Недодебати

Недодебати

12:18,
17 Листопада 2015
2110

Недодебати

12:18,
17 Листопада 2015
2110
Недодебати
Недодебати
Чотири випуски телевізійних дебатів перед другим туром місцевих виборів, що протягом двох тижнів виходили в ефір на «UA: Першому», виявили низку сильних і слабких місць.

Передусім, дуже прикро, що в Дніпропетровську, Миколаєві та Києві чинні міські голови проігнорували дебати й тим самим застосували прийом, винайдений ще за часів Леоніда Кучми: влада є вищою за плебеїв і до діалогів із ними не спускається. І якщо для опоблоківців із Дніпропетровська та Миколаєва такий підхід був логічним і випливав із роками демонстрованої їхньою політичною силою (Партією регіонів) поведінки, то відмова Віталія Кличка дуже неприємно вразила саме через те, що йшла врозріз із проголошуваними ним самим принципами. Варто зазначити, що й уся агітаційна кампанія Кличка відгонила такою собі забронзовілістю, коли міський голова вдягав на себе вбрання «великого й мудрого керманича» — імідж, абсолютно не органічний для нього.

Випуск дебатів, присвячений Львову, коли у студії були обидва претенденти, лише посилив скептицизм: претенденти не так сперечалися щодо власних програм та уявлень про шляхи розвитку міста, як намагалися найдошкульніше вщипнути одне одного й задекларувати: «Я розумний, опонент — дурень».

З іншого боку, сам дискурс нинішньої передвиборчої кампанії не сприяв дебатам: людина, яка наважилася б чесно заявити, що Київ (Дніпропетровськ, Львів, Миколаїв) за жодних умов неможливо за одну ніч перетворити на Нью-Васюки, а тому політ креативної думки треба стримувати до масштабів реального; людина, яка чесно сказала би, що на сьогодні є чимало проблем, які з об'єктивних причин неможливо швидко й радикально розв'язати, — ця людина виглядала б білою вороною, і її електоральні перспективи не видавалися б такими вже переконливими.

Олександр Вілкул (Дніпропетровськ) та Ігор Дятлов (Миколаїв), що проігнорували дебати, вибори у своїх містах програли, тоді як Віталій Кличко (Київ) виграв. Мабуть, пояснення цьому є простим: у Дніпропетровську та Миколаєві було протистояння за лінією «Майдан — Антимайдан», у Києві ж такої напруги не було. До того ж, перебуваючи на посаді менш ніж півтора роки, Кличко не вичерпав кредиту довіри й сподівань, що він зробить те, на що від нього сподіваються.

Вразила чудова обізнаність ведучого Сергія Рахманіна в місцевих проблемах. Подеколи складалося враження, що якщо хтось і готувався до дебатів серйозно й ретельно, то це саме він, ведучий.

Але знову доводиться констатувати «з іншого боку»: за найсерйознішої підготовки Рахманін не міг дізнатися про всі проблеми чотирьох міст у такому обсязі, в якому їх знають місцеві жителі. Скажімо, до Миколаєва, починаючи з кінця серпня, надійшли понад двадцять уживаних, але капітально відремонтованих і в дуже гарному стані, тролейбусів із чеського Брна, внаслідок чого за два місяці кількість придатних до експлуатації тролейбусів зросла практично вдвічі (!); звідти ж, із Брна, почали надходити вживані, але модернізовані трамваї. Можливо, це був простий збіг обставин, але якось дуже вже під вибори це сталося. Про це в ході дебатів так і не було згадано.

Тож було б дуже добре, якби ведучих було двоє — Рахманін та хтось із місцевих журналістів.

Подеколи недолугими були запитання з глядацької зали. Скажімо, запитання про п'ять перших кроків є не лише заяложеним, а й таким, що провокує на популізм: далеко не завжди початок діяльності міського голови можна звести до кількох простих (а тим паче гучних, таких, що викликали б аплодисменти) заходів, та й серйозні політики — ті, що прагнуть ефективності, а не ефектності — навряд чи планують свою діяльність от саме під таким кутом зору.

Або ж запитання (Дніпропетровськ): «Как перестроить систему управления городом, чтобы было для людей?» Тут можна або виголосити набір гасел, або прочитати курс лекцій — на таке запитання за хвилину, та ще й щоб було змістовно, відповісти неможливо.

