«Злазимо з башти зі слонової кістки і вчимося звертати увагу на те, що відбувається навколо». Ірина Славінська — про зміни на «Радіо Культура»

Ірина Славінська стала продюсеркою третього каналу «Українського радіо» — «Радіо Культура» — у квітні 2018 року. Відтоді сама Ірина була обрана членкинею редакційної ради Суспільного та отримала премію «За поступ у журналістиці» імені Олександра Кривенка. А в ефірі «Радіо Культура» з’явилося чимало програм на теми, які не вписуються у традиційне розуміння «культури як мистецтва». Тут говорять про секс, права людини, історію, свободу слова, політику, здоров’я й мандри. Ірина Славінська пояснює: все це — складові поняття культури, яке вона та її команда прагнуть розширити і для себе, і для аудиторії. Ми поговорили з Іриною про людей, які слухають «Радіо Культура», про перехід у цифровий формат, збереження традицій і про те, чи буде на суспільній хвилі озвучений «Гаррі Поттер».

Ірино, коли ти прийшла на «Радіо Культура», то говорила, що хочеш зробити з нього інструмент зняття тривоги й напруги в суспільстві. Чи вдалося? Й чи ти досі вважаєш це добрим завданням для радіо?

На зустрічі, де керівник суспільного радіо Дмитро Хоркін представив мене команді «Радіо Культура», я говорила, що наші слухачі і слухачки відчувають таку ж тривогу, що й ми у щоденному житті. Вони теж втомилися від політики. Ми можемо допомогти позбутися цієї тривоги, принаймні, на час слухання радіо. Це завдання, як на мене, «Радіо Культура» виконує чудово, й почало робити це ще до мене. Є низка програм, що виходили давно: аудіокнижка, лінійка радіодрами, класична музика найвищої якості, в тому числі виконана колективами «Українського радіо». Ми з командою просто переосмислили цей контент.

Друга пігулка від тривожності — якісні розмовні програми, які я, прийшовши на «Радіо Культура», почала більш системно та уважно курувати, а також впроваджувати нові. В нас чудово працюють довгі розмови між ведучим і гостем або кількома гостями, як на BBC чи FranceCulture. Ці програми допомагають якісніше, глибше, інакше думати про те, що розповідають у новинах — і розуміти це. Коли в новинах протести в Гонконгу, ми нагадуємо, де той Гонконг узагалі є, до чого тут Китай, Велика Британія та США. Коли президент доручає уряду розробити «вимоги і стандарти новин», ми запрошуємо в ефір шеф-редакторку «Детектора медіа» Наталію Лигачову, щоб без хайпу розібратися, що таке стандарти, хто їх установлює, хто їх виконує, як їх дотримуватись і хто це контролює.

Яка ваша аудиторія? Якими технологіями користується, чим цікавиться?

В усіх європейських суспільних мовників аудиторія дуже подібна. Це люди, старші за п’ятдесят років. Українська ситуація мало чим відрізняється від німецької чи французької. Водночас із листопада 2018 року всі канали «Українського радіо» опинились у додатку для смартфонів suspilne.radio, де весь наш контент можна слухати як стрим (наживо) та як подкасти. Також ми послідовно розвиваємо стосунки з нашими слухачами і слухачками в соціальних мережах. Ми працюємо з різними аудиторіями, й це нормально для суспільного мовника. Україна теж дуже різна. Є давні слухачі і слухачки, є ті, що почали слухати, знайшовши 97,6 FM у машині після того, як ми вийшли в ефір у Києві. Є ті, хто не чує нас наживо, але регулярно слухає подкасти. Найважливіше, щоб аудиторії було зручно споживати наш контент незалежно від способу доставки: приймач — то приймач, фейсбук — то фейсбук, додаток — то додаток.

У новому сезоні у вас з’явилося шістнадцять нових програм. Як побудована сітка мовлення?

О восьмій ранку починається двогодинна програма «Культура. Live», яка виходить у прямому ефірі сім днів на тиждень. Це розважальна, бадьора за звучанням програма, яка має інформаційну складову — повідомляє про новини, дотичні до тематики «Радіо Культура». Тобто те, що ти маєш почути зранку, щоби знати, «що там культура».

О десятій починається лінійка розмовних прямоефірних 50-хвилинних програм. Їхні ведучі — Наталя Грабченко, Юлія Чаплінська, Людмила Ляхевич та Євген Захарченко. В цій самій лінійці щосереди виходить програма Вадима Карп’яка «Про закон і благодать», а в суботу — «У нас усе культурно» Олени Гусейнової, підсумкова програма про головні новини тижня в царині культури. В неділю в цьому слоті звучить «У своїй тарілці» Олени Брайченко — програма про їжу, але не кулінарне шоу, а прикладна антропологія крізь окуляри гастрономічної тематики. Наприклад, що може розповісти про Україну наш святковий стіл? Нещодавно був випуск про фудблогерів і фотографів, які знімають їжу.

Об одинадцятій годині — музична лінійка. У будні звучить переважно класика з фондів «Українського радіо», у вихідні — програма Катрі Гончарук про народну й сучасну музику. Катря цікаво працює з темою сучасного фолку, що дозволяє в одному випуску програми почути й роботи нових гуртів, і старі записи з експедицій. Сучасні виконавці надсилають нам багато музики, і я дуже вдячна їм за довіру. На пошту «Українського радіо» приходять десятки листів із пропозиціями нової музики. Ми — не музична радіостанція, в нас немає ротації пісень в ефірі, й ми беремо не все, що нам пропонують. Тому рішення приймають автори програм.

О дванадцятій годині — ще одна лінійка розмовних програм. У будні говорять про театр, літературу, візуальне мистецтво. У вихідні — програми для сімейного слухання за пізнім сніданком. Наприклад, «Книжковий лабіринт» Лесі Ворониної — одна з небагатьох програм, куди майже щоразу телефонують діти, адже ведуча говорить із дитячими письменниками. Ще в цьому слоті звучить радіоблог видавця і письменника Івана Малковича. Він чудово читає поезію, а в його оповідях поети буквально оживають.

О тринадцятій у нас починається музика. Щобудня звучить «Музична сієста», куди приходять композитори, виконавці, диригенти, продюсери, поети-піснярі — всі, хто створює класичну музику, естраду і джаз. О чотирнадцятій у будні виходить програма «Єврорадіо»…

… Це одна з небагатьох програм, які я постійно слухаю. В ній багато цікавих записів європейських симфонічних оркестрів.

Так, завдяки «Єврорадіо» слухачі можуть мандрувати найкращими музичними залами світу. В один день — виступ із Паризької опери, в інший — голоси Метрополітен у Нью-Йорку, у третій — записи з Віденської чи Берлінської філармонії. У цій програмі звучать записи з бази Європейської телерадіомовної спілки (EBU), яку наповнюють усі телерадіокомпанії, що входять до цієї організації. Колеги з музичної редакції відбирають із бази EBU найцікавіші записи. Всю цю роботу координує наш профільний головний редактор Олександр Пірієв, також є окрема редакція, що опікується саме взаємодією з EBU — це дає початок важливим проектам. Наприклад, 16 грудня о 20:30 розпочинаємо Рік Бетховена концертом із Боннської опери, звучатиме Боннський Бетховенський оркестр та інші. І для цього не треба буде їхати в Бонн, достатньо буде увімкнути «Радіо Культура».

Ми ж віддаємо EBU записи художніх колективів «Українського радіо», переважно зроблені в нашому Будинку звукозапису, щоб вони звучали в інших країнах. Наприклад, у лютому був концерт «Symphonic Mainstream» симфонічного оркестру «Українського радіо», на якому виконували лише твори сучасних українських композиторів. У залі був аншлаг. Ми транслювали концерт наживо, а після запису відправили до EBU. Відтоді цей запис уже транслювали в кількох країнах. Це унікальний контент — жоден симфонічний оркестр світу не зробить програму виключно із сучасних українських творів. Це наша культурна дипломатія.

Ми робимо прямі трансляції не тільки з Будинку звукозапису, але і з опери, філармонії, й не лише київської. Влітку, наприклад, транслювали концерт із відкриття харківської філармонії.

У суботу в цьому слоті звучить програма Ярослава Джуся «Бандура style», яку ми запустили минулого вересня, а в неділю — програма Тараса Компаніченка «Хорея козацька». Ярослав знайомить слухачів і слухачок зі світом молодих і старших музикантів, які працюють із традиційною музикою в сучасному звуці. А Тарас — неймовірний експерт у старосвітській музиці. Він досліджує архівні матеріали, шукає ноти, а деякі з віднайдених пісень виконує сам в ефірі. Це якісний музичний і водночас просвітницький контент.

У вас є також лінійка власне просвітницьких програм.

Так, щобудня о 16.10. Це програми не для дітей чи дорослих, а такі, що їх цікаво слухати тим, хто щойно забрав дитину зі школи або просто їде у справах. Тричі на тиждень у цій лінійці виходить «Модуль знань» Ольги Вернигоренко про цікаву науку — від майстрів, які в себе в гаражі паяють роботів, із якими потім їздять на міжнародні конкурси й привозять призи, до роз’яснень нових правил ЗНО. Також у цьому слоті виходить програма «Активізація» Людмили Тягнирядно про розбудову громадянського суспільства, а в п’ятницю — моя програма «Права людини понад усе».

Куди тобі телефонують постійні слухачі і слухачки й питають, навіщо ти просуваєш в Україні «содом і гоморру»?

Звісно, у програмі бувають теми, що бентежать слухачів, — наприклад, гендерна рівність чи права ЛГБТ. Але я не хочу навішувати на слухачів і слухачок якісь ярлики. Дзвінки щоразу різні. Коли я робила ефір із ромськими активістами — не професійними правозахисниками, а звичайними ромами з активною життєвою позицією, — дзвінки були діаметрально протилежні. Хтось не вірив у те, що дискримінація взагалі існує, а хтось перепрошував за висловлювання попередніх слухачів.

Мене також дуже вразив ефір 8 листопада, коли писали Радіодиктант національної єдності. Я запросила до студії соціолінгвістку Ларису Масенко. Ми говорили про українську мову у правозахисному аспекті: про дисидентів як носіїв української, коли за неї можна було постраждати, про Емський указ і Валуєвський циркуляр. А також про сучасне: як закон про мову може вплинути на суспільство; чи він захищає мову; чи можна говорити про дискримінацію за мовною ознакою тощо. Я запропонувала слухачам і слухачкам телефонувати й ділитися досвідом переходу на українську. Дзвонили з Херсона, Миколаєва, Черкаської області… Деякі історії зворушили до сліз — наприклад, розповідь людини, з якої через українську мову сміються рідні. Почесно усвідомлювати, що зі своїми емоціями ця людина приходить у наш ефір, що достатньо довіряє нам, щоб зателефонувати і розповісти.

Ти далі працюєш на «Громадському радіо»?

Так, двічі на місяць веду програму «Громадська хвиля». Це спільний проєкт «Українського радіо» і «Громадського радіо». Також веду раз на місяць подкаст «Зустрічі» про українсько-єврейські взаємини в культурному просторі. Наприклад, останнім часом говорила про графічний роман «Маус» Арта Шпіґельмана, який незабаром вийде українською, та переклад біографії Анни Франк.

Тепер у вас працюють ведучі «Громадського радіо» Тетяна Трощинська й Лариса Денисенко.

Так, о сімнадцятій по буднях у нас лінійка довгих розмов без поспіху. Тричі на тиждень у цій лінійці працює Василь Шандро, двічі — Тетяна Трощинська. Перша програма Тетяни, що стартувала у вересні, — «ОргКультура» — про культуру роботи в Україні. Друга — «Емоційний інтелект» — про стосунки. Коли ми її запускали, то жартували, що це програма про те, як подружжю пережити двоє виборів і не розлучитися.

О 14.00 у суботу виходить «Школа опору і бунтарства» Лариси Денисенко. Це годинна прямоефірна програма про те, як правильно бунтувати й де межі бунту. Наприклад, цькувати однокласників — це погане бунтарство, а сказати «ні», якщо не хочеш сексу — правильне. Де межі батьківської влади? Якщо батьки змушують чистити зуби двічі на день, це насильство чи ні? Лариса бере прикладні теми, які легко приміряти на своє життя, впізнати свій щоденний досвід.

Колишнє керівництво не ображається на тебе за те, що ти перетягуєш людей із «Громадського радіо» на «Радіо Культура»?

Ми залучаємо на «Радіо Культура» дуже різні голоси. Запрошуючи ведучих, я дивлюся на експертність. І саме з цих міркувань я запросила Тетяну та Ларису. Тетяна Трощинська свого часу починала кар’єру на «Українському радіо». Сьогодні вона — докторка наук із кількома вищими освітами, яка працює як фасилітаторка і тренерка. Для програм, які я хотіла запустити, це був дуже влучний вибір. Лариса Дениссенко — єдина в Києві радіоведуча, яка знається на тематиці прав дитини. Вона кваліфікована юристка, авторка книжок для дорослих і дітей. Свого часу встояла проти цькування через книжку «Майя та її мами». Я знаю, що не помилилася з вибором, коли бачу, скільки зворотного зв’язку викликають їхні програми. І не тільки їхні — наприклад, багато відгуків має програма «Про закон і благодать» Вадима Карп’яка, котрий також веде «Свободу слова» на ICTV.

Чому ти вирішила запросити Вадима?

Я давно мала бажання зробити розмовну програму з обговоренням актуальних політичних подій крізь «культурні окуляри», надаючи їм додаткового контексту і глибини. Щоб люди, які прочитали галасливі заголовки, отримали більше бекґраунду. Я знала, що Вадим цікавиться культурою. Він співзасновник радіостанції ФДР, фаховий політолог, випускник Києво-Могилянської академії. Багато читає і знає як про політику, так і про культуру.

Наша співпраця почалась із проєкту «Це просто бімба» про феномен популярності відомих виконавців. Узяли чотирьох суперпопулярних, але нетипових героїв: Вєрку Сердючку, Олега Винника, Dzidzio та Alyona Alyona. Залучили продюсерів, психологів, культурологів і музикознавців для аналізу їхньої музики. Я спостерігала за виробництвом цього радіосеріалу — результат мене потішив. Такий проєкт жоден інший мовник не зробить. Тоді я подумала, що Вадимові було би цікаво зробити розмовну програму. Вона вийшла дуже цікавою й чіпляє глядачів.

Здається, ти суттєво розширила поняття «культура» для «Радіо Культура». Тепер тут є програми про сексуальну, політичну, офісну, екологічну культуру, а не тільки про театр, музику, кіно та літературу.

Музика, театр, кіно, література, візуальне мистецтво — все на місці. Та мені як людині, яка тринадцять років працює в культурній тематиці, очевидно, що культура — не тільки арт. Вона стосується нашого повсякденного життя. Вона є нашим повсякденним життям. Коли я тільки готувалася прийти на «Радіо Культура», завданням було вити за межі арт-тематики. Ми злазимо з вежі зі слонової кістки, яка височіє понад реальністю, політикою, економікою. І вчимося звертати увагу на те, що довкола.

Тому ми вперше в історії «Радіо Культура» зробили спецпроєкт під час президентських і парламентських виборів. Зробили марафон до тридцятиріччя падіння Берлінського муру. Обговорюємо в ефірі проєкт державного бюджету, аби з’ясувати, що там передбачено на освіту, науку, охорону здоров’я, екологію, культуру. Тепер це наші теми. І це цілком природно. Важко говорити про нову красиву постановку в театрі, не розуміючи, звідки на неї беруться гроші. Жоден культурний артефакт не самозароджується, не з’являється нізвідки. Ми самі для себе та для нашої аудиторії розширюємо розуміння того, чим є культура.

Команда радіо підтримала це розширення?

Почну здалеку. Пам’ятаєш новину про те, що радіодиктант став найпопулярнішим запитом у гуглі? Коментуючи цю нашу перемогу, Дмитро Хоркін написав, що ми прийшли працювати на «Українське радіо», цінуючи його традиції, й не відкривали двері ногою. Ця фраза дуже мені резонує. Коли я прийшла працювати на «Радіо Культура», я розуміла, що прийшла в команду, що має свою історію, свої перемоги, свої втрати. Тому для мене було дуже важливо налагодити стосунки й діалог із командою. Я вдячна за довіру і прийняття ідей, які пропонувала.

Водночас у нас були й гострі розмови. Частина команди поступово відвикала від думки про власну упослідженість. Культура — це не тільки катакомби, підпілля та високі небеса для обраних. Мені не цікаві ці міфи про «забуті жанри» та «духовне відродження». Я хочу працювати в успішному проєкті, аби поруч із компетентними колегами створювати цікаві програми. Позиція «нехай цю програму не слухають ті, кому не цікаво» хибна. Ми боремося за кожну секунду уваги слухачів і слухачок. Тому всією командою вчимося не боятися суперечливих тем, відвикаємо від запопадливості, вчимося бути критичнішими й говорити просто про складне.

Ми зберегли більшість програм. Деякі були переформатовані, в деяких змінили ведучих, деякі перенесли, а якісь було досить «переодягти» в сучасніше оформлення. Я багато працюю з ведучими: ми зустрічаємося на летючках, обговорюємо плани, проводимо міжредакційні зустрічі, вчимося ділитися інформацією та разом працювати над помилками. Одна з речей, які мені вдалося покращити, — це саме спілкування між редакціями. У великих командах часто буває, що всі працюють ніби в шорах, бачать лише свій шматок роботи. А тепер людина, яка працює в музичній редакції й бачить цікаву новину про театр, може кинути цю інформацію в розсилку, щоб театральна редакція взяла її собі в ефір.

