Оглядача інформаційно-публіцистичного відділу «Радіо Запоріжжя», автора соціально-економічної програми «Акцент» Германа Дубініна не було на роботі 16 місяців. У червні 2015 року на Запорізьку філію НТКУ прийшло чимало повісток. На радіо «Запоріжжя» лише він підписав повістку й пішов служити. «Мені було соромно не підписувати», — зізнався оглядач Герман Дубінін. Директорка творчо-виробничого об'єднання радіопрограм філії НТКУ «Запорізька регіональна дирекція» Людмила Долженко розповіла, що радіо «Запоріжжя» багато втратило без його програм і злободенних сюжетів. «Ми дуже чекали на його повернення», — не приховує радості директорка, що провідний журналіст повернувся в редакцію.

Із фронту Герман Дубінін повернувся, сповнений ідей щодо нових проектів. На найближчий час у його задумах записати радіоп’єсу «Бліндаж» на основі твору, який він написав про будні військових у донбаських полях; зробити серію нарисів про запорізьких побратимів, які разом із ним служили; й робити новини про АТО на радіо «Запоріжжя».

«В АТО слухають «Любе» й дивляться фільми жахів. Література й новини хлопців у бліндажах не цікавлять»

— Пане Германе, де ви служили?

— Мене взяли у 128-му окрему гірсько-піхотну закарпатську бригаду сухопутних військ Збройних сил України. Служив у другому дивізіоні, третій батареї. Нині армія так побудована, що кожна бригада — це окрема армія. Я був у самохідній артилерії. Розпочав службу в Новояворівську (Львівської області) на полігоні, де півтора місяці тривало навчання. Тоді нас відправили в Луганську область у Станично-Луганський район. Ми стояли поруч із кордоном із Росією. З АТО нас відправили на чергове на навчання — у Новояворівськ і Широкий Лан на Миколаївщині. Після цього ми служили в Донецькій області, два місяці були біля Авдіївки, звідки їздили на «передок».

До того я не служив в армії. Мені 44 роки. За віком я мав би служити, та у зв’язку зі здоров’ям мене не брали. Коли прийшла на роботу повістка, підписав її. Мене викликали у військкомат і відразу взяли. В армію набирають дуже швидко. Не встигнеш і озирнутися.

Якщо я не підписав би повістку, то за мною ніхто не ганявся б. Якщо людина підписала й не пішла на службу, можна порушувати кримінальну справу. Я підписав, тому що мені було соромно не підписувати. Потім робив усе, що наказували.

— Вам доводилося стріляти?

— Так. Я маю статус учасника бойових дій.

— До війни ви писали прозу?

— Це захоплення мого життя. Я писав вірші, прозу. Під псевдонімом Геннадій Петров зробив собі фейкову сторінку на сайті «Проза.ру». У псевдонімі поєднав імена героїв із моїх творів, щоби психологічно було легше спілкуватися з письменниками. Це свого роду карнавальна маска. На цьому сайті мав багато друзів, активно спілкувався зі всіма впродовж чотирьох років, мав спільні творчі проекти  з росіянами. На жаль, тепер майже всіх друзів із Росії втратив. Вони не зрозуміли нас, зате зрозуміли Путіна, стали на бік Кремля. Через це я дуже страждаю. Я не зміг більше з ними спілкуватися. Мені шкода, але нічого з цим не можу зробити.

— Про втрату друзів, які стали на бік Кремля, я прочитала у ваші п’єсі. Ви описували реальні події?

— Багато вигадав. За основу брав своє перебування в Луганській області. Ми будували бліндаж. Зробили його завеликим, так, що там могло розміститися понад сорок людей. А це небезпечно. Ми порушили фронтові правила. Ми не були готові до війни. На полігоні нас навчали бути артилеристами, а не піхотою. Ще й командирів було багато: той одне каже, той — інше. Ми всі працювали й думали, навіщо це робимо: а раптом нас заберуть звідси, а може будемо тут зимувати. Цей конфлікт я й намагався передати. Додатковий конфлікт полягав у тому, що частина хлопців не хотіла служити в машині, мріяла про піхоту. З одного боку, людина має рацію, коли висловлює бажання служити в піхоті. З іншого боку, армія тобі сказала, і з цим не можна сперечатися.

— Де ви писали п’єсу?