Подеколи запитання (переважно з зали та соцмереж) провокували конфлікт між місцевим та загальнонаціональним. Передусім це стосувалося запитань про перейменування: з одного боку, це був тест на прогресивність, а з іншого — претенденти, що хотіли не похизуватися перед камерами, а справді виграти вибори у Дніпропетровську та Миколаєві, мали відповідати на ці запитання вкрай обтічно та обережно.

У раунді, присвяченому безпеці, Сергій Рахманін щоразу робив застереження: те або інше — не в компетенції міського голови, влади над силовиками він не має. Тож одне з двох: або сама ідея цього раунду була невдалою, або ж варто було зробити чіткіший наголос на створенні безпечного середовища, засобах пасивної безпеки (як-от уникнення ситуацій, коли через надмір торговельних закладів на обмеженому просторі утворюються натовпи, або до велелюдної зупинки не пройти інакше, ніж через імпровізований базар), або пішохідні переходи роблять у найнебезпечніших і найскладніших місцях.

Варто зазначити легку й доброзичливу атмосферу, створену Рахманіним; його діалоги й навіть жарти з учасниками. Утім, у випадку з Бориславом Березою (Київ) це створило враження (або, радше, Береза це так обіграв), що ніби Рахманін підтримує цього кандидата або, принаймні, поділяє його погляди.

Регламент був простий: півхвилини — запитання, хвилина — відповідь. Претенденти мали відповідати чітко й конкретно, не вести агітації та уникати звинувачень на адресу опонента. Глядачі в залі та соцмережах не мали ставити запитання лише до одного з претендентів, Кожний випуск мав складатися з кількох раундів: «Інфраструктура», «Безпека», «Культура, освіта, спорт» та «Один до всіх» — монолог кожного претендента, його звернення до телеаудиторії. У львівському випуску, де були обидва претенденти, була ще й «Розминка».

Дніпропетровськ

У студії «дебатував» один Борис Філатов. Справив він подвійне враження. Казав чимало слушного, вражаючи розумінням ситуації й виходів із неї. Дуже сподобався його вислів: «Слово "крепкий хозяйственник" для меня является ругательным». Але згодом стало дедалі більше здаватися, що це були до тієї або іншої міри домашні заготовки, й там, де потрібен був експромт, Філатов звучав уже не так переконливо, надто часто виголошуючи красиві, але надто загальні слова на самій межі гасел.

Не уникав він звинувачень на адресу свого відсутнього опонента. Повсякчас повертався до того, що «у Днепропетровска такой бюджет, что если бы он не разворовывался...», «Когда вы были у власти, было украдено 90 объектов». Оці констатації того, що «крадуть і брешуть, брешуть і крадуть» наскільки слушні, настільки ж і популістські, бо є спрощенням. Так, боротися з розкраданнями треба, але це є загальновідомим, і на такому рівні, без відповіді на запитання «як із цим покінчити?», вже не переконує. Тим паче зводити всі проблеми до самого лише розкрадання — це є щонайменше орієнтація на невибагливого, невдумливого слухача. Критикував Філатов центральну владу: «Я просто буду жить в кабинете, пока не погасят (заборгованість перед “Південмашем” — Б.Б.)».

Коли ж Філатов похизувався, що «муніципальна гвардія в нас є при виконкомі... (відомий всім діяч. — Б.Б.) презентував проект “Юг” і профінансував», стало дивно: то це все ж таки муніципальна гвардія чи приватна, а чи це одне й те саме?

Завершив Філатов класичною фальшивою альтернативою: «Днепропетровск — сложный город: половина — за "Укроп", половина — за "Опоблок". Надо идти к людям».

Що ж до ведучого, він був дуже переконливий: знав і про те, що бюджетних коштів на реконструкцію комунальних мереж не виділено, й про те, що Дніпропетровськ — лідер за перевантаженістю дитячих садків. Сподобалося концептуальне запитання про те, що децентралізація — процес дуже нешвидкий, і як міський голова за умови цього має виконувати свої обіцянки?

Чомусь так і не пролунала проблема міського транспорту — адже у Дніпропетровську немає комунальних автобусних маршрутів, маршрутки — дуже часто мікроавтобуси типу «Газелей», тролейбусів у місті менше, ніж у Житомирі, а о сьомій — восьмій вечора вони припиняють ходити.

Миколаїв

Тут єдиним учасником дебатів був представник «Самопомочі» Олександр Сєнкевич. Він справив враження вдумливого й небайдужого діяча. Компетентного й обізнаного в міських проблемах. Якщо складати рейтинг учасників дебатів, Сєнкевич міг би стати його безсумнівним лідером.

Претендент навів приклад Вінниці як міста, що позбулося МАФів. Про МАФи: «Там нет рабочих мест, там над людьми издеваются», — чи не надто це було категорично? «В управлении городом нет ничего сложного, всё нужно сделать прозрачным», — навіть ця фраза, яка може видатися зухвалою, хіба ж позбавлена здорового глузду? А от фраза: «Мэр города не может быть оппозиционным к центральным властям» як аргумент на користь себе, а не опонента з «Опоблоку» — вона дещо різонула вухо.

«Николаев называют городом открытых люков», — констатував Сєнкевич. А от особисто мені це місто запам'яталося стовпами пилюки, що здіймаються за кожним трамваєм. А ще величезні райони вигадливих особняків у стилі модерн, які могли б бути дуже затишними й навіть туристично привабливими, але не є такими через крайню занедбаність шляхів і тротуарів довкола, зарослі бур'янами газони, архаїчні дерев'яні ліхтарні стовпи. Цього аспекту ніхто не зачепив.

Львів

Єдиний випуск, де дебати були повноцінними: участь у них узяли Андрій Садовий із «Самопомочі» та Руслан Кошулинський зі «Свободи». Львів тримає марку найдемократичнішого міста? Не поспішаймо.

Обидва учасники витягали й витягали тонни компромату одне на одного, якісь папірці, яких глядачі не бачили, й розповідали про факти, загальнонаціональній аудиторії (а підозрюю., що й багатьом львів'янам) невідомі. Визначити, хто з них правий, не було ані найменшої змоги, й оце «дураксамдурак» тривало цілу годину. Складалося враження, що у студії — найлютіщі вороги, й єдине, про що хотілося думати, — що вони не передушать одне одного по завершенні. У першому раунді Сергій Рахманін намагався нагадати, що обидва претенденти представляють сили, які в міськраді, взагалі-то, нерідко співпрацюють. Діяло, але дуже вже ненадовго.

Що розчулило найбільше, то це загальна методика відповідання на запитання про нерозв'язані проблеми: мовляв, це не я — це він винний. Тобто, за Садовим, це фракція «Свободи» в міськраді затоптала все розумне, добре й вічне, а за Кошулинським — фракція «Свободи» тільки й робила, що те розумне, добре й вічне сіяла, а міський голова його нищив під корінь. І вже здавалося: якби хтось згадав, що у Львові часто йдуть дощі, Садовий звинуватив би в цьому Кошулинського, а Кошулинський — Садового. Подеколи хотілося просто вигукнути словами Ніколая Озерова: «Нет, такие дебаты нам не нужны!»

Як усе це корелювало з вимогою уникати звинувачень на адресу опонента? Сказати чесно, не знаю.

Примирення наставало тоді, коли йшлося про переселенців із Криму та Донбасу й про те, як допомогти їм адаптуватися до львівської особливої атмосфери. Розмови про особливу атмосферу, чесно кажучи, здивували: як і в усякому місті, у Львові є чемні люди і є хами; як і в усякому галицькому місті, у сфері обслуговування працює багато жителів довколишніх сіл, які мстяться покупцям та клієнтам за далекий шлях на роботу й із роботи, за вічну втому. Але Рахманін підігравав цим розмовам про Львів як мало не взірець атмосфери. Претенденти повелися ще краще — вони обидва розписували чесноти львів'ян і переконували, що жителі міста вже неодмінно допоможуть переселенцям інтегруватися. Треба, мабуть, було розуміти так, що доброзичливість львів'ян до переселенців — це персональна заслуга, відповідно, Садового та Кошулинського? Адже це були передвиборчі дебати й аж ніяк не конкурс на найкращі панегірики жителям Львова!

Ні, були й слушні відповіді, але вони губилися вербальному смітті. На запитання про молодіжну соціальну політику Садовий став розповідати про будівництво велодоріжок, про те, що «беремо на посади», Кошулинський — про «місто працедавців». На запитання про можливість повернення електромереж у власність міста Кошулинський почав розглядати питання з погляду державної влади, Садовий раптом почав виголошувати звіт.

«Нова забудова не може бути без погодження з тими, хто живе поруч» (Кошулинський) — що це було, як не популізм? Одна біда: «поруч» — це в радіусі ста метрів? Кілометра?

