Проєкт Ольги Носко «Музеї. Як це працює» вперше з’явився в ефірі телеканалу «UA: Культура» у вересні 2019 року. Тоді в ньому розповіли про 11 музеїв Києва. Другий сезон проєкту вже мав назву «Ідемо в музей» і містив 12 історій про музеї в різних куточках України. У команди проєкту були плани робити історії про музеї європейських країн, але на заваді стала спочатку епідемія COVID-19, а потім повномасштабне вторгнення Росії в Україну.

24 лютого 2023 року на телеканалі «Суспільне Культура» новий сезон проєкту Ольги Носко стартував під назвою «Ідемо в музей. Неокуповані» та в дещо іншому форматі. Він присвячений долі музеїв у повномасштабній війні. Вже вийшли випуски про знищений росіянами музей в Іванкові на Київщині, про музеї на Харківщині та в Чернігові. Нещодавно команда повернулася з відрядження на південь, зараз триває робота над програмами про музеї Херсона та Миколаєва.

«Не буде перебільшенням сказати, що музейною темою просякнуте все моє існування та моя особистість. Музей — це поєднання дуже багатьох елементів, які захоплюють і показують зовсім інше життя. Просто потрібно вміти це побачити», — каже в інтерв’ю Ольга Носко.

— Програма «Ідемо в музеї» за час свого існування змінювалася. Розкажіть, як виникла її ідея.

— Як не дивно, але зробити цю програму запропонувала не я, а Лук’ян Галкін (нині виконавчий продюсер телеканалу «Суспільне Культура») у 2019 році. Він прийшов до мене і сказав: «Олю, давай робити музейну програму!». «Нічого собі пропозиція», — подумала я тоді. Мені й зараз приємно та незвично, що на телеканалі є програма про музеї, ще й із досить непоганими переглядами. Тоді це взагалі була настільки шалена ідея для мене — для людини, яка фанатіє від музеїв, — що я не змогла відмовитися. Хоча я ніколи не хотіла працювати з камерою, трохи її побоювалася. На той час я вже п’ять років працювала в музеї Ханенків. Лук’ян хотів, щоби програма робила музеї ближчими до людей, відкритішими. Хоча музеї насправді такими і є. Просто їх такими потрібно побачити. У нас є деяке упередження щодо музеїв, наприклад, у школі невдало сходив у музей — і здається, що там дихати не можна. Це змінюється, вже багато років не є правдою. І дуже хочеться, щоб якомога більше людей про це дізналося. Навіть за ті роки, що я працюю в музеї, ситуація докорінно змінилася.

Тому я здивувалася пропозиції створити програму, але розуміла, що якщо відмовлюся, то буду шкодувати про це все своє життя.

— Ви до того часу не працювали на телебаченні, це був перший телевізійний досвід?

— Я працювала рік у піар-відділі Суспільного — займалася СММ-стратегією. Лук’яну було дуже важливо, щоби про якісь специфічні речі говорили люди, які на них розуміються та можуть їх прокоментувати. Я працювала в музеї саме над залученням людей до музейних подій, тому мені легше дався цей перехід до телевізійної роботи.

— Мені здається, це досить цікаве поєднання: від вас телевізійна команда дізнавалася про музейну справу, а ви від них — про журналістську кухню.

— Це неймовірний досвід, який без перебільшення змінив моє життя. Абсолютно та докорінно. Стався поділ на «до» та «після». Я людина, яка до цього не працювала з камерою з іншого її боку. І дізналася, наприклад, що дуже цілеспрямована, бо робила безліч дублів у перших сезонах.

Узагалі під час роботи над цією програмою я зрозуміла, як насправді мало знаю про історію та культуру України. З початку повномасштабного вторгнення зустрічаю людей, які кажуть: «Я побачив у тіктоці, що Малевич — це українець». Добре, що хоч зараз дізнався! Під час роботи над програмою у 2019 році в мене також було багато таких відкриттів. Щоби зробити якусь маленьку підводку, потрібно було перелопатити чимало літератури та знайти доречну інформацію. Це для мене були наче освітні курси. І зараз дуже приємно спостерігати, як змінилася кількість інформації, яку можна було знайти тоді та зараз.

— Яка була мета проєкту тоді та як вона змінилася зараз під час війни?

— На жаль, докорінно змінилася. Не з нашої волі. Ми взагалі думали, що з початку повномасштабного вторгнення не будемо продовжувати цю програму. Адже раніше ми розповідали, які скарби зберігають наші музеї, а зараз говорити про експонати часто є небезпечним. Музеї поховали свої колекції, на сайтах про це не пишуть, ми часто дізнаємося про них, коли вони з’являються на якихось виставках за кордоном. Але при цьому музейники якраз і показують зараз, що музеї — не просто місця, де є якісь красиві речі. Це місця, які зберігають нашу історію. Тому є декілька випадків, коли росіяни цілеспрямовано нищили музеї. Нам дуже важливо було зафіксувати те, що зараз відбувається з ними, та показати їхню незламність. Музеї все одно продовжують працювати, їхні працівники навіть після початку повномасштабної війни не кидають свою роботу, залишаються у своїх містах, продовжують піклуватися про колекції, приміщення. І це якісь неймовірні історії! Мені б дуже хотілося, щоб колись з'явилася книжка про це з історіями людей, які залишилися та продовжують опікуватися музеями.

— Ви вже маєте музейний досвід за плечима, зокрема, працювали комунікаційницею в музеї Ханенків. Чи думали, йдучи туди працювати, що музейна тема так зачепить? Із чого почалася ваша любов до музеїв?

— Коли я прийшла працювати в музей Ханенків, то трохи боялася. І саме цей музей мені здавався більш відкритим, ніж інші. Я думала, що це буде для мене швидка пригода. Думала, що прийду, трошки попрацюю, отримаю якийсь цікавий досвід — але не так сталося, як гадалося. Мені завжди було цікаве мистецтво. І музеї, які зберігають його витвори, — це джерело енергії для мене. У музеї ніколи не буває нудно, скільки б років ти там не працював — а в мене це вже скоро буде дев’ять. Завжди можна знайти якісь можливості, що спробувати, де розвиватися, як змінюватися самому та спостерігати за змінами в суспільстві. Зміни, які відбуваються через те, що ви командою робите. Це неймовірне відчуття, яке дуже драйвить, і тому так багато людей продовжує працювати там, що б не сталося.

— Якби вам потрібно було переконати мене сходити в музей Ханенків, що б ви мені сказали?

— Це найбільша колекція іноземного мистецтва в Україні. Це європейське й азійське мистецтво. І колекція колись була поділена на два ці блоки. Зараз ми будемо переосмислювати це розділення на Схід і Захід. Це неймовірна історія самих засновників. Це люди, які збирали колекцію все своє життя та подарували її місту. Вони хотіли, щоб у Києві був музей світового мистецтва, щоб українці та українки могли побачити його своїми очима. Це була одна з найбільших і найцінніших колекцій тоді в імперії. Ханенки взагалі дуже натхненні люди, тому що завдяки їм відкрилося декілька музеїв в Україні. Їхня колекція була основою для багатьох таких установ у Києві. Це подружжя, яке робило дуже багато, вони були зовсім не тими людьми, яких нам багато років намагалися змалювати. А ще в музеї буває так: щоразу, коли тобі здається, що ти вже напрацювався, вже достатньо, заходиш у порожню експозицію вихідного дня — і все, ти знову пропав. Там неймовірна атмосфера.

— У першому сезоні програми «Ідемо в музей» було 11 випусків і 11 розповідей про столичні музеї. Що тоді вас найбільше вразило?

— Це відбувалося практично постійно, тому що було стільки нового, навіть під час підготовки сценаріїв. Уся моя шкільна програма переосмислилася. Я пам’ятаю, коли ми готували випуск у Національному художньому музеї, то я читала історію бойчукістів. І не могла писати сценарій, бо декілька годин плакала. Така історія була майже в кожному музеї. Коли дізнаєшся про те, що пережили українці та українки, то вже не будеш такою, як раніше.

— З великою війною програма «Ідемо в музей» перетворилася на життєвий документальний цикл «Неокуповані». Розкажіть про це перетворення.

— Ми почали говорити про це, здається, минулого літа. Ми зрозуміли, що слід не просто розповідати про музейні колекції та захоплювати людей музеями — важливо фіксувати те, що з нами відбувається зараз. Ті історії, які до нас долинали про музеї та про те, що з ними відбувається, болісно вражали. Залишити це поза увагою ми просто не могли. Дуже важливо показати те, що сталося з музеями, в якому вони зараз стані, розказувати про людей і про те, що з ними відбувалося. Музеї — це не лише стіни, це люди, які там працюють, це ті історії, які вони зберігають. На жаль, цих історій зараз стає все більше. Трагічних історій.

— Перший випуск був про музей в Іванкові на Київщині, де зберігали картини Марії Приймаченко та який був зруйнований російською ракетою. Що ви там побачили під час поїздки?

— Це був просто шок-контент. Одна справа, коли ти бачиш фотографії, інша — коли бачиш повністю знищену будівлю. Ти розумієш, що там зберігалося, яку вагу це мало для України. Не тільки для України, а й для світу. І бачиш, що від цього нічого не залишилося. З музеєм в Іванкові у мене були особисті миті переживань. Це одна з перших культурних втрат України, про яку ми дізналися з початку повномасштабного вторгнення. Я пам’ятаю, що була тоді розчавлена. Коли з’явилася ця новина про музей, я не знала, як можна було не убезпечити експонати. Я не могла повірити, що ці роботи залишилися висіти на стінах, тому що будівлю могли знищити, але експонатів там могло не бути. Я все чекала, що цю новину просто неправильно підхопили та розносять із яскравим заголовком.

Насправді роботи Марії Приймаченко врятували, але не завдяки, а всупереч усьому. Просто фанатичні люди, охоронці, залізли у вікно та витягали їх із вогню. Слава Богу, що вони жили поруч. Ви уявляєте, яка це має бути мужня людина, щоби вскочити у полумʼя та діставати картини? Окей, роботи Приймаченко зберегли, але що з іншими експонатами? Музейники розповідали, що сховали їх так, щоб було можна було їх витягти із вікна. Це мало бути запаковане й убезпечене, вони не повинні були в цей час перебувати в музеї! З іншими музеями часто схожі історії. У нашому це убезпечення було. До нас теж ніхто не прийшов і не розказав, що робити. Ми, звісно, отримували якісь рекомендації з Мінкульту, але самостійно розробляли плани та втілювали їх, не вірячи все ж, що у XXI сторіччі одна країна може напасти на іншу. Ми розуміємо, що така ситуація може бути не в усіх музеях, не всі можуть бути до цього готові. На жаль, місцева влада часто в останню чергу думає про музеї.

— Чи пережили музеї Чернігова російську облогу, яка тривала місяць?

— Чернігів — це якраз приклад самоорганізації музейників. Ми були в художньому й історичному музеях, вони розташовані неподалік один від одного. Вони не чекали, що до них прийде хтось із місцевої влади чи з Мінкульту, а самостійно готувалися до будь-якого розвитку подій. Вони самостійно убезпечували експонати, самостійно їх зберігали. Ми з питань безпеки ніколи не запитуємо в музейників про долю колекцій і де вона зараз перебуває. Ми не знаємо, де вона, але знаємо, що вона збережена. У цих музеях співробітники жили. В історичному сам директор мешкав, у підвалі було невеличке укриття. Музей був укриттям, а вдень вони працювали, убезпечували експонати. Кожного дня пан Сергій робив у фейсбуці звіт: «Усе добре. Тримаємось». Я пам’ятаю, що тоді стежила за цими постами, дуже вболівала за колег.

— Наступне відрядження команди проєкту було на Харківщину — у Харківський літературний музей і літературно-меморіальний музей Григорія Сковороди у Сковородинівці. Що зберігали в цих музеях і чи вдалося врятувати експонати?

— На Харківщині ми завітали у два музеї з кардинально різними долями. Музей у Сковородинівці був знищений ракетою, вціліла одна скульптура Сковороди. Ця фотографія облетіла весь світ. Харківський літературний музей — це один із прикладів музеїв, де відбулась успішна евакуація. Експонати вивезли з Харкова. Ми не питаємо куди, ми знаємо, що вони в якомусь більш безпечному місці. Це приклад того, як сам музей побудував собі план, зв’язався з усіма потрібними структурами й організував вивезення колекції у безпечніше місце. Ми бачимо, що є успішні приклади, розуміємо, принаймні з того, що ми зараз бачимо, що вони залежать від самих музейників. Коли я говорю з різними колегами, то розумію, що багато історій поки залишається непублічними. Ми багато про що зможемо дізнатися тільки після перемоги.