— У мене було двостороннє запалення легенів. Я навіть не усвідомлював, наскільки це було небезпечно. Десять днів мав температуру під сорок. На щастя, наш фельдшер відправив мене на машині у шпиталь у Новий Айдар. Звідти мене переправляли ще у чотири шпиталі, зокрема в Харків і Львів. Всюди ставили крапельниці, щоби не помер. Саме там я почав писати п’єсу «Бліндаж». Із собою не мав ніяких гаджетів, писав все у записничок. Після шпиталю мені дали реабілітацію, під час якої поїхав до друзів, де мав можливість набрати на комп’ютері всі свої записи. Коли п’єса була готова, відправив її голові Запорізької організації Національної спілки журналістів України Наталії Кузьменко. Вона поставила її на сайт обласної НСЖУ, закріпила за мною авторські права. Також вела переговори з місцевими театрами щодо постановки «Бліндажу». Поки що ніхто не дав згоди. Може, й на краще, я хотів би дещо переписати, відшліфувати. Тепер мені здається, що в тексті замало драматизму й забагато балачок.

— Хлопці, які були з вами, читали п’єсу?

— Вони навіть не знали, що я її написав. Зі мною служили здебільшого хлопці з сіл і маленьких містечок. Вони — мої друзі, товариші, та рівень освіти й культури в них невисокий. Ніхто не цікавився літературою. У багатьох із них на «гражданці» не було роботи. Під час служби хлопці були без грошей. Мені хоч моя телерадіокомпанія платила. Я міг собі цигарки чи ковбасу купити, а вони не могли. Це дуже бідні люди, яких на шосту хвилю мобілізації наскребли по селах. Патріоти вже втомилися служити.

— Вони знали, що ви журналіст? Працюєте на радіо «Запоріжжя»?

— Мені дали позивний Журналіст. Хлопці не могли запам’ятати мого імені. З часом почали називати мене Герман, Журналіст не прижився. Моя колишня дружина дивувалася, як це так, що я не маю позивного. Мене звати Герман, який позивний тут потрібен? У нас було десять хлопців з іменем Володимир. Для того, щоб їх не плутати, позивні були просто необхідні.

— У п’єсі чоловіки ведуть розмову про газету, сперечаються, чи вона свіжа. Вам привозили періодику?

— Нам роздавали військову газету «Народна армія», яку хлопці не дуже читали. Вона вся про війну, а нам це набридло. Один побратим купив за власні кошти телевізор. Ось його ми любили дивитися. Хлопці з охотою дивилися фільми жахів, бойовики. Я дивувався їм: там стрільба, тут стрільба, ще й у телевізорі стрільба. У нас було радіо. Та знову-таки хлопці вибирали здебільшого хвилі, де крутили російських виконавців. Одна з улюблених — «Комбат-батяня, батяня-комбат, За нами Россия, Москва и Арбат…» Расторгуєва. Як можна слухати, «за нами Россия»? Немає жодних сумнівів, що це не та музика, яку варто слухати. Мені це складно збагнути.

— Пояснювали хлопцям, яка музика чи новини якісні?

— Я не те що намагався не вступати в дискусію, а взагалі поменше говорити. Я зрозумів, що мені краще менше балакати. На мене дивилися як на чужого. Вони відчували, що я не їхній. Не хочу, щоб ви подумали, що я мав недружні стосунки з хлопцями. Для них я був як іноземець, якого можна полюбити, зрозуміти, але завжди пам’ятати, що він з іншої країни.

«У Запоріжжі потрібно бути обережним зі словами “ватник” і “сепаратист”»

— Як, на вашу думку, потрібно висвітлювати бойові дії?

 — Я про це постійно думав. Дійшов висновку, що потрібно наймати висококваліфікованих журналістів. Армію можна покритикувати як будь-який орган чи як будь-яку інституцію в державі. Та з критикою в цьому випадку слід бути дуже обережним. За нами постійно стежать, під мікроскопом розглядають. Сепаратисти беруть будь-яку критику, розповсюджують її з підтекстом: «Подивіться, як в українців погано». Триває інформаційна війна, вона небезпечніша за бойові дії на Донбасі. Деяких речей не можна замовчувати: хіба можна сховати від батьків хлопця, який загинув на полігоні? Можливо, він сам винен, можливо — ні, потрібно проводити розслідування.

Мій колега, запорізький журналіст Володимир Москаленко, який теж був на фронті, відслужив у третій хвилі, сказав, що в нас немає якісного висвітлення військових дій. Є перегин або в один бік, або в інший: або все погано, або всі герої й патріоти. Такої інформації не хочуть читати, слухати чи дивитися. Ми маємо обдумувати кожен крок, бути дуже обережними у висвітленні подій на Донбасі, знаходити «золоту середину». Щоразу коли журналіст пише про зону бойових дій, він має подумати, як краще це зробити.