Київ

Тут теж усе було неоднозначно. Єдиний гість у студії — Борислав Береза — казав чимало слушного. Але не переконав. Надто вже часто він нагадував, що Віталій Кличко не прийшов. Навіть глядачка в залі, ставлячи запитання, звернула на це увагу. Надто часто репліки Берези зводилися до звинувачень на адресу Кличка, й звинувачень голослівних — а то й так само неаргументованих підозр: «Видимо, те люди, что управляют Киевом, постараются пролонгировать договор с Ахметовым», міська влада «кришує маршрутки», «за рік так допрацювалися... дефолт». Надто часто Береза сперечався з відсутнім Кличком, приписуючи тому власні думки. Надто старанно ліпив із Кличка злодія. Вочевидь передавав куті меду.

Чимало було явно популістського. На запитання про паркування Береза відповів: «Многоуровневые парковки». У центрі, посеред історичної забудови — точніше, замість неї? На запитання про житло для воїнів АТО: «Открытая выдача земли». А де вона, та земля, під приватне будівництво? Про метро на Троєщину: мовляв, є погоджений із ЄБРР проект швидкісного трамваю, цілком реальний. Але куди цей трамвай ходитиме, якщо міст через Дніпро не добудовано? А як прокласти лінію швидкісного трамваю вуличками Подолу та центру? Прокласти ту лінію аби куди-небудь, аби був на Троєщині швидкісний трамвай? То це не розв'язання проблеми.

«Как в Страсбурге... Как в Мюнхене». Як саме? Знову: це не змалювання розв'язання проблеми. Наполягання на тому, що «Київський метрополітен» може бути прибутковим підприємством. А якщо таким не є — крадуть. Без цифр, без викладок.

Про зовнішню рекламу: «Попередня домовленість із гравцями ринку вже є». Так само в інших відповідях Береза розповідав про попередні домовленості з інвесторами, ще з кимось. То справа за малим — лише проголосувати за нього.

А ще привернуло увагу, як часто дебатант зазначав: «Тільки судово-правове вирішення, іншого немає» й подібне. Й це людина, відома своїми, м'яко кажучи, волюнтаристськими акціями.

Забуті міста

Підсумовуючи чотири тури дебатів, Сергій Рахманін сказав: дебати відбулися в чотирьох найбільших містах країни. Зрозуміло: він казав це не в буквальному розумінні. Але якщо тлумачити ці слова от саме буквально?

Київ є найбільшим містом України. Дніпропетровськ за кількістю населення посідає четверте місце. Львів — сьоме. Миколаїв — дев'яте (ще кілька років тому він був десятим, але обійшов Маріуполь — точніше, Маріуполь обігнав Миколаїв за темпами скорочення кількості населення). А що ж міста, розташовані в табелі про ранги поміж ними?

У другому та третьому містах України — в Харкові та Одесі — міських голів було обрано в одному турі. П'яте місто — Донецьк — розташоване на окупованій території.

Шостим за чисельністю населення містом України є Запоріжжя: на відміну від Львова, який у матеріалах ЗМІ нерідко помилково долучають до категорії міст-мільйонників, населення Запоріжжя на своєму піку й справді перевищувало 900 тисяч і впритул підбиралося до мільйонної позначки. Місто це є дуже й дуже проблемним — як із політичного погляду, так і з погляду суто міського середовища. Звісно ж, цілком можливо, що в цих дебатах Запоріжжя не було репрезентоване з суто технічних або організаційних причин. Але нема куди подітися від враження: в загальному інформаційному потоці це місто обіймає надто мало місця, воно виявляється маргіналізованим. І нинішні дебати стали ще одним проявом загальної тенденції.

І справді: от спробуйте пригадати, що ви знаєте про Запоріжжя зі ЗМІ? Що за Януковича там був усесильний «смотрящий» — ніби більше ніде їх не було, й це був суто запорізький феномен? Що там установили були пам'ятник такому собі Сталіну? Що там є сильними антиукраїнські та прорадянські настрої, а навіть у самісінькому центрі нема куди подітися від сильного промислового запаху? Ото, мабуть, і все. А, до речі, чи багато хто знає, що острів Хортиця — це не «біля Запоріжжя» й не «поблизу Запоріжжя», а в самому Запоріжжі?

Антиукраїнські акції та надзвичайні ситуації — ото здебільшого й бувають єдині інформаційні приводи для згадування про існування на українській землі міста Запоріжжя. Таке ставлення дуже нагадує ставлення до Сімферополя та Севастополя, що існувало протягом багатьох років — і добре відомо, до чого призвело. То чи варто дивуватися, що «Опозиційний блок» — спадкоємець Партії регіонів — «найбільше голосів отримав не на Донбасі, а в Запорізькій області»?

