«Приймається рішення обезголовити тіло. Голову викидають у озеро. Тіло перезахоронюють у Таращанському районі». «Працівник моргу взяв те, що залишилося від руки, зробив рентгенівський знімок, і там було чітко видно металеві включення», — якщо вирвати ці синхрони з контексту, випадковий глядач вирішить: ось черговий подкаст із сегмента true crime. Причому не конче українського виробництва і взагалі не обов’язково про Україну. Але тут, у документальному серіалі «Помаранчева епоха», йдеться не просто про справжній, а один із найвідоміших, можна сказати — етапних злочинів, скоєних в Україні українськими правоохоронцями за прямого сприяння української владної верхівки зразка зламу тисячоліть.

Презентуючи проєкт наприкінці минулого року, команда Суспільного оголосила мету: розкрити історичну вагу суспільно-політичних зрушень на шляху до позитивних змін української державності. Враховуючи традиційне розшарування уваги напередодні новорічних свят, телевізійна прем’єра лишилася не такою помітною, як викладення перших двох серій на офіційний ютуб-канал. Власне, помітив і позитивно відреагував фейсбук — заангажовані активні користувачі почали наввипередки дякувати сценаристові Олександру Зінченку, режисерові Сергієві Лисенку й загалом усім причетним за нарешті розказану правду. Або ж — за те, що нагадали актуальну історію лише чвертьстолітньої давнини.

Утім, анонсовано лише повернення в перше десятиліття третього тисячоліття — від 2000 по 2010 рік. З позиції дня часу нинішнього, коли новини про викрадених, закатованих, вбитих і спаплюжених після смерті українців — трагічна буденність, а не викривальна сенсація, є розуміння: передумови російського вторгнення в лютому 2014 закладені у вересні 2000-го, коли «Українська правда» вийшла з заголовком про зникнення Георгія Гонгадзе, політичного журналіста, одного з засновників цього чи не першого системного інтернет-видання.

Навряд Іван із Закарпаття, котрий тоді робив у нашій квартирі ремонт, читав «УП» та взагалі активно чи бодай пасивно користувався інтернетом. Але історія зі зникненням Гонгадзе та подальші події в українській політиці настільки швидко й широко вийшли за межі мінімально доступної масам віртуальної мережі, що будівельник Іван, здогадавшись, що я журналіст, поставив мені три питання: «Що то там є з тим Гонгадзе?», «Що то є за плівки Мельниченка?» і «То шо, Кучми вже не є?». Склавши в такий нехитрий спосіб ланцюжок причинно-наслідкових зв’язків: Кучма причетний до вбивства Гонгадзе і це довели плівки Мельниченка. Аби змусити Кучму залишити посаду, виникла акція «Україна без Кучми»: чи то протоМайдан, чи другий після Революції на граніті, чи третій після другої Революції на граніті (була 1992-го друга, менш відома й абсолютно невдала акція протесту, хто забув).

У першій серії під назвою «УБК» (власне, «Україна без Кучми») це стійке, можна сказати, народне переконання, стала й зацементована на наступну чверть століття версія про «Кучма замовив Гонгадзе» волею авторів трансформується. Не перекреслюється, саме набуває нового звучання. Додано інгредієнт під назвою «ФСБ РФ», і це змушує оцінювати знайомі й багато разів повідані й показані події нашої новітньої історії дещо інакше.

Бо як міркувалося дотепер? Чинний тоді голова держави Леонід Кучма виграв вибори вдруге, пішов на другий термін і почав дрейфувати в білоруському напрямку. Тобто перетворювати демократичну все ж таки Україну на іншу версію Білорусі, котрою вже сьомий рік керував бацька Лукашенко. Моє тогочасне журналістське, політологічне й богемне оточення відверто кепкувало з нього, не сприймаючи серйозно й вважаючи заледве не полудурком. Інша річ, проросійська орієнтація білоруського очільника не ставилася під сумнів. А отже, «білорусизація» України означала потрапляння під прямий російський вплив з усіма сумними наслідками.

Тож усе, від справи Гонгадзе до краху «УБК», розглядалося винятково злою волею Кучми. А Росія скористалася його фатальними помилками, тож ФСБ лишалося тільки підштовхнути, аби Кучма в своєму падінні розвернувся задом до Заходу, передом — до Москви. Натомість український спецслужбіст, майор Микола Мельниченко, виглядав заледве не народним героєм, котрий, ризикуючи всім, потай писав того, кого охороняв, у його ж офісі. Аби потім злити інформацію й якщо не зупинити повзучий авторитаризм, то бодай спробувати це зробити. Справді: тригером для «УБК» стало не зникнення провідного опозиційного журналіста — точку неповернення пройдено після оприлюднення плівок, на яких обговорювали його ліквідацію.

«Помаранчева епоха» в першій серії вустами кількох активних учасників подій, зокрема Юрія Луценка й Тараса Стецьківа, прямо називає дії ФСБ не наслідком дій Кучми, а першопричиною. «Це була витончена гра. Вони використали Мороза й наш молодечий протест, аби не дати Кучмі розвернутися на Захід», — переоцінює пан Стецьків. А пан Луценко додає: «Ми просто зашорилися. Ми думали — це наша внутрішня справа, а виявляється, це було відновлення імперії». Але сказане зовсім не означає, що Гонгадзе викрали, вбили й розчленували за наказом з Кремля руками агентів ФСБ.

Погодьтеся, це дуже проста й зручна версія. Бо насправді Кучмі та його ближньому колу вистачало, даруйте за сталий вираз, власної дурі, аби наламати дров усередині країни. Російська агентура, як не дуже-то й ховалася, уважно стежила за перебігом політичних подій в Україні, аби в потрібний момент перехопити ініціативу. Силове протистояння 9 березня 2001 року на Банковій — предтеча подій 1 грудня 2014 року, — локалізувалося ще без задіяння російського спецназу. Але дало привід задіяти інший російський спецназ — політичний: Кучма незабаром опинився в політичній ізоляції. З ним реально не хотіли вітатися порядні західні політики, натомість російській шлях відкрили широко.

Почуте не від дикторів за кадром, а сказане кожним спікером, свідком та учасником подій не аж такої сивої давнини провокує одне загальне питання: то що ж відбулося в Україні 26 років тому насправді: злочин, замовлений, організований, скоєний і прикритий українською владою — чи злочинне втручання ФСБ, яке все означене спровокувало? Ці самі люди тривалий час не згадували про російський слід, лиш обмовлялися, що Путін скористався бажанням Кучми встановити авторитаризм. І ось тепер Кучма — за словами тих самих людей! — виявився ледь не маріонеткою Кремля. Причому рефреном звучить «ми підозрювали, відчували, знали», але чомусь у потрібний час підозр, відчуттів і знань не озвучували. Не хотіли лякати Росією, списувати все на ФСБ? Можливо, але не точно.

Те саме — про оцінку «України без Кучми» її безпосередніми учасниками. До речі, оцінку дали не повною мірою. Загалом нейтрально, хоча в контексті серії — позитивно згадується один з активістів, Володимир Чемерис. Котрий станом на зараз є верифікованим російським пропагандистом, затриманим СБУ ще 2022-го року. І, згадуючи його тодішнього, об’єктивність вимагає обмовитися про таку трансформацію. Заразом змусивши подумати, а чи випадково стають російськими агентами учасники опозиційного руху, чи не був пан Чемерис інфільтрованим усередину «УБК» ще тоді. Нарешті, двадцять п’ять років тому силове протистояння на Банковій подавалося активістами й «Українською правдою» як потрібна акція — а зараз, згадуючи все, учасники прямо називають її помилкою, котра налякала українців прийдешнім хаосом.

Про скидання масок і більшу помітність російської присутності — у другій серії, котра розповідає про особливості передвиборчої кампанії 2004 року. Вперше на сході й Закарпатті, вотчині відповідно Януковича та Медведчука (останній, не будучи місцевим, активно контролював регіон), з’являються мовчазні бритоголові бійці спортивної статури й у спортивних штанях. Уперше чинних політиків починають безкарно бити й спускати зі сходів. Уперше життя кандидата в президенти — мова про Віктора Ющенка, — реально висить на волосині: може впасти літак, якому не дають посадку в Донецьку, можуть статися замахи. Але всі ці дійства — наслідок прогнозованої поразки «УБК», тобто — наслідок втручання ФСБ у потрібну Росії каналізацію справи Гонгадзе.

З огляду на наповнення обох епізодів виникають питання до логіки підбору спікерів. Гаразд, Юрій Луценко, Євген Глібовицький, Вахтанг Кіпіані. Валентина Теличенко, Тарас Стецьків близько знали Георгія Гонгадзе та були всередині подій «УБК». Дехто з них пізніше був на виборах у Мукачево, а Ірина Геращенко тоді працювала в штабі Ющенка та є очевидицею майже всіх подій. Можливо, є сенс брати коментарі в журналістки Діани Дуцик, котра була в згаданий період парламентською кореспонденткою, і громадського активіста Остапа Кривдика, котрого ледь не заарештували на залізничному вокзалі в день розгрому «УБК». Гаразд, нехай письменник Сергій Жадан дасть свою оцінку подій, хоча він навряд єдиний небайдужий, просто в нього беруть коментарі з будь-якого приводу. Але залучати в поважне товариство Володимира Литвина… Як каже нині молодь, ну камон!

Євген Глібовицький і Мирослава Гонгадзе прямо говорять: Литвин як голова Адміністрації Президента накручував Кучму на Гонгадзе. В ширшому розумінні слова пан Литвин може вільно коментувати згадані події там, де відсутній інститут репутації і йому та тим, хто його запросив, нічого не прилетить — або треба йти далі й давати слово ще одному такому ж самому, Олександрові Морозу. Гаразд, Морозом таки погидували. Але Литвина запросили, й після всього сказаного на його адресу, як і взагалі після його не надто позитивної ролі в політичному житті України наступних десять-дванадцять років він розводиться про руку російських спецслужб і справу, зручну для зведення політичних рахунків.

Щодо персони пана Мороза. Він як поставав, так і постає ініціатором оприлюднення плівок Мельниченка. Тобто перебуває формально на світлому боці. Фокус у тому, що це справді відбувалося так. Проте Юрій Луценко дає зовсім іншу характеристику Мельниченку: як особу, чиїми руками водила ФСБ і яка потім виринала в Москві, точно не в якості української версії Джеймса Бонда, швидше — Штірліца. Тож якщо Мельниченко з нинішнім бекграундом передає плівки Морозу, обоє виглядають в світлі сказаного маріонетками Кремля. А не свідомими громадянами, котрі діють в інтересах України.

Нема гріха в тому, що в документальному фільмі показують Литвина, Мороза чи огидних діячів рангом поменше. Та гріх — уникати оцінок їхньої діяльності, хай суб’єктивних. Зрештою, кожен задіяний спікер значною мірою суб’єктивний. Просто є суб’єктивність, а є — суб’єктність. І в цьому випадку Володимир Литвин її не має. Серій Жадан більш суб’єктний, коли вже на те пішло. Ну, але маємо лише дві серії з анонсованих дев’яти. Тож дивитимуся далі.