Трагедія, що сталася 28 серпня 2019 року у Дрогобичі (Львівщина), мовби навмисне наповнена символами. Від локального — в будинку, під уламками якого загинуло 8 людей включно із п’ятирічною дитиною, працював магазин «Ритуальні послуги». До глобального: раніше вулиця Богдана Хмельницького, на якій стояв фатальний будинок за номером 100/1, мала назву Радянська. Фінальні титри документальної стрічки «Дрогобич 100/1» (власне виробництво «UA: Першого», прем’єра 25 березня о 21.30) коротко, але містко інформують глядачів про реальний стан українського житлового фонду.

Не хочу лякати в часи коронавірусу, але це біда, від якої медичні маски й апарати для вентиляції легень не порятують. Епідемія рано чи пізно мине. Швидше, ніж закінчиться війна на Донбасі. Навіть Крим вдасться повернути назад у якійсь перспективі. А будинки, в яких живуть наші співгромадяни, поволі перестають відповідати визначенню «мій дім — моя фортеця». Цю ситуацію не виправить ніхто, бо немає відповідних законів. Їх не можуть внести до Верховної Ради ще від 2006 року. За даними, які подають автори фільму, в Україні 17 тисяч аварійних будинків, а 45,5 тисяч офіційно визнані «ветхими».

Це труни. Їхні мешканці приречені. На прикладі Дрогобицької трагедії автори й учасники подій, задіяні у стрічці, хочуть застерегти інших, котрі досі залишаються в зоні підвищеного ризику. Якою є своя — чи орендована, додам від себе, — квартира в будинку радянської забудови. Побачене й почуте засмучує тим більше, що, крім заклику бути пильними й так намагатися вберегтися, жоден із задіяних у фільмі людей нічим допомогти не може.

Включно з першим президентом України Леонідом Кравчуком і шостим, Володимиром Зеленським. Колишній розповідає історію появи тих самих повоєнних будинків, названих «хрущовками», принагідно визнаючи: пам`ятає скарги в ЦК КПУ на низьку якість забудови. Що з цим робити, не знали. Будувати слід було швидко, тож приймали актом у двох станах — хорошому або задовільному, остання оцінка дорівнює «трійці». Руйнуються «трієчники».

Натомість Володимир Зеленський, який стикнувся з комунальною трагедією у Дрогобичі вже на третій місяць своєї каденції, зробив більше, аніж товариш Кравчук у радянський час. А саме — написав у фейсбуку про те, що таке не має повторюватися. Й там же, у віртуальному просторі, пообіцяв комплексно обстежити житловий фонд. Навряд чи когось здивує, що цю обіцянку не виконано.

Люди ж мешкають не у віртуальному просторі, а в цілком реальних помешканнях. Із дахом над головою, який тече. З вогкими підвалами, в яких по кісточки води. З комунальниками, які отримують 3–5 тисяч гривень платні, а їхнє начальство більше — аж 8 тисяч. Для мене пізнавальною є інформація про естонський, польський та німецький досвід модернізації радянської житлової спадщини. Проте як громадянин я не можу використати її з практичною користю для себе. Бо не маю фізичної змоги підміняти собою державу та виконувати її функції. Керуватися даною інформацію, переймати чужий досвід мала б українська влада.

На житловий фонд у нас глобально забивали завжди. Хоч реакція на негаразди все ж була. У часи СРСР, коли ситуація ще не була такою критичною та будинки в містах не падали, обходилися фейлетонами в «Перці» про сантехніків та жеківських бюрократів. Нині епістолярний жанр теж головне знаряддя боротьби за покращення житлового фонду — тільки з’являються вони у вигляді дописів у фейсбуку, а не законів чи хоча б законопроєктів.

Але з цього місця варто зачепити цілком несподіваний аспект проблеми. Поворот, про який піде мова нижче, мене як глядача й громадянина збентежив. Адже автори годинного документального фільму не обмежилися стандартним, доволі очікуваним форматом. Здебільшого в подібних випадках починають із опису самої трагедії, беруть коментарі в потерпілих та всіх, від кого залежить покарання винних і допомога жертвам. Після двох третин тривалості подібної стрічки почалося б абстрактне звинувачення влади як такої. Влада, звісно ж, нічого не робить, хоча мала би подбати, передбачити, звертатися до фахівців тощо. Без таких висновків — нікуди, загалом це зрозуміло. Так само зрозуміло — закиди пішли б у порожнечу,  зворотної реакції не буде.

Структурно ця документальна стрічка досить стандартна й передбачувана, хоча не обійшлося без невеличких новацій. Початок — розповідь про саму трагедію, пряма мова потерпілих, дещо однопланові кадри зруйнованого будинку. Глядач заходить разом із оператором до провінційного Дрогобича, але міста як такого тут відносно небагато. Як і загалом розповіді про міську житлово-комунальну службу, хоч вона та її працівники є дуже важливими персонажами. Проте з другої половини фільму починається дуже цікава історична хроніка, яка переносить на півстоліття назад, до історії питання й витоків проблеми. Згадана невеличка новація — в тому, що зазвичай екскурс у минуле починають приблизно із третини подібних стрічок, роблячи історичний аспект повноцінним другим актом драми. Тут же автори виводять на архіви в момент, коли, здавалося б, треба ставити крапку в основній історії та підбивати підсумок. Отже, годинна стрічка сприймається як дві окремі серії, пов’язані одним сюжетом і конфліктом.

Автори «Дрогобичу 100/1» зробили несподіваний хід. Яким можуть здивувати, ба навіть роздратувати не лише глядацьку аудиторію конкретної стрічки, а й пересічних українців загалом. І потерпілі, й мер Дрогобича, й ексочільниця Міністерства розвитку громад та територій Альона Бабак єдині в одному: порятунок мешканців — справа рук самих мешканців. На владу, на державу не варто покладати надії. Навіть дурний тон вимагати від влади чогось.

Причина — все житло приватизоване. Власники квартир самі мають дбати не лише про ремонт у власних помешканнях, а й про стан будинків, у яких живуть. Буквально: об’єднуватися, скидатися грішми, наймати фахівців, чия праця за якістю виконаних робіт відповідає виставленому рахунку. А держава в цій ситуації хіба виробляє потрібні закони. Якщо й бере фінансову участь — то заходить якоюсь фінансовою частиною, не основною.

Чим викликана ностальгія за СРСР? Навіть не ціною на варену ковбасу чи безкоштовними медициною й освітою. Радянська влада давала безкоштовне житло. Леонід Кравчук визнає — чим більше будувалося «хрущовок», тим більшою ставала квартирна черга. Хто забув — вона зберігається дотепер, хай чисто формально, спадщиною, яку неможливо отримати. Але українці старшого віку вперто пам`ятають номер своєї черги. Й досі сподіваються на безкоштовне помешкання.

Мешканці фатального будинку у Дрогобичі, з їхніх слів, мали все. За кадром лишається — крім якісного житла. Мер міста визнає: люди звикають до комунальних проблем, аби були стіни й дах. Одна з потерпілих дістала квартиру від батька й дуже з того тішилася. Сигнали на тріщину у стіні ЖЕК отримував від середини 1990-х, але занести підписаний мешканцями папір не означає вирішити питання.

Не вирішене воно й досі. Просто до аварії треба десь взяти кошти на капітальний ремонт та модернізацію, після аварії — на аварійні роботи. Та що вже казати, коли наприкінці минулого року попередній уряд таки спромігся виділити потрібні для потерпілих мільйони гривень — а вони повернулися назад у бюджет, бо дати їм раду на місці чомусь ніхто не зміг.

Чи можуть українці, над якими висить подібна загроза, запобігти біді самотужки? Комунальний детектив, що ним є стрічка «Дрогобич 100/1», підводить до потреби громадян розв`язати стару, мов світ, задачку про первинність яйця чи курки. В даному випадку, чи повинні мешканці квартир самі дбати про будинок, у якому живуть, — чи їхні повноваження обмежуються лише дбанням про власні квартири. Завалиться дім — не буде, де жити. Але хіба один мешканець ладен на свій страх та ризик перекрити воду в будинку чи вимкнути опалення?

Громадяни мають право й повинні керувати власним життєвим простором, та чи є для того законні підстави й елементарні фінансові можливості? Прогресивний сусіда на паях із таким самим активістом готовий взяти на себе певну відповідальність, але є ще десяток квартир, мешканці яких категорично відмовляються вкладатися бодай гривнею, бо держава має робити те саме безкоштовно для них.

У Дрогобичі на колишній Радянській вулиці ніхто ні з ким домовитися не зміг. Винних треба шукати серед тих, хто колись будував ці будинки з порушеннями будівельних технологій. Закидати низовому керівництву службову недбалість контрпродуктивно. Глухий кут, до виходу з якого призведе активніша, ніж тепер, позиція мешканців кожної окремо взятої аварійної забудови. Але чи стане фільм попередженням, рівно як скерує до діяльності, напевне покаже час. Краще, аби більше без трагедій.