Уявіть, що ви не маєте нічого. Жодних власних речей, навіть зубної щітки. Навіть нижню білизну вам видають зі спільного мішка. Ходите в туалет із дірками в підлозі без перегородок, виходите надвір раз на рік, а єдина ваша розвага — телевізор у коридорі, якщо пощастить. І ні, вас ні за що не карають — навпаки, роблять це задля вашого блага. Головне, щоб ви якомога довше залишалися на ліжку. Таку картину життя тисяч пацієнтів психічних лікарень змалювало Суспільне у фільмі «Сто років ізоляції». Світло в кінці тунелю там теж є — тільки сумнівно, що система рухатиметься саме в напрямку світла.

Ті, хто займається журналістикою соціальних проблем в Україні, працює з цією тематикою як редактор або просто цікавиться нею, погодяться: нічого надто нового в роботі Інни Білецької, Дмитра Бондара та Алли Садовник немає. Усе це — з іншими героями, з не менш моторошними картинками та прикладами, з настільки ж промовистою мовчанкою чи відмовками медиків, — було описано, доведено, тицьнуто суспільству під ніс багато разів. Суспільству не подобається, воно обурюється, але виходити на Майдан, аби пацієнтам «дурки» в селі на Тернопільщині виділили персональні труси, не готове.

Пам’ятаю, дванадцять років тому програма «За Вікнами» СТБ — піонер жанру журналістських телерозслідувань на сучасному українському телебаченні — заслала свою кореспондентку до психоневрологічного інтернату. Вже тоді був і резонанс, і щось на зразок естетично-снобського неприйняття: мовляв, забагато «жерсті», жорстокості, смороду фекалій і немитих тіл, замало шансів змінити ситуацію. Покажіть нам, мовляв, краще вихід із проблеми.

Виходом із проблеми — або, принаймні, першими кроками на шляху до виходу, — мала бути медична реформа. Фільм «Сто років ізоляції» — своєрідний обвинувальний акт для політиків, медичних діячів та ділків, які докладали титанічних зусиль, аби її зупинити, й фактично зробили це, хоч і під виглядом «переосмислення». Фронтмен цього процесу, міністр охорони здоров’я Максим Степанов, з’являється у фільмі лише раз — щоби сказати, що «ніхто не питав, що робити з 22 тисячами пацієнтів, які нині перебувають у психіатричних лікарнях».

Відповідь на питання «що робити?» автори фільму таки знайшли, поговоривши із громадськими діячами та експертами з-поза медичної системи. Але також уперлися разом із глядачами в замкнене коло безвиході: систему психіатричної допомоги неможливо реформувати без скорочення лікарень і персоналу, який обслуговує непотрібні ліжкомісця → міністр охорони здоров’я пообіцяв, що лікарні не закриватимуть, а медиків не звільнятимуть → систему реформувати неможливо. Своєрідним символом цієї безвиході є описана у фільмі лікарня, де медиків та інших працівників більше, ніж пацієнтів — бо іншої роботи в околицях нема.

Медицина, зацікавлена в тому, щоб пацієнтів не ставало менше, поруч із поліцією, яка має план із кількості правопорушень — хочеться сподіватися, що хоча б пожежники не мають плану з кількості пожеж — сама по собі є хворобою суспільства. Замість намагатись її вилікувати, грабарі медреформи шукають аргументи, чому найгуманніше буде законсервувати ситуацію такою, яка вона є, й витрачати на її збереження та косметичне поліпшення більше грошей із бюджету.

Хоча приклад Майї, яка перевела побитого й заляканого батька, що благав «не бийте», щойно бачив людей у білих халатах, із психлікарні до приватного закладу з людськими умовами за ті самі гроші (й без фінансування з бюджету, яке мають державні лікарні) — достатньо промовисто свідчить: не в грошах річ.

Кумедно, що голосом критиків медреформи «госпожи Супрун» у фільмі виступає Семен Глузман, одна із совістей нашої нації. Дисидент радянських часів сміливо бере відповідальність за ситуацію на себе, точніше, на «нас, психіатрів» — мовляв, ставили не ті діагнози. Хоч і визнає, що система досі «трошки радянська». Однак, на його думку, радикально реформувати цю систему не можна, поки не буде влаштована доля десятків тисяч людей, яких держава ув’язнила, ой, тобто прихистила у психоневрологічних лікарнях. Пропозиція, як їхню долю можна влаштувати, у Глузмана є — втім він сам констатує, що разом із колегами виношував ідеї адекватного, на його думку, реформування психіатрії десятиліттями. Хтозна, скільки ще десятиліть мав би тривати цей процес, поки гуманні психіатри прив’язують голих пацієнтів мотузками до залізних ліжкомісць.

Прикладів цієї «гуманності» у фільмі не бракує. Втім, полемізуючи з апологією системи, озвученою Глузманом, автори «Ста років ізоляції» дають лікарям змогу виправдатись. Аргументи, які ті озвучують, здебільшого самовикривальні, хоча на головний із них — ви, мовляв, не знаєте, що воно таке — психічно хворих порати, ось візьміть собі одного додому дні на три, тоді нас зрозумієте, — важко щось заперечити. Справді, чимало пацієнтів, зокрема й тих, чиї історії розповідають у фільмі, були викинуті суспільством, яке не знайшло чи й не шукало для них місця. Поки суспільство не стане більш інклюзивним — гаразд, поки воно не стане хоч трохи інклюзивним, — диспансери, інтернати й дитячі будинки в’язничного типу залишатимуться потрібними.

Ситуація здавалася б геть безвихідною — чи то пак, такою, що може змінитися коли-небудь у межах масштабних суспільних метаморфоз, для яких поки що немає передумов. Але у фільмі «Сто років ізоляції» є позитивний приклад змін у межах самої системи — вінницька лікарня імені Ющенка, де медикам у співпраці з громадськими організаціями вдалося позбутися людожерської спадщини радянської доби й забезпечити пацієнтам адекватний догляд. І знову бачимо, що вихід не у збільшенні фінансування, а у зміні підходів та «політичній волі» медичних менеджерів.

Цей фільм — добра робота, підтвердження кваліфікації розслідувачів Суспільного, свідчення того, що стандарти працюють навіть у документалістиці (можна дати слово всім і все одно буде видно, хто каже правду, а хто викручується й захищає свої ліжко-грошо-дні)… І, напевно, чергове волання в порожнечу в череді переконливих, але ніким не почутих волань.

Як докричатися? Співавторка фільму Інна Білецька апелює до сумління: мовляв, ми — нелюди, коли мовчимо. І висловлює сподівання, що її почують в Офісі президента або що міністр Степанов — той, що обіцяв зберегти лікарні й медиків незалежно від того, чи вони потрібні, — подивиться кіно і про щось дізнається. І ще один посил від шефа Суспільного Зураба Аласанії: на психіатричному ліжкомісці може опинитися кожен.

У фільмі є сильна цифра на доведення цієї тези: понад тридцять відсотків українців протягом життя переносять психічний розлад.

Проте варто поглянути й на іншу цифру. Сорок відсотків опитаних Київським міжнародним інститутом соціології в червні — проти  продовження медичної реформи.

Проросійські, реакційні та просто орієнтовані на хайп медіа вихваляють «систему Семашка» та закликають зберегти все хороше, що Україна успадкувала від радянської медицини. І ті люди, які за радянських часів були на тридцять років молодші та здоровіші, й ті, хто не жив тоді й має міфологізоване уявлення про СРСР, готові вірити, що ця спадщина варта збереження. Сумнівно, що керівники держави, які звикли до арифметики телевізійних рейтингів та швидко вчаться класичного популізму, підуть проти цього тренду. Мільйони виборців важливіші за тисячі пацієнтів.

Між іншим, єдина категорія громадян, що не має права голосу на виборах, — недієздатні: «Особи, що хворіють на психічний розлад, що має стійкий хронічний характер, унаслідок чого не здатні усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними». Тому проголосувати за чи проти свого «гуманного» ув’язнення багаторічні пацієнти психлікарень не можуть. Але, можливо, завдяки фільму Суспільного хтось із виборців згадає про цих людей, голосуючи наступного разу.