чи політичні вподобання, тобто радіо і телебачення для всіх. Чи не таке завдання було поставлено і перед обласними поки що державними телерадіокомпаніями багато років тому? З огляду на те, що до влади в Україні (і в регіонах аналогічно) приходили різні політичні сили, зізнаюся: так, ОДТРК була рупором політичної сили влади, але (!) тільки в деяких моментах. Скажімо, в інформаційних повідомленнях домінувала роль голови облдержадміністрації в тому чи іншому питанні або ж доволі помітним було значення внеску партії влади у виконанні тієї чи іншої державної програми. Проте окрім інформування обласні телерадіомовники виконували просвітницьку місію. Так, саме місію! Тому що особливо в останні роки теми краєзнавства, культурології, літературознавства не мали комерційного присмаку, а лише формували хороший смак у слухацької та глядацької аудиторії. Можна стверджувати, що саме ОДТРК є прообразом суспільного мовлення, яке нині намагаються впровадити в державі, ігноруючи ці ж ОДТРК. Саме просвітницькі завдання закладено в Законі «Про суспільне телебачення і радіомовлення України». То чи можна руйнувати вже готову систему? Оновити? Так! Але не руйнувати!

Ось кілька ремарок як доказ необхідності збереження обласного радіомовлення (адже саме воно мені найближче) в системі суспільного мовлення.

У Полтавській області 80 тисяч радіоточок, щодня майже 3 години відведено для регіонального дротового радіо. Порівняно з друкованими ЗМІ – це щоденна газета тиражем 80 тисяч примірників! Яке обласне видання може похвалитися таким накладом?

Полтавське обласне радіо – це 50 тисяч архівних записів: від зустрічі папанінців, закладення першої цеглини в нове місто Комсомольськ, пуску гіганта вітчизняного автомобілебудування КРАЗу до знесення пам’ятника Леніну в Кременчуці та Полтаві. Невже радіолітопис варто перервати?

Навіть волонтерство притаманне для радіо. А як інакше схарактеризувати передачу «Будні», де журналіст на громадських засадах вирішує в силу своїх можливостей соціальні проблеми слухачів, які звертаються з проханням про допомогу? Буває, що й людей, із котрими давно було втрачено зв’язок, знаходили.

Хіба не відповідає критеріям суспільного мовлення така аналітична програма, як «МИ: держава, народ, час», де автор порушує теми анексії Криму з погляду кримських полтавців, спадщини як моральної категорії, майбутнього онкохворих дітей; така культурологічна програма, як «Академія мистецтв», де про письменника, художника, народного майстра чи музиканта можна дізнатися не поверхово, з кількох рядків інтернетного тексту, а глибоко зануритися в його творчість, дізнатися про погляди на життя; такі програми для дітей, як «Курочка Ряба» (що не передача – то нова повчальна вигадка) і «Полуденок», де є відповіді на запитання маленьких чомучок. Можливо, прискіпливим критикам і видасться дещо «пісним» радіожурнал «Соціальний вісник», але то лише свідчить про те, що вони не належать до пільговиків, та й до пенсії їм ще далеко, бо саме на вихід цієї програми особливо чекають пенсіонери. А я ще не згадала радіонариси, духовні програми, історичні. Запитаєте: та кому вони цікаві? (А таки звучить оце запитання, що характерно, від людей, у котрих немає радіоприймача.) Відповім: ці програми про людей Полтавщини, про історію нашого краю, про наші цінності, а отже, в них є своя аудиторія в полтавській громаді.

До речі, про громаду. Ось-ось приймуть зміни до Конституції, місцеві громади отримають більше повноважень, і саме зараз варто говорити про розширення інформаційного забезпечення їхніх інтересів, а не про звуження. Адже при децентралізації влади не повинен відбуватися процес централізації телерадіомовлення, це нелогічно, непослідовно. Як непослідовно і не по-державницьки скидати з важелів впливу обласні ТРК в умовах інформаційної небезпеки.

І якщо вже ми дивимося в бік Заходу, то на фоні звинувачень у нібито неправомірно роздутій частці бюджетів ОДТРК в Держбюджеті звернімося до системи громадського мовлення у Франції, де громадські служби мають пропонувати споживачеві від 8 до 33 (!) каналів, причому 18 із них передають безкоштовно і в незакодованому вигляді. Або ж досвід Польщі, де 1992 року державне об’єднання «Польське радіо і телебачення» було перетворено на одне загальнонаціональне і 17 регіональних акціонерних товариств для радіомовлення, а також одне – для телебачення, і всі акції в цих товариствах належать державі.

Наостанок згадаю прикрий, але красномовний, випадок, що стався на Полтавському обласному радіо. Одного ранку в ефір вчасно не вийшла інформаційна програма «Панорама» (про причини дозвольте промовчати, тим більше сталося це за десятки років уперше, а для заспокоєння особливо в’їдливих скажу, що винних покарано). І саме тоді ми були вражені не стільки цим кричущим неподобством, скільки, отримавши масу стривожених дзвінків, усвідомленням того, що наша слухацька аудиторія чималенька!

І ще нашим опонентам, критиканам, доброзичливцям варто було б послухати відгуки немолодих людей, які зі сльозами запитують: «То як же ми без обласного радіо? Ми ж із ним усе життя…» Так, нехай у нашому суспільстві бути літньою людиною – це, так би мовити, не дуже почесно. Але щоб зовсім не зважати… У цьому суть демократичного громадянського суспільства?

P.S. Я навмисне не згадувала про ще одну структуру обласного радіо – ефірну радіостанцію «Ваша хвиля», адже не в усіх обласних ТРК є ефемки, а проблеми дротового радіо спільні для всіх.