Восьмим містом України є — й навіть для багатьох журналістів це буде несподіванкою — Кривий Ріг Дніпропетровської області. Ще більшою несподіванкою для багатьох буде те, що протягом дуже довгого часу це місто за кількістю населення йшло майже врівень зі Львовом і лише останніх років помітно відстало.

Про це місто у ЗМІ згадують частіше й різноманітніше, ніж про Запоріжжя, але розбещеним увагою воно однаково далеко не є. Ба більше: дедалі частіше до нього почали приклеювати визначення «райцентр» — лунає, майже як вирок, особливо за наших пострадянських традицій (бо, скажімо, Нью-Йорк, Лос-Анджелес та Чикаго — теж «райцентри», не столиці штатів, але навряд чи вони так уже від цього страждають). У нас же коли велетенське місто (за площею, мабуть, найбільше в Україні!) не має статусу обласного центру — хіба ж це не створює специфічних проблем, із якими міські голови інших зіставних із Кривим Рогом міст не стикаються? Хіба ж це не додало б цікавості до дебатів між кандидатами?

Зрештою, Кривий Ріг цікавий ще тим, що розташований майже на межі Дніпропетровської та Кіровоградської областей, і до Кіровограда від нього ближче, ніж до Дніпропетровська, — а отже, він стоїть на самій межі між традиційними «помаранчевою» та «синьо-білою» половинками України. А саме за пересування цієї межі на схід ішли на цих виборах найзапекліші виборчі баталії. І лише тепер, коли другий тур виборів у Кривому Розі став скандальним (що неважко було передбачити), у всякому разі в інтернеті стали про ситуацію в місті писати більше.

До цього ж всі ЗМІ концентрувалися більше на обласних центрах (плюс «скандальний» Павлоград), удвічі-втричі менших за розмірами. Інформаційний супровід щойно минулих виборів підтвердив: надто глибоко в нашій свідомості сидить суто радянський підхід «за анкетними даними», суто радянські жорстко субординаційні уявлення, за яких формальний ранжир (обком — райком — міськком) є важливішим за об'єктивні розміри міста та його економічне значення. Видається, що такі уявлення навряд чи пасують до самої ідеї місцевого самоврядування, не кажучи вже про децентралізацію.

А тепер запитання, на яке я не знайшов задовільної для себе самого відповіді. Вихід в ефір центрального телеканалу дебатів у ході місцевих виборів — це, безперечно, створення прецеденту, спроба започаткування традиції. Яка виявилася ще й наочним демонструванням: до демократичної політичної культури нам ще ой як далеко. Але як мало б бути надалі? Зрозуміло: вибіркові дебати на центральному телеканалі є радше символом, ніж таким уже політично значущим фактом; проводити ж на «UA: Першому» дебати в усіх сущих в Україні містах — та хоча б великих, тих, де вибори відбуваються в два тури — немає реальної змоги.

Мабуть, ми маємо йти до того, щоб у ході місцевих передвиборчих кампаній дебати відбувалися передусім на місцевих телеканалах, щоб їх проводили місцеві телекомпанії — й щоб так було скрізь по всій країні.м Але з іншого боку, винесення міських проблем на загальноукраїнський розсуд є одним із чинників єднання України, її інтегрування! Переконаний: той самий Миколаїв, що не належить до категорії визнаних туристичних центрів, для багатьох і багатьох глядачів став як не ближчим, то цікавішим, він для них «ожив», «матеріалізувався». Зрештою, місцеві дебати на загальнонаціональному телеканалі — це просто доведення: Україна аж ніяк не поділяється на столицю та сонне царство скрізь поза столицею. Мабуть, на майбутнє варто було би знайти якусь золоту серединку, якийсь алгоритм проведення дебатів на загальнонаціональному суспільному каналі в такий спосіб, щоб вони охоплювали якомога більше міст і територій.

Коли «Детектор медіа» тільки розпочинав роботу, найпопулярніші українські медіа ще дослухалися до темників. Але завдяки спільній боротьбі журналістів та суспільства це змінилося. Найпоказовіше: Україна пройшла шлях від державного телебачення до Суспільного.

Тепер наша команда прагне розширювати аудиторію та впливовість Суспільного мовлення заради ідей та ідеалів, які воно продовжує ілюструвати.

Запрошуємо приєднатися до нас у цьому завданні, ставши частиною Спільноти «Детектора медіа».
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду