Редакція мовлення на деокуповані та тимчасово окуповані території «Українського радіо» була створена три з половиною роки тому. До її першого складу входили радійники філії «Суспільне Донбас» Вікторія та Олександр Марченко й Аліна Шевченко, а також кореспонденти «Українського радіо» з Херсона. Очільником редакції був Олександр Марченко, а після того як він долучився до лав ЗСУ, керівницею стала Вікторія Марченко, яка обіймає цю посаду вже три роки. Нині в команді — сім людей, серед яких херсонська журналістка Маргарита Лазник, Лариса Білозерова, яка переїхала до столиці з Донецька у 2014 році, луганка Аліна Шевченко (з 2022 року мешкає у Полтаві), також працюють колеги з інших регіонів — Ірина Сандуляк зі Львова та звукорежисери Марія Петриченко з Києва та Сергій Ткачук із Луцька.

Команда редакції виготовляє інформаційно-аналітичну програму «Територія боротьби», у якій розповідає про тимчасово окуповані території, а також прифронтові й деокуповані. 20-хвилинна програма в ефірі «Українського радіо» виходить по середах і п’ятницях. А також дайджест «Щоденник спротиву» — щоденний випуск новин про ТОТ, який виходить по буднях о 15:40.

Вікторія Марченко: Окуповані території — це не просто десь поміняли прапори, це страждання людей і знищення усього

Вікторія Марченко

Керівниця редакції Вікторія Марченко — з Луганщини, до повномасштабного вторгнення працювала в Луганській обласній державній телерадіокомпанії — на обласному радіо «Пульс». У 2014 році вона після окупації Луганська разом із командою переїхала до Сіверськодонецька, де з нуля відновлювала роботу ЛОДТРК, яка згодом стала філією «Суспільне Донбас». А після початку повномасштабного вторгнення переїхала до Києва.

«З початком повномасштабного вторгнення керівництво “Українського радіо” прийняло рішення створити окрему редакцію, яка буде мовити на тимчасово окуповані прифронтові території, згодом доєдналися до нас деокуповані території, розповідати про теми, які стосуються цих територій. Усі розуміють, що таке інформаційна боротьба, і що потрібно обов’язково розповідати про тимчасово окуповані території, про те, що там відбувається. У нас немає фізичної змоги туди поїхати, я вже не кажу про те, що це небезпечно, і якщо ми не будемо про це говорити, то ці території дуже швидко зникнуть з інформаційного простору України. Говорити потрібно, бо це важливо», — розповідає Вікторія Марченко.

Вона вважає, що це важливо і для людей, які залишаються на тимчасово окупованих територіях, і для тих, хто мешкає на підконтрольній Україні території.

«На тимчасово окупованій території залишаються люди з українською позицією, які чекають на звільнення. У кожного з них своя причина залишатися. Це і старенькі батьки, це і матеріальна складова також. До того ж зараз виїхати — це дуже складний процес. Ми, як журналісти повинні розповідати про ці території, щоб люди, які перебувають в Україні, знали про те, що відбувається на окупованих територіях, що окупація — це дуже страшно», — розповідає Вікторія Марченко.

Журналістка розповідає, що інформацію про життя на ТОТ вони отримують із кількох джерел. У своїй роботі вони користуються відкритими джерелами — це окупаційні медіа, телеграм-канали. Звісно, спілкуються з людьми, які мешкають на окупованих територіях, і тут потрібно перш за все дбати про їхню безпеку та в жодному разі не розкривати особи, адже у разі виявлення цієї комунікації окупанти можуть запроторити людину до в’язниці або, ще гірше, вона просто зникне.

«Безпека наших джерел інформації — це дуже важливе для мене питання. Ми ніколи не пишемо голосом, це, зазвичай, якісь повідомлення, які вони можуть нам передати. Це дуже швидко все видаляється і з їхнього боку, і з нашого. Я чесно скажу, що чим далі, тим складніше отримувати інформацію. Щоразу це великі ризики. Ми всі пам’ятаємо історію, коли окупанти засудили подружжя Рижових із Новоайдара на Луганщині просто за те, що вони написали повідомлення рідним, що їхня лікарня тепер не для цивільних, а військовий шпиталь. Це завжди дуже високі ризики, й для мене безпека наших людей — на першому місці. Жоден репортаж, жодна інформація не вартує життя, не вартує здоров’я, тому ми дуже обережно отримуємо цю інформацію. Ми ніколи їх не будемо змушувати, ніколи не будемо тиснути», — говорить Вікторія Марченко.