Важливим для мене було додати видимості, підкреслити культовість «Радіо Культура». Як пожартувала одна моя колега, ми були як дуже розумна, але непоказна людина. Тому для мене було важливо зробити цю розумну людину більш показною, допомогти колегам почати більше розповідати про неймовірні речі, які вони роблять.

Скільки людей працює на «Радіо Культура»?

Близько шести десятків. «Радіо Культура» виготовляє унікальний контент, тому потребує фахівців, які вміють працювати з радіодрамою, трансляціями тощо. Це вузькі спеціалісти з глибокими знаннями. Наприклад, є режисери, які відповідають за запис голосів акторів для аудіокнижок або радіодрами. Вони не просто натискають кнопку запису, а відповідають за текст, за дикцію, інтонації, логічні наголоси. З готовими записами працюють інші режисери, які вміють п’ятнадцять годин запису перетворити на логічні й завершені серії, які не обриваються на середині речення. Аби слухачі та слухачки почули завершений сюжет, та водночас захотіли завтра в той самий час увімкнути радіо й почути продовження. Аудіокнижка звучить щодня о 20.30, а радіодрама о 21.00. Координує цю складну роботу Світлана Свиридко-Сєрова, радіодрамою також опікується головна редакторка профільної редакції Наталя Коломієць.

Як часто ви робите записи театральних вистав?

Відколи я прийшла на «Радіо Культура», записали «Сталкерів» із Ірмою Вітовською, «Номери» за п’єсою Олега Сенцова, «Слава героям» за п’єсою Павла Ар’є. У жовтні зробили запис «Голосів» — вистави Євгена Степаненка, яку створили під час реабілітаційної програми для ветеранів. Вони від першої особи розповідають свої історії. Ця робота не відбулася би без участі нашого управління позастудійних трансляцій і продюсерки Світлани Гудзь-Войтенко.

Також ми багато працюємо з п’єсами, які пишуться спеціально для радіо, — їх виконують у студії запрошені актори та акторки. Так, у квітні 2018 року ми разом із British Council і Мистецьким Арсеналом оголосили конкурс «Радіодрама UA / UK». Зо дві сотні заявок пройшли технічний відбір. Потім журі склало спершу довгий, а потім короткий список. Мені сподобалося, що конкурс мав освітню складову. Десятеро авторів, чиї тексти потрапили до довгого списку, отримали змогу два дні навчатися на майстер-класі радіодраматургині Френсис Бернс із BBC. Вона переглянула і прокоментувала англійські переклади їхніх текстів; деякі автори після цього покращили свої п’єси. Саме з них журі вибрало призерів. У нас було п’ять переможців, за текстами яких ми вже презентували готові радіовистави.

Коли тебе призначили продюсеркою, старші колеги сприймали тебе як надто молоду?

У нас працює чимало людей, молодших за мене. В їхніх очах я цілком можу бути старенькою буркотливою «тьотею Ірою». Я ціную всіх компетентних і талановитих колег незалежно від віку. У нашій команді я не стикалася з негативним ставленням до себе з причини віку. Мені довіряють, і це, думаю, не випадково. Для людей важливий мій досвід. Адже я не «парашутистка»: з 2006 року пишу про культуру як журналістка, з 2012-го долучаюсь як кураторка до програм «Книжкового арсеналу», а з 2013 року працюю на радіо. З 2015-го ходжу коридорами легендарної будівлі на Хрещатику, 26, де «Громадське радіо» орендувало кабінет для редакції. До того ж багато людей, які працюють на «Радіо Культура», перетиналися зі мною в різних проєктах. З іншого боку, новації, які я принесла, не були безглуздими, а нові проєкти, які ми запустили, спрацювали.

Ти не скорочувала людей?

Ні. Скорочення на Суспільному пройшли ще до мого призначення. Я працюю переважно з тими ж людьми, яких зустріла, коли прийшла на «Радіо Культура».

У зв’язку з новими частотами, отриманими восени, будете міняти сітку мовлення?

Можливо, в новому році будуть зміни, але мінімальні. Наприклад, я мрію про новий сезон проєкту «Це просто бімба».

Останнім часом у вас було багато виїзних студій і включень. Ви будете поглиблювати співпрацю із філіями Суспільного?