— Нещодавно ви з командою повернулися з відрядження з Миколаєва та Херсона. Що побачили в музеях півдня України?

— Найближчим часом вийде випуск із Херсона, потім — із Миколаєва. У Херсоні ми побували в художньому музеї, про який говоримо вже півтора року й будемо говорити надалі, тому що колекцію з нього викрали. Самі музейники розповідають, що вони знають, де перебуває ця колекція, є підтвердження у вигляді фотографій, навіть є заява директора музею у Криму, який підтвердив, що ці роботи в нього на «зберіганні». І чесно кажучи, це міг бути прекрасний приклад повернення цих робіт, але я навіть боюся уявити цей шлях, тому що тут має долучитися не лише Мінкульт, а й весь владний апарат. Самі музейники цим не зможуть зайнятися, це має бути розроблена якась програма з повернення. Сподіваюся, вона вже є, просто ми про це не знаємо.

Взагалі ця поїздка на південь була якась сюрреалістична. Мені здавалося, що ми в якомусь дивному фільмі. Багато контрастів, пейзажів, дуже красиві міста. До цього я не була ні в Херсоні, ні в Миколаєві, і про це шкодую, бо це неймовірні міста.

У Миколаєві великі проблеми з питною водою, але, спілкуючись із музейниками, не відчувала їхніх труднощів, вони дуже усміхнені, привітні, класно одягнені. Ми побували в суднобудівному та художньому музеях. У суднобудівному вже працює експозиція, вони приймають відвідувачів, екскурсійні групи. Вони намагаються переосмислювати історію. Є декілька моментів, на які я звернула увагу, говорила про це з музейниками, — це бюсти радянських адміралів. Там залишився радянський наратив. Мені б дуже хотілося прийти в музей і побачити зміни, але головне, що ці зміни є в самих співробітниках. Не так швидко, як хотілося б, але вони переносять їх і на експозиції. Це дуже важливо.

Пам’ятаю, що коли ми їхали в Херсонський художній музей, потрапили в невеличкий затор на дорозі. Побачили, що половина хат знищена, у половині люди все одно живуть. А затор, як виявилося, виник тому, що в полі проводили розмінування роботом. І все це при температурі +42 градуси! Той південний світ такий, що назавжди залишається з тобою. Херсон неймовірний!

— Люди навіть попри війну відвідують різноманітні культурні установи та заходи. Порадьте, в які музеї столиці варто піти зараз?

— Зараз працюють усі музеї, які працювали до повномасштабного вторгнення. Потрапити в музей у нинішніх обставинах — це унікальний досвід. Музей — це не лише експонати. Історії, які вам розкажуть там, які на вас чатують просто на кожній музейній стіні, — це неймовірно захопливо. У музеях Києва зараз проходить багато різноманітних виставок. І це теж не просто виставки.

Мені дуже подобається, як рухається в цьому плані музей Ханенків. Ми відкрили дворик, який раніше був закритий, це особливий дворик із мозаїками, дуже затишний. Виставки або події, які зараз там проходять, ніколи б не сталися раніше. Восени відбудеться показ п’ятигодинної опери про створення світу, розробленої Opera Aperta спеціально для музею.

В Українському домі проходить виставка робіт Марії Приймаченко, яка вже стала символом незламності. Це 100 робіт, які раніше не виставляли, з колекції київського мистецтвознавця Едуарда Димшица, він вирішив їх показати. Це унікальна можливість побачити таке величезне культурне надбання.

Мені дуже подобається те, що роблять самоорганізовані ініціативи. Це художні майстерні, які зараз відкриваються для всіх охочих. Дуже цікаво, як художники підходять до побудови виставок у своїх майстернях. Вони не мають жодної внутрішньої цензури, правил чи інституційної політики, вони собі дозволяють те, що не може собі дозволити якась поважна установа. Такі виставки зараз мої найулюбленіші.

— Серед довоєнних планів проєкту «Ідемо в музей» були й закордонