Інтерв’ю з ведучим «Українського радіо» Романом Колядою опубліковане в газеті «День».

Інформаційний фронт, як все частіше стали називати останні 8 років український медійний простір, не завжди був монолітним і ефективним. В 2014-му році українці екстерном вчились не лише воювати проти досвідченого агресора, а й протистояти московській навалі в тому числі телевізійних, інтернет та іншого роду військ інформаційного наступу.

Після широкомасштабного вторгнення Росії в особливому темпі працюють воєнні кореспонденти та ведучі прямих ефірів. Постійний брейншторм та напруга, при яких треба подавати оперативну і правдиву інформацію, представляти корисних і цікавих співрозмовників, буквально щохвилини екзаменують їхню професійність і громадянську позицію.

Про це «День» поговорив з ведучим Українського радіо Романом Колядою.

«ВІЙНА ДАРУЄ СЕНСИ, ЯКІ ВИЩІ ЗА ПІРАМІДУ МАСЛОУ»

– Пане Романе, у вас зараз винятково напружений темп роботи в етері. Це й випробування, й унікальний досвід, коли робота до професійної сатисфакції додає відчуття осмисленості в боротьбі з ворогом в інформаційному полі. Але що ви хотіли б змінити зараз у цьому темпі? Чи потрібна допомога зокрема від держави, від суспільства нашим інформаційним військам?

– У нашому інформаційному просторі все зараз організовано достатньо раціонально та потужно. З боку держави ми забезпечені зараз настільки наскільки це фізично можливо. В наших реаліях я хотів би змінити одне – щоб ця всяк російська окупаційна наволоч забралась з України. Це моє головне бажання. Адже присутність їх тут призводить до трагедій наших громадян. Вони залишаються без життя, без майна, з понівеченими тілами та покаліченими долями. На тлі цього мені скаржитись на якісь незручні умови, на те, що моє життя тепер звузилося лише до етерів і сну, якось не випадає. Цей темп і таку складову життя я буду зберігати стільки скільки буде потрібно. 

– Вам не здається, що війна, ця екстрена ситуація якоюсь мірою наситила життя особливим сенсом, який у мирній течії не відчувається й не усвідомлюється?

– З цією війною ми багато чого відкрили в собі. І ще будемо відкривати. У когось це вже відбулось, а у когось усе ще попереду. І тут слід усвідомити: а що залишиться, якщо не залишилось нічого? Якщо в кращому разі залишився наплічник з речами, пару штанів, то це вже добре. Якщо ж вдалось виїхати з-під обстрілу на власному авто, то це взагалі супер. У когось не залишилось сім’ї, взагалі нічого. Зараз постає актуальною книжка Віктора Франкла «Людина в пошуках справжнього сенсу», який зміг вижити в „Освенцимі”. Зараз ми шукаємо такі сенси. Для когось таким сенсом стала Україна. Коли залишився тільки я та навколо мене велика держава, а всі проміжні, часто побутові ланки у вигляді роботи, бізнесу, будинку, майна, родини зникли, то хтось для себе знайде сенс у тому, щоб відвоювати державу, свободу й відбудувати життя заново. Для когось є сенсом полишити країну. І це те ж їхній вибір на який вони, як вільні люди, мають право. Тим паче, якщо людина фізично слабка та потребує допомоги. Але так чи інакше всі ми шукаємо сенси, які допоможуть нам перенести лихо війни та відбудувати державу. Війна ж дарує смисли, які вищі за піраміду потреб Маслоу. Таким чином ми будемо відкривати нових себе. Нам до цього казали, що коронавірус змінив світ назавжди. Нічого подібного. Світ змінила війна.

«АГРЕСОР МАЄ БУТИ ЗУПИНЕНИЙ ТА ЗНИЩЕНИЙ. ЖОДНІ КАТЕГОРІЇ МИЛОСЕРДЯ НА НЬОГО НЕ ПОШИРЮЮТЬСЯ»  

– Ви пригадали „Освенцим”. Знаходите паралелі поведінки Путіна й Гітлера, московитів та німців-нацистів?