За її словами, добувати інформацію з окупованих територій із кожним роком стає все важче, адже окупанти застосовують дуже жорсткі заходи, щоразу посилюють контроль.

«У людей, які є нашими джерелами, є телефони. Вони їх залишають удома, а на вулицю виходять із кнопковими. Ситуація на територіях, які були окуповані з 2014 по 2022 рік, сильно погіршилася, це просто 37-й рік… І люди з проукраїнською позицією бояться, страшно спілкуватися навіть із сусідами. Отримати якусь інформацію — це важко, тому що люди вже нікому не довіряють. І загалом дуже складно отримати інформацію, тому що блокують телеграм, за вотсап я взагалі мовчу, це вже давно там заблоковано. Якось ще працюють VPN, але з ними теж постійні проблеми. Ще страшно те, що провайдери можуть цю інформацію відстежувати», — розповідає журналістка.

Попри ці небезпеки, люди з проукраїнською позицією на окупованих територіях є — і намагаються передавати інформацію.

«Ми навіть сваримося з деякими нашими джерелами, коли вони нас тут вітають із Днем Незалежності або з Днем української мови. Я розумію, що вони дуже чекають звільнення і їм дужне болить. Вони надсилають нам листівочки. Я кажу: “Боже, не робіть цього, тому що це все дуже небезпечно і дуже страшно”», — розповідає Вікторія Марченко.

Команда редакції мовлення на деокуповані та тимчасово окуповані території у програмі «Територія боротьби» висвітлює соціальні та гуманітарні теми, зокрема важкодоступність медичних послуг на ТОТ та мілітаризацію українських дітей тощо.

«Те, що окупанти роблять з українськими дітьми — це дуже важлива тема. Вони відкривають шаленими темпами так звані “кадетські класи”, різні рухи типу “Юнармії»” в школі запроваджений предмет “Разговори о важном”. Дітей там змушують обов’язково бути, там розповідають про політику Росії, як треба бути росіянами. Кожен понеділок вони починають з гімну Росії, їх змушують співати вголос, усі слова вимовляти. Найжахливіше те, що діти не можуть відмовитися від цього. Те, що відбувається з дітьми — для мене це дуже болюче питання. Ми це бачимо, ми це відстежуємо. У дітей просто знищують українську ідентичність, вони собі виховують майбутніх воїнів російської армії», — розповідає Вікторія Марченко.

Вікторія Марченко, Марія Петриченко, Маргарита Лазник

Ще одною темою, яку висвітлюють журналісти редакції, є виїзд з окупованих територій. Вікторія Марченко говорить, що є історії, коли люди, що евакуювались у 2022 році з Донецької або Луганської областей, хочуть повернутися, бо окупанти почали впроваджувати свої закони, й ті, хто не перереєстрував своє житло, ризикують його втратити.

«І люди тепер повертаються або хочуть повернутися, приміром, старші. Вони виїхали в евакуацію у 2022 році. Звісно, в них немає російських документів. І тут навіть питання в тому, як потрапити на окуповані території. Вони мусять їхати через “Шереметьєво”, через фільтрацію в аеропортах у Москві. І дуже багато людей просто її не проходять. Тому ми завжди закликаємо цього не робити. Мені якісь знайомі пишуть: “Віко, підкажи, а чи може моя мама поїхати і це все оформити?”. Я кажу: “Ні, ні в якому разі, не робіть цього”. Це ще добре, якщо вона просто не пройде фільтрацію, їй поставлять штамп і відправлять. Але це ж може бути небезпечно, ризиковано, її просто можуть забрати кудись», — говорить Вікторія Марченко.

Найбільший інтерес у аудиторії, за її словами, викликають матеріали, які стосуються депортації або повернення дітей. Цікавить людей також тема виїзду з окупації. Хоча вона з сумом констатує, що інтерес до тем, пов’язаних із ТОТ, зменшується.

«Я не можу тут засуджувати людей, але іноді вони кажуть, що нам уже нецікаво, наприклад, те, що відбувається на окупованих територіях. І ти кажеш їм, що для того, щоб нам зберегти свій внутрішній спротив, ми мусимо дізнаватися цю інформацію. І ще для того, щоб у жодному разі ніколи не виникало думки: “А може, ми зможемо домовитись?”. Ні, не можемо», — розповідає журналістка.

Ірина Сандуляк

На думку Вікторії Марченко, темі ТОТ загальнонаціональні медіа приділяють недостатньо уваги. Проблема не в браку інформації чи важкості її дістати — з часом втрачається сам інтерес до теми.

«Я перебуваю у своїй бульбашці, й мені здається, що всі про це говорять. А насправді — ні. Я зараз іноді чую від журналістів: “Ми міряємо показники, і тема окупованих територій дуже сильно занижує рейтинги, тому ми відмовляємося від неї”. Я вважаю, що матеріали про окуповані території дуже потрібні. Люди мають знати, що там відбувається, світ має знати про це. Окуповані території — це не просто десь поміняли прапори, це страждання людей і знищення всього. Потрібно бачити, що вони роблять, як вони дітям змінюють свідомість, забороняючи українську мову. Це потрібно бачити, щоб ніколи ні в кого не було думок віддати частину територій, щоб завтра це все закінчилося. Не закінчиться. Ми вже бачили, що було в 14-му році й до чого це призвело. Про це важливо багато говорити», — розповідає Вікторія Марченко.

Маргарита Лазник: «Українське радіо» чують на лівобережжі Херсонщини

Маргарита Лазник

Журналістка Маргарита Лазник працює на «Українському радіо. Херсон» із 2018 року. Вона залишалася в захопленому росіянами місті та продовжувала працювати протягом усієї окупації Херсона. Вона вмикалася в прямі ефіри на радіо, щоб повідомити про ситуацію на Херсонщині, розповісти про злочини російських окупантів і спротив місцевих жителів.

Лариса Білозерова

• Читайте також: Маргарита Лазник, «Українське радіо», Херсон: «Якщо я виїду, то хто буде розповідати про те, що тут відбувається»

Одним із найщасливіших моментів для неї став день, коли в ефірі «Українського радіо» вона змогла повідомити, що Херсон вільний. І тепер Маргарита Лазник мріє, що настане час, коли вона зможе оголосити в прямому ефірі про звільнення всієї Херсонщини. І тому у 2022 році вона доєдналася до команди редакції мовлення на деокуповані та тимчасово окуповані території та продовжує розповідати інформацію про життя на окупованому лівобережжі Херсонщини.

«Оскільки більшість моїх матеріалів пов’язані саме з тимчасово окупованими територіями Херсонщини і я сама з Херсона, то в мене дуже багато знайомих було на лівому березі. Більшість із них з них, звісно, виїхала, але лишилися ті, які з тих чи інших причин усе ж таки лишаються на окупованих територіях. І з ними мені вдається підтримувати зв’язок. Ми можемо домовитися з ними, що раз на тиждень або раз на два тижні вони зможуть узяти той захований телефон, бо безпека там перш за все, і вийти зі мною на зв’язок, щось розповісти, що там відбувається», — розповідає Маргарита Лазник.

Вона говорить, що це не просто інформація — за кожним свідченням з окупованої території стоїть чиєсь життя, конкретна людина, яка сильно ризикує, розповідаючи їй про щось. Тому потрібно застосовувати заходи безпеки, щоб людина не постраждала від окупантів.

«Люди там настільки сміливі, що я просто пишаюся, що в мене є такі знайомі, які лишаються в окупації та все одно намагаються розповісти, що там коять окупанти. Вони перевіряють мобільні телефони, слідкують, у які соцмережі ви заходите та що ви там переглядаєте. За будь-який контакт тебе можуть просто забрати “на підвал”. Добре, якщо відпустять, якщо просто поб’ють — а можуть і вбити або засудити за підтримку української армії, або за іншим вигаданим обвинуваченням», — говорить журналістка.

Сергій Ткачук

За словами Маргарити Лазник, її робота з людьми з ТОТ є свідченням довіри з їхнього боку, і тому завданням журналістів редакції є зробити все можливе, щоб не зрадити їх і зберегти анонімність свідчень.