— Вдається дотримуватися «золотої середини» під час висвітлення новин з АТО на радіо «Запоріжжя»?

— Наше керівництво це контролює.

— У п’єсі ви пишете про карателів, сепаратистів, які такі самі українці, як військові; що наші хлопці більший совок, ніж сепаратисти, тому що мають обов’язок перед батьківщиною; що без сто грамів у бліндажі не заснути. Ці моменти залишаються у п’єсі?

— Коли буду скорочувати текст, шукатиму «золоту середину», в кожному окремому випадку думатиму, залишити якийсь діалог чи прибрати. Інакше або люди не повірять, скажуть, що таке буває, або хтось образиться. З одного боку, в Запоріжжі мало патріотів, але всі пов’язані між собою родинними чи професійними зв’язками. У нас потрібно бути обережним зі словами «ватник», «сепаратист». Та, з іншого боку, якщо людина антиукраїнськи налаштована, то чому з нею панькатися.

— Ви робитимете на радіо проекти, пов’язані з АТО?

— Зі мною служило десь 15 хлопців із міста Запоріжжя та області. Язадумав зробити нариси про них. Хлопці зі мною знайомі, їм легше буде розкритися під час інтерв’ю. Вони нещодавно повернулися додому. Хай трішки оговтаються. Тоді з ними зв’яжуся. Один запорожець був командиром, загинув. Про нього зроблю пам’ятну програму. Проект запустимо після Нового року.

— Після бойових дій ваш підхід до роботи змінився?

— Я вже два тижні як занурився в роботу. Не помітив за собою змін: який був, такий і залишився. На щастя, нічого не забув. Як писав, так і пишу. Немає особливого погляду. Хіба що над мовою потрібно трішки попрацювати.

«Я не боюся реформи, та мені ніхто не пояснив, яка користь від суспільного мовлення»

— На вашу думку, яке місце в системі суспільного мовлення має посідати радіо «Запоріжжя»?

— До нас приїжджали (представники НТКУ, Держкомтелерадіо, наглядової ради ПАТ НСТУ. — Ред.) із Києва, зустрічалися з колективом і нічого важливого не сказали. На сьогодні НТКУ немає голови. Вони не знають, чи потрібно його обирати. Якщо керівники розгублені, то працівники тим паче. Я тільки повернувся, тому ще не можу нічого сказати. Хочеться, щоб так було, як ми вже звикли. У нас був налагоджений процес. Зруйнувати щось легко, а побудувати складно. Я не боюся реформи. Якщо мені пояснять, що зміни будуть на краще, я погоджуся. Хочу, щоб мені хтось пояснив, яка користь від реформи. Люди погоджуються на зміни, коли бачать, що так буде краще. Нас поки що ніхто не переконав. Просто руйнується налагоджена роками робота.

— Суспільне мовлення працюватиме для людей, не буде цензури, ніяких дзвінків від влади, та й зарплату обіцяють кращу, можна займатися цікавити проектами.

— Я на радіо пропрацював 17 років. Я вважаю, що в нас було більше свободи, ніж в отих компаніях чи газетах, які під впливом місцевих олігархів. Ми мали свободу слова навіть за часів Кучми. Один дипломат цікавився в мене, чи нас не ганяють, не кажуть, як писати. Один раз під час президентських виборів нам сказали, що ніхто не піде на зустріч до кандидата Ющенка. Загалом, що стосується інших, будь ласка, пиши що хочеш, роби що хочеш, головне, щоби вчасно здав матеріал.

— Хто ваш слухач? Хто телефонує у студію?

— Нещодавно ми запустили дзвінки у студію. Звідти можна зробити висновки, що наш слухач — люди зрілого віку, освічені. Їм цікава аналітика, дискусії, дебати. Переважно жінки, але є і чоловіки. Нашим слухачам за 40 років. Молодь слухає музику. Наш формат розрахований більше на зрілу аудиторію. Я здивувався, що нас слухають і в місті Запоріжжя. Думав, що тільки в районних центрах, для яких Запоріжжя наче столиця. Людям у районах цікаво слухати про наше місто, а якщо на радіо йдеться про їхній район, то радості немає меж.

P. S. 5 грудня в Запоріжжі в Обласному центрі патріотичного виховання молоді до Дня Збройних сил України та Міжнародного дня волонтера відбудеться мистецька акція «Про сьогодні». У рамках заходу професійні актори читатимуть уривки п'єси «Бліндаж» Германа Дубініна.

Фото з архіву Германа Дубініна