– Очевидно, що паралелі є. Зараз люди, які цікавляться цією темою, багато пишуть про термінологічну та понятійну відмінність між колективною відповідальністю й розподіленою відповідальністю. Мені самому ще треба розібратись у чому саме різниця між цими поняттями. Тому що наразі я особисто ненавиджу все, що міститься на північ і на схід від нашого кордону. Все, що рухається. І ті «хорошие» росіяни, які періодично з’являються у наших ЗМІ, особисто для мене йдуть вслід за «русским военным кораблем». Тому що за винятком одиниць, які не лише сьогодні, а й раніше виступали проти того чим стала Росія, знайти реально притомних опозиціонерів там важко. Крім цих одиниць решта не заслуговує уваги. А з агресором та його поплічниками розмова має бути коротка.

– Це називається праведний гнів. І це категорія біблійна. Хоча нам інколи закидають латентні колаборанти, мовляв, слід бути милосердними до ворога, не всі там погані, а є такі кого насильно послали та взагалі там нещасні хлопчики строковики, які нічого не знали й зла нікому не бажали…

– Один наш владика дуже чітко ці речі розібрав. Цей православний архієрей сказав, що коли проти вас підняли зброю на вашій землі прийшовши з-за кордону й ви цю людину вб’єте, то це не гріх. Ба більше, ви не маєте сповідатись у цьому вчинку. Бо це ворог, який прийшов до вас, щоб знищити вас. І не лише вас. Якщо хтось досяг такої стадії просвітління, що готовий віддати своє життя на поталу кацапу, то я його можу тільки привітати й відправити слідом за тим кацапом. Тому що вони не просто приходять за нашим життям та життям наших рідних та близьких. Вони приходять за всім тим, що визначає нас як цивілізацію. Вони приходять за нашим світом. Вони посягають на все, що у нас є. Така потуга агресора може лише фізично бути зупинена та знищена. Жодні категорії милосердя на них не можуть поширюватись. Після колективного каяття, після демілітаризації, депутінізації, детоталітаризації, декомунізації та інших «де», можна буде з кимось там говорити. І тут є паралель з гітлерівською Німеччиною. Лише після того як подібні процеси очищення відбулись у Німеччині після 1945-го року, світ побачив адекватних німців. До того моменту вони були синонімом нацизму, нелюдських злочинів. Те саме стосується зараз усіх громадян Російської Федерації за винятком тих, хто, наприклад, на нашій території публічно спалюють свої російські паспорти.

«СЬОГОДНІ ВСЯ КРАЇНА ВОЮЄ ЗА ВЛАСНУ ГІДНІСТЬ, ЯКА В НАШІЙ ТИСЯЧОЛІТНІЙ ІСТОРІЇ»

– Наскільки ми виявились свідомі своєї тисячолітньої історії? Виявилось, що це не лише гуманітарний момент, а й мілітарний. У нас прокинувся дух воїнів, які захищають не просто свою хату, а й свою землю, свою історію, свою ідентичність.

– Хата – це поняття не майнове. Захист рідної хати починається в голові, душі та серці. Можна забрати майно, можна забрати навіть життя, але не можна забрати гідності. Сьогодні вся країна воює за власну гідність, яка в нашій тисячолітній історії. Цю історію у нас вкрали. Росія просто, в історичний момент нашої слабкості, здерла з м’ясом з нас вивіску «спадкоємиця Русі» й криво повісила на себе. І тепер вона з цією вивіскою робить вигляд, що нас не існує, тому що ми є живим свідченням цієї крадіжки. Тож вони не заспокоються поки не знищать нас або поки ми не знищимо їх. Про це казала ще Голда Меїр: ми взаємовиключні з ворогом, і це не відкриває шляхів до компромісу.  

– У 2014-му році, коли мені на власні очі довелось спостерігати як відбувається окупація мого міста, я зрозумів, що вторгнення московитів на Донбас – це лише етап і далі буде продовження інвазії. На жаль, ці висновки та тривожні відчуття не багато хто поділяв. Важко було уявити, що Росія почне повномасштабне вторгнення. Чи не занадто ми були приспані навіть після подій 2014-го року?

