«Детектор медіа» вже писав про фільм Суспільного під назвою «Таким мене зробила війна». Репортаж із його презентації читайте тут. А в цьому матеріалі думками про документальну стрічку ділиться журналіст, телеведучий, письменник Юрій Макаров.

Рецензія на документалістику поточного моменту — непроста справа, бо розповідати, як знято фільм, коли те, про що він знято, кричить, волає, витягує жили… Таке вимагає не зусилля, а насилля над собою. Тому спершу все-таки про що.

Герой стрічки — Арсен Медник, військовослужбовець, ветеран і знову військовослужбовець, позивний «Барон». Він не вживає політкоректне «ром», він каже: «я циган», не вважаючи, що це його принижує. Розповідає, що з ним в одному окопі були єврей і сирієць. І висновок: в окопі національностей немає, на війні всі українці. Розмовляє природним взірцевим суржиком. Коли він каже цим суржиком пафосні речі, ти розумієш, що саме це він відчуває, понад те, все, що він говорить і як він говорить, — і є правда.

Арсенові під тридцять, якщо не рахувати той період у біографії, коли день іде за місяць. До великої війни був шевцем, взуття лагодив. З того, як він про це розповідає, зрозуміло, що був майстром високого класу. Нагадаю про всяк випадок, що в ромській культурі панує культ віртуозної ручної праці. Якщо твоє прізвище «Медник», це про щось каже. Після того, як вивіз сім’ю в безпечне місце, пішов у військкомат. У ЗСУ місць уже не було, довелося йти в тероборону, потім перевівся.

З контексту зрозуміло, що авторка фільму Олена Кривенко свого героя відстежувала довго, знімала в кілька заходів, можливо, на початку планувала щось інше й не розраховували на таку шалену драматургію життя. Ось він зовсім молодий і гарний, із гітарою в руках. Ось уже почорнілий, після поранення. В нього спотворена п’ясть руки, травма мозку, пробиті легені, нічого не чує. Він усе прямо каже на камеру, не приховує, що вживає синтетичний наркотик після того, як спробував на війні. Ви не знали, що хлопці в окопі покурюють? А як, ви гадаєте, вони витримують те, що ми з вами навіть уявити не можемо? У вас на руках помирала найближча на цю хвилину людина в житті, твій побратим? Ви ганяли під мінами на швидкості сто десять на годину? Тягали вантажі, важчі за вас самих, перелопачували десятки кубометрів мерзлої землі? Відчували щодня трупний запах?

Після повернення підсів на «сіль», капітально підсів: тільки так він може трохи розслабитися, щоби не зірватися на людях, хоча б у транспорті, тільки так приглушити депресію. Роботи нема, грошей нема, нікому, крім матері, не потрібен. Мешкає у товариша в приймах. Пів року збирає документи на інвалідність. З тебе державна бюрократія тягне жили, а коли ти починаєш біситися, кажуть: «Ви, ті, хто з війни повернувся, всі ненормальні». На медкомісії не вірять, що він пішов добровольцем: «ну як же, ви, цигани…» подальший текст самі уявляєте. Він намагається зав’язати, опанувати себе, але боротися нема сил і незрозуміло навіщо.

Так закінчується перша частина фільму, а це всього лише двадцять хвилин, після яких трусить, хочеться повіситися або, навпаки, піти й застрелити паскуду з ВЛК. Переповнюють думки, навіщо це все потрібно, якщо держава ставиться до тих, хто жертвує своєю кров’ю, кінцівками, психікою, долею, як до сміття? На щастя, дива трапляються, й у держави різні обличчя, а в народу нашого поготів. Команда Суспільного втрутилася в цю окрему долю ветерана. Вийшли на центр реабілітації «Лісова поляна» під Києвом, створений якраз для таких, як Арсен. Теж були проблеми, бо центр державний, підпорядкований МОЗ, йому потрібне скерування від МО, розумієте? Якось виколупали той папірець, і Арсен потрапив у рай. Лікування, фізичні вправи, заняття з психологом і спілкування з такими самими хлопцями, які втратили здоров’я на війні. Сам по собі центр вражає: навколо ліс і річечка, розкішні корпуси колишнього санаторію для партійної номенклатури, суттєво модернізовані, тут окрім більярду, шахів і бібліотеки є така екзотика, як дворик для стрільби з лука та стайня (!), вважається, що спілкування з конями дає суттєвий відновлювальний ефект. Проте зі слів Арсена ми розуміємо, найважливіша терапія для нього — відчуття, що хтось ним займається, що є люди, яким він небайдужий.

Арсен Медник із творчою командою фільму

Ось так потроху ми виходимо на гепі-енд. Арсен відновився, наскільки це можливо, пройшов військове навчання й повернувся до ЗСУ, де, зрозуміло, потрібна не лише штурмова піхота. На екрані знову інша людина, обличчя виправилося, в очах бажання жити. Звичайний український герой, яких чимало серед нас на вулиці.

Зрозуміло, що питання залишаються. Якщо для того, щоб одного ветерана повернути до життя, потрібні такі величезні скоординовані зусилля багатьох людей — і небайдужих функціонерів, і волонтерів, і, перепрошую, преси, що робити решті? Якщо для того, щоби держава виконала свій святий обов’язок, треба долати незламну дебільну бюрократичну машину, чого варта така держава? До слова, Арсен Медник, позивний «Барон», український ром, патріот, жодного разу не висловлює навіть тіні сумніву або жалкування, що пожертвував заради неї здоров’ям і долею. А міг би, має право.

Немає сенсу розповідати, як це знято. На телебаченні на 99% важливе те, що в кадрі, а який кадр — то вже подробиці, аби фокус не збивався. Але в деталях ти відчуваєш клас роботи. Наприклад, в епізоді, де Арсен приходить у Центрі реабілітації до психіатра й починає розповідати про свій стан. Усе чесно розповідає: як курив, як підсів, як депресія знесилює. І тут у кабінеті його накриває, його трусить, з’являються сльози. В такі моменти нормальна людина відводить очі. А люди за камерою не можуть собі такого дозволити, вони продовжують знімати, й за це я їм вдячний, за цей довгий крупний план.

Такі фільми необхідні, такі історії треба розповідати щодня, щоби змусити людей залишати теплу ванну тилового комфорту, для того, щоби розхитувати анонімну й аморальну систему нехтування долями тих, кому ми зобов’язані всім, включно із життям.

Команда документального фільму «Таким мене зробила війна»

Творці «Таким мене зробила війна»:

Авторка й режисерка Олена Кривенко

Оператор Юнус Сейтаблаєв

Продюсерка Анастасія Гудима

НСТУ

Головне фото:  Арсен Медник (світлина Максима Поліщука / «Детектор медіа»)