Ми вже досить активно з ними співпрацюємо. У нас була вдала співпраця зі львівською філією під час Форуму видавців. На фестивалі «Острів Європа» нам допомагали вінницькі колеги, на фестивалі Book Space — дніпровські. У лінійних програмах «Радіо Культура» часто звучать голоси працівників філій. Наприклад, Володимир Носков із харківської філії допомагає щоразу, коли там відбувається щось нам цікаве, від мистецької виставки до проведення Маршу рівності.

Подкастів і онлайн-радіо стає все більше. Як ви збираєтеся з ними конкурувати?

Власне, бум подкастів доводить, що радіо не старіє — люди слухають і слухатимуть його. Ми ж намагаємося працювати з новими трендами. Запуск додатку suspilne.radio в листопаді 2018 року був однією з відповідей: тепер усі програми «Українського радіо» можна слухати як подкасти, так само вони доступні на сайті ukr.radio.

До того ж суспільний мовник має кілька унікальних переваг. Ми транслюємо найважливіші культурні події наживо. Стримінгові платформи не мають такого контенту, й жоден подкастер не запропонує прямої трансляції з прем’єри в Національній опери чи з гала-концерту Kyiv Music Fest. Жоден подкастер не збере окрему музичну програму, виконану власними художніми колективами наживо. Раніше ми частіше записували та віддавали до ефіру вже змонтовані версії концертів, а тепер починаємо з прямої трансляції, а потім видаємо найкращі композиції у запису.

Ще одна наша перевага — робота зі складним контентом: багатоголосими радіодетективами, аудіокнижками, радіодрамою. Ми стали озвучувати більше унікальних книжок, які більше ніде не звучать. Наприклад, 8 травня, у День пам’яті та примирення, запустили аудіокнижку «Тисяча доріг» Марії Савчин у виконанні акторки Галини Стефанової. Це мемуари діячки Організації українських націоналістів, яка відсиділа в таборах. Який подкастер може таке зробити?

Унікальні й наші невеликі радіоблоги. Влітку 2018 року ми зустрілися з Богданом Логвиненком, засновником проекту Ukraїner, і вирішили робити подкаст-міжпрограмку для «Радіо Культура». Богдан використовує у своєму подкасті фрагменти записів голосів людей, із якими він зустрічається в мандрах, але водночас сам є оповідачем. Записали вже з півсотні випусків. Крім того, є дуже успішний радіоблог про здоровий спосіб життя «ФізКультура» біологині Дарії Озерної. Вона працює без пуристичних «фітоняшних» штучок, говорить про реальних людей у реальному світі.

Або «Поезія на Радіо Культура», якою опікується літературна редакція під керівництвом Олени Гусейнової. Ця програма була й раніше, але чомусь виходила о сьомій сорок ранку. Ми записали новий пул текстів, залучили сучасних поеток і поетів, які прочитали свої найкращі тексти. Розшукали у фонотеці записи голосів Василя Стуса, Миколи Вінграновського та багатьох інших. Тепер тричі на день ці поезії лунають у нашому ефірі. Наприклад, ми перші записали й дали в ефір вірші Бертольта Брехта в перекладі Сергія Жадана…

— А чому не багатоголосне читання «Гаррі Поттера»? Тоді б вас послухали тисячі, а Брехт у перекладі Жадана — це для одиниць.

— Права на «Гаррі Поттера» дуже дорогі. Не впевнена, що ми можемо їх собі дозволити. А так — я би сама охоче таке послухала. Якісних акторських голосів для такого проєкту нам не бракує.

— Повертаючись до одиниць та тисяч. Як ви вимірюєте аудиторію?

— Показники з релізів TNS — це єдина публічна інформація, яку можна розголошувати, але, здається, там немає окремих цифр по «Радіо Культура». Сподіваюся, що в наступні роки ми там будемо з’являтися. Але зараз можна спиратися на фідбек від слухачів. Оскільки ми дуже активні в соцмережах, то люди нам багато пишуть онлайн, а також пишуть листи кожного тижня.

— Рукою?

— Так, щотижня в мене на столі цілі стоси. Ось тут у шухлядці зберігаю окремі улюблені екземпляри, а решта заархівовані в нашої адміністраторки. І в соцмережах, і в листах ми бачимо, що слухачі реагують на всі наші новинки, позитивно чи негативно висловлюються щодо наших програм. Думаю, що все це не пусте.

Фото: Олексія Темченка

comments powered by Disqus