– Важко узагальнювати, але очевидно, що дійсно багато хто був сліпим. Хтось не бачив, хтось не хотів бачити. Хтось не мав необхідний об’єм інформації, щоб оцінити рівень небезпеки. Особисто я до 5 години ранку 24 лютого не вірив у гарячу війна на всій території України. Але я розумів головне – Московія в будь-який інший спосіб намагатиметься знівелювати наше існування, як цивілізаційну альтернативу Росії, що є у неї під боком.

Щодо міри сліпоти, то вона була різною. Хтось любив російський рок. Хтось до останнього був закоханий у поетів «Серебрянного века». Хтось цінував радянське кіно. Я сам до сьогодні, як людина, яка вихована в пізньому «совку», витравляю з себе штампи з радянського кіна та пісеньок. Але ми вже спродукували достатньо якісного контенту для того, щоб усе це замістити. Це імпортозаміщення здорової людини. І що як не війна може прискорити цей процес? Для цього потрібне вольове інтелектуальне зусилля. Вся цивілізація включно з німцями, французами, англійцями, американцями перебувають у стані, коли лобні ділянки мозку є доволі слабкі. І ми, як країна, яка переживає такі випробування і такі зміни, потрібні світовій цивілізації, як стимул для змін. Адже проти такої інфантильної цивілізації вилізло дещо пекельне з ядерними боєголовками. Тому ми зараз маємо або загинути, або дуже швидко подорослішати. Це дуже жорстке дорослішання. Та ціна, яку ми зараз платимо і є ціною такого дорослішання. І ті сльози, які проливають чергові «інстасамки» в Росії від того, що їм відключили інстаграм, на цьому тлі просто є контрастом наших переживань і нашого світобачення. Не можна в такому віці прикидатися малою дитиною, у якої відібрали цяцьку, в той час, коли російськими ракетами розбомблений Маріуполь включно з пологовим будинком.

Так, ми не були достатньо пильними. Хоча я розумію, що було вдосталь людей у Збройних силах України, в розвідці, у силових структурах, які такий масштаб небезпеки усвідомлювали. Інакше ми б 24 лютого зовсім не були б готові до того що відбулось. А так ми були готові до цього й своєчасно зуміли дати гідну відсіч.

«ДО 24 ЛЮТОГО В НАШОМУ ІНФОРМАЦІЙНОМУ ПРОСТОРІ ПРАЦЮВАЛИ ГРОНА ДИВЕРСАНТІВ»

– 24 лютого о 9 ранку на метро „Університет” я зустрів бабусю, яка як завжди торгувала пиріжками. Спитав її чи не боїться вона, адже розпочалась широкомасштабна війна. Вона навіть здивувалась такому питанню та розповіла й про Гітлера, й про Путіна, й про те, що навіть якщо він дійде до Києва, то загине тут, а сама вона скаржиться лише на свій вік, що не може воювати. Вона була абсолютна щира, морально підготовлена, мотивована та переконлива у своїх оцінках ситуації. Наче чекала такого розвитку подій. Тож ми вмикали телевізор і що там бачили? Інформаційний балаган, який формував спотворену дійсність у свідомості громадян, яка буквально гіпнотизувалась до стану сомнамбули. Наскільки винні ті журналісти та політики, які створювали таку викривлену віртуальну реальність, у тому що відбулось?

– Спробую відповісти чемно. До 24 лютого в нашому інформаційному просторі працювали грона інформаційних диверсантів. Уже в останній рік принаймні РНБО, як механізм, почали застосовувати санкції до медведчуківських каналів. У буквально останні дні ще й до мураєвського каналу. Але діяльність цих диверсантів розповзалась як зараза. Працював «Інтер», інші канали. Працював сектор російського та проросійського youtube, який натворив дуже багато горя. Працював російськомовний український сектор, автори якого говорили, що російською мовою у них буде більше авдиторія. Все це відтінки зла. На щастя, ними не все було тотально захоплено в нашому медіапросторі. В нашому цеху достатньо притомних, адекватних і моральних журналістів та медіаресурсів. У нас було з яких платформ говорити про фактчекінг, про протидію дезінформації, про спростування фейків. На ці проєкти був запит. Отже, маю сказати, що проросійським вірусом українська авдиторія не була вражена повністю. Хоча, звісно, адептів «русского мира» не бракувало. Зараз відбувається не те, щоб стрімке очищення, але відчутне протверезіння. З об’єднаного марафона бачимо, що навіть колеги з «Інтеру» чи 112-го зараз як зайчики розповідають про спалену російську техніку. Хоча при цьому час від часу тягнуть в етер якось Венедіктова або Бикова.

– Є такі «русские либералы» до яких наші журналісти звертаються як до гуру в надії, що вони розкажуть щось таке чого ми не знаємо про Московію та що має зберегти вогник надії на нашу дружбу в майбутньому, яка насправді нам не тільки не потрібна, а й небезпечна.  

– З цим російським лібералізмом нам ще треба буде боротись як з заразою. Це очевидно. Але поки що у нас на цей момент існує потужний інформаційний фронт. Ми отримуємо якісне щеплення. Поки що тримається цей марафон, і ми тримаємо стрій. Ми, як радіо, «насипаємо» до нього від себе. «Суспільне» має свій слот у цьому марафоні, як Суспільне телебачення. Перший канал радіо й практично всі канали радіо працюють як один. Ми мовимо цей марафон на всіх частотах. Плюс ще цифрові платформи, додаток, FM, середні хвилі. Все це єдиний інформаційний потік, який цементує наш інформаційний спротив окупанту. Адже фейків вкидається дуже багато. Особливо багато дезінформації через вайбер, телеграм-канали тощо. Там фактично немає контролю за інформацією й тому конче необхідні надійні джерела, які б або підтверджували, або спростовували ту чи інші інформацію. Ми досить успішно ці явища боремо, гасимо паніку.

«НИНІШНЯ ХВИЛЯ НАШОГО СПРОТИВУ МАЄ ЗРУЙНУВАТИ ФОРТЕЦЮ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ»

– Сьогоднішній інформаційний потік – це майже абсолютний стрес. Люди обирають собі певні джерела інформації, яким вони не лише довіряють, а й чути які їм комфортно. Зокрема це торкається так званих лідерів думок. А з ними не все так однозначно. Останні часто підлаштовуються під тренди, хвилю популярних тем. І на цих хвилях не просто ловлять «хайп», але й зі своєї трибуни формують суспільну думку. Хто такі ці лідери думок?

–  «ЛСД» – лідери суспільної думки, яких російською ще називали «ЛОМами», мають у собі низку складових і з’являлись у різний спосіб. Хтось з них з’являвся внаслідок своєї компетентності, вміння давати експертні оцінки. Хтось з’являвся внаслідок свого непересічного літературного таланту. Хтось просто вдало спіймав «хайп». У деяких випадках ці чинники поєднувались. А хтось просто за рахунок красивих фото чи відео набивав собі велику авдиторію. Це все різні люди з різними результатами своєї діяльності. Довкола них гуртувались прихильники за законом: подібне тягнеться до подібного. Якщо у тебе сто тисяч підписників, то ти автоматично стаєш лідером думок. Адже ці сто тисяч так чи інакше починають повторювати за тобою те, що ти транслюєш. Усе це властивість людської психіки. Звичайно, це не означає, що всі з цих лідерів думок є носіями якісних, змістовних та адекватних смислів. Як результат вони не стільки лідери думок, скільки лідери натовпу. Адже люди можуть повторювати за вами та нісенітниці, лише тому що ви на виду. Але вимушений визнати, що, наприклад, при всьому неоднозначному ставленні до Арестовича він зараз відіграє дуже важливу терапевтичну функцію, яка так необхідна українцям під час шаленого стресу. Це реальна користь. І хай це буде «хайп», але це правильна робота. Вже після того як на блокпостах в асфальт кладуть Шуфрича та Бойка, тим, хто їх обслуговував набагато складніше себе почувати комфортно та поводитись так зухвало, як це вони робили ще не так давно. Тому питання лише одне – ти працюєш на Україну чи проти неї. Все інше – справа смаку.

