«Коли є однодумці — це надихає» — продюсерка UA: Українське радіо Тернопіль Ірина Моргун

Інтерв’ю з Іриною Моргун опубліковане на сайті «UA: Суспільне мовлення».  

Лінійна продюсерка «UA: Українське радіо Тернопіль» Ірина Моргун працює на радіо 15 років, її кар’єра розпочалася задовго до початку реформування Суспільного. Вона розповіла нам про свою щоденну роботу — нелегку, але улюблену — та про те, як вдається її поєднувати з активним відпочинком і хобі.

–   Чому обрали роботу на Суспільному?

–     На радіо я давно. Працювала не лише в колишніх державних телерадіокомпаніях, а й на приватних радіостанціях. Хто знає, про що йдеться, розуміє — це полярні структури й за технічними можливостями, і за організацією роботи, і за популярністю серед аудиторії в регіоні. Об’єднує їх одне — залежність від когось чи чогось. А Суспільне — це незалежність і відкритість. Майданчик, де про складне розповідають доступною мовою. Це дуже приваблює в професійному плані. А коли замість крові твоїми венами тече радіоефір, то причетність до створення незалежного мовника неабияк надихає. Нагадаю, що за стратегією розвитку Суспільного мовника радіо, зокрема, має надавати неупереджену, перевірену інформацію, генерувати дискусії і пропагувати прагнення до критичного мислення. Якщо спроєктувати цю місію на роботу в реальному часі — то її просто непочатий край. І виконуючи те чи те завдання, ти розумієш, задля чого працюєш. Саме тому — Суспільне.

–   Які найяскравіші миті, пов’язані з роботою, пригадаєте?

–     Пригадую, як «ламала» старий тематичний план. Від певних програм довелося відмовитися й ввести інші випуски — сучасніші та більш «слухабельні». Зізнаюся, атракція була ще та! Цікаво було працювати над тим, аби наше радіо «ожило», наповнилося звичайною розмовою, а не банальним озвученням офіційної інформації чи високохудожнім дикторським читанням, а також над збільшенням кількості прямоефірного мовлення, а не продукування програм у записі. Мені приємно, що ті, хто залишився в команді чи приєднався до неї пізніше, підхопили мої починання. Хоча роботи ставало дедалі більше. Часто ми дискутуємо з колегами, буває, що кожен залишається при своїй думці, із якою прийшов на ранкове планування, але, коли справа доходить до студії — кожен викладається там на повну. І радіо мовить. Ще один проєкт, про який не можу не згадати — програма Українського радіо Тернопіль «Файний ранок». Не помилюся, якщо скажу, що це одна з найулюбленіших програм і наших ведучих, і слухачів.

–   Що надихає розпочинати нові проєкти?

–     Люди, які ці проєкти творять. Люди, яким небайдуже. Найціннішою для мене є фраза: «Ірино, а зробімо»! Коли є однодумці — це надихає.

–   А як відволікаєтеся від роботи й буднів?

–     Мені потрібен рух як повітря. Різними активностями цікавилася ще зі школи. Довго відвідувала шкільну секцію з волейболу, але високим зростом похвалитися не можу, тому це було радше хобі. Скільки себе пам’ятаю, пропадала на поліських болотах, копанках і річечках, вудячи рибу. От і цього року нарибалилася як ніколи. Можу намотувати кілометри лісом, навіть якщо гриби не шукаються. Подобається сам процес. Люблю їздити на велосипеді. Часто кручу ровером сім кілометрів на роботу з приміської зони, де живу, і ним повертаюся додому. Намагаюся не пропускати занять у тренажерному залі, куди ходжу двічі на тиждень. Минулого року захопилася бігом. Спочатку навіть двох кілометрів не могла здолати. Тепер бігаю по десять-одинадцять. Часто чергую крос і заняття в тренажерці. Люблю подорожувати й не пропускаю жодної нагоди прогулятися пішки.

–   Для вас важливіше реалізуватися в команді чи все-таки особистісний розвиток є стимулом працювати краще?

–     Для мене це не ділиться на два. Має бути симбіоз. «Запалити» колектив хорошою ідеєю чи спонукати до плідної роботи може тільки самодостатній професіонал. І добре, якщо ще й продемонструє чи підкаже, як це робити. Тому намагаюся рости й не втрачати ні в особистісному розвиткові, ні в командній праці.

–   Чи переживали якісь переломні моменти в роботі? 

–     Звісно — і не один. Якісь зачіпали чи ранили більше, якісь вибивали з колії менше, щось вганяло в істерику, були й тугі «депресняки». Мої рідні знають, що за можливість добре попрацювати я ладна навіть пожертвувати часом із ними. Безмежно вдячна їм за розуміння. Все, що пов’язане з роботою, сприймаю дуже гостро. В цьому найбільша проблема. Мені важко дається подолання кризових моментів. Тут або спеціальну літературу читати треба, або на власному досвіді й помилках вчитися. Тому намагаюся виробляти стійкий імунітет до деструктиву, не комунікувати з людьми, які «їдять» твій час і самі не знають, чого хочуть від роботи, спілкування чи життя в цілому. Переконана, нас формує досвід. А на Суспільному він безцінний.

–   Над чим працюєте нині? 

–     Планую роботу, веду ефіри. Останнім часом зосередилася на тематичних проєктах, які з певної нагоди робимо всією командою. Це також надихає. Серед нещодавніх — «Радіо в стилі Ретро», «Тернопіль у звуках» і, на мою думку, найвдаліший — про особливі вишиванки, які є в працівників Українського радіо Тернопіль. Кожна історія — це історія покоління чи родини. Те, що формує основу основ. Попереду ще один цікавий проєкт, який плануємо реалізувати в листопаді. Поки що це секретик і сюрприз.

–   Чого не помічає слухач?

–     От не знаю, чесно. Але мені б хотілося, аби наші слухачі помічали, зауважували й аналізували те, що відбувається навколо. Щоб мали час подумати, а привід і поштовх для цього дамо ми — Суспільний мовник.

Нагадаємо, команда «UA: Українське радіо Тернопіль» до Дня міста підготували проєкт, який охоплює два менших — «Тернопіль у звуках» і «Тернопіль офіційний». Докладно — на сайті «UA: Тернопіль».

Фото: сайт suspilne.media

comments powered by Disqus