«Ми не називаємо в ефірі їхні імена, не даємо їхню пряму мову. Ми просто беремо інформацію, яку я отримала з лівого берега, начитують її мої колеги, щоб це вийшло в радіоефір. Або пряму мову переробляємо в текст. Дуже для них також важливо, щоб слова не були вирвані з контексту.

Я намагаюся не загубити цю інтонацію та говорити ніби їхніми голосами. Ми не називаємо людей, не називаємо імена і навіть не називаємо, з якого селища ця людина. Бо це дуже-дуже небезпечно для життя тих, хто лишається в окупації», — розповідає Маргарита Лазник.

Вона знає, що на лівобережжі Херсонщини слухають «Українське радіо». Про це їй розповідають люди, яким важливо бути почутими. Так само як і мати можливість чути інформацію з України.

«Нас там чують. Є декілька способів — і люди, з якими я спілкуюся, про це мені розповідають. Вони, коли дають якусь інформацію, потім обов’язково хочуть її почути в ефірі, питають: “Коли це можна почути, щоб підлаштувати приймач?”. Слухають вони в АМ-діапазоні, на середніх хвилях.

Є ті, хто намагається слухати трансляції в інтернеті через VPN, але це робити зараз набагато складніше, тому що є проблеми з інтернетом і VPN. Росіяни постійно його забороняють, важко технічно налаштуватися, щоб вийти навіть в інтернет, а “Українське радіо” там у “чорних” списках», — розповідає Маргарита Лазник.

Марія Петриченко

Вона говорить, що на окупованому лівобережжі люди намагаються тримати зв’язок з Україною через новини та програми. «Для них дуже важливо чути, що про них не забули, що ми про них говоримо», — пояснює журналістка.

Маргарита Лазник додає, що окрім безпосереднього спілкування з людьми в окупації, щоб отримати інформацію про ТОТ, їй доводиться моніторити й російські пропагандистські канали. І там вона також знайшла підтвердження тому, що чує від своїх джерел — на окупованих територіях Херсонської області люди чекають звільнення та продовжують жити з Україною в серці.

«Я побачила інтерв’ю Сальдо, де він говорив про те, що за чотири роки окупації зламати опір місцевих жителів не вдалося. І він там дуже сильно бідкався, що місцеві жителі українські новини слухають і за допомогою супутникових тарілок, і по радіо — й повпливати на них ніяк не можуть. Я тоді зрозуміла, що не тільки в моїй бульбашці нас чують і слухають. Якщо про це говорить цей мерзенний зрадник, то ми працюємо не просто так», — розповіла Маргарита Лазник.

Як людина, яка сама пережила окупацію в Херсоні, Маргарита Лазник розуміє людей, що залишаються на лівобережжі, а тема окупації для неї є особистою.

«Я сама ж із Херсона, і на лівому березі в мене теж лишилися люди й частина моєї домівки. Коли я працюю з цими темами, — це не просто десь там, це про мене, про мій дім, про людей, яких я могла там колись знати, могла зустрічатися з ними. І я відчуваю їхній біль», — розповідає журналістка.

На її думку, темі тимчасово окупованих територій приділяють недостатню увагу в медіа, тому вона намагається якомога більше розповідати про це у своїй редакції. «Люди, які там лишаються, хочуть, щоб про них чули, знали, говорили. Для них це важливо. Як було колись важливо нам, коли ми були в окупації, щоб про Херсон не забули, щоб про Херсон говорили», — повторює Маргарита Лазник.

Хоча вона й розуміє, що на висвітлення інформації про ТОТ впливає багато факторів, зокрема й брак інформації та часом неможливість її отримати.

Анна Шевченко

«Не всі люди, які залишилися там, хочуть про щось говорити і розповідати. Я їх розумію, тому що це смертельна небезпека для цих людей. За будь-яке слово їх можуть забрати “на підвал”, їх можуть убити. Але в моєму журналістському колі дуже багато є журналістів, які досліджують тематику TOT, спілкуються з людьми, намагаються порушувати цю тему. Громадські організації теж постійно моніторять ситуацію там Те, що там відбувається, — це справді жах», — говорить Маргарита Лазник.

Цей матеріал створений за підтримки Програми «Партнерство за сильну Україну», яку фінансують уряди Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.

Фото надані Вікторією Марченко та Маргаритою Лазник