– Ви пригадали про «кладуть в асфальт». Після Майдану багатьох теж клали в асфальт і кидали в сміттєві баки. Так начебто виражався народний гнів, але ті проти кого він був спрямований усе одно всі ці 8 років робили свою справу, працювали фактично на Кремль. Виходить так, що у нас є виплески, які з’являються як вибухи на Сонці, але потім вщухають не вкладаючись у якісні перетворення. Чи не трапиться вже після такої масштабної війни чергової фрустрації, апатії? 

– Звісно, трапиться, бо це властивість історії та суспільства. Питання лише в тому чи ця хвиля зруйнує стіну, яка весь час заважає зробити нам якісний стрибок уперед. Це філософський закон переходу кількості у якість. Нинішня хвиля нашого спротиву має зруйнувати фортецю Російської імперії. Але колективна свідомість не може бути постійно мобілізована й слід розуміти, що цей емоційний підйом матиме спад. Суспільству потрібен період для відновлення. Тому я не бачу особливої трагедії в тому, що ми на певний період заспокоїмось. Але заспокоїмось уже після перемоги. Питання лише в нижній планці нашого спокою, яку визначатиме та сама пасіонарна частина нашого суспільства. Існує об’єктивна формула: пасіонарії задають напрям, а пасивна частина задає темп. І, безумовно, після війни пасивна частина буде цей темп пригальмовувати. Це нормально, бо це людська природа. Але те, як було в Україні до 24 лютого 2022 року, вже не буде ніколи.

«ЗАРАЗ НЕ ЧАС ДЛЯ ДЕПРЕСІЇ. ЗАРАЗ ЧАС ВОЮВАТИ ЗА ЖИТТЯ»   

– Пане Романе, питання професійне. Радіо етер – це нон-стоп трансляції думок, а отже, ви постійно потребуєте змістовних, компетентних і цікавих співрозмовників. Як ви оцінюєте експертне середовище в нашій країні?

– Темп роботи Українського радіо потребує великої кількості експертів. І це поле вкрай неоднорідне. Так саме як з лідерами думок, так і з експертним середовищем. Тут потрібна ще поправка щодо того, що не завжди людина з високим рівнем компетенції здатна притомно висловлюватись у голос. Вона навіть може геніально писати й при цьому не вміти говорити. Вже не кажучи про те, що ті чи інші політологи отримують зарплату в політичному штабі. І це ж видно кого ця людина представляє, хоч намагається видаватись об’єктивним. Очевидно, що в нинішній ситуації ми побачимо зміну такої кон’юнктури. Уявіть собі роль і поведінку таких політологів, коли їм учора треба було атакувати опонента свого штабу, а тепер, після певних угод наверху, якось викручуватись з того що він наговорив до цього. Маю надію, що в момент нинішнього політичного консенсусу ці персонажі, які в етерах роздмухувати перепалки, тепер сконцентруються на щось більш конструктивне або відійдуть в сторону.

Отже, з експертами не завжди просто, але їх треба вміти шукати й вміти роздивитись. Адже інколи ми не помічаємо об’єктивних і глибоких персоналій поруч. 

– У цьому щільному етерному графіку, в безперервному брейнштормінгу з величезним психологічним навантаженням, де ви шукаєте джерело оптимізму і наснаги?

– Мені здається, що це вроджена властивість. Вона від природи. Чесно кажучи, особисто мені це інколи шкодить в особистісних стосунках, бо я до останнього бачив у людях краще. Те ж торкається й реальності навколо мене. Я тому й назвав свою останню книжку «Роман зі світлом», тому що я за це світло тримаюсь як за єдиний прапор. Очевидно, це мені допомагає тримати градус, яскравість і температуру цього світла в етері. Але це не означає, що поза етерами я не звертаюсь до психотерапевта. Тобто мене так саме криє, як і всіх інших. Але я знаю, що треба з собою зробити, щоб бути у відповідному тонусі, адже в етері я не належу собі повністю. І все ж таки позитивне мислення – це властивість психіки. Взагалі зараз не час для депресії. Зараз час воювати за життя.

Валентин Торба, «День»

Газета: 

15 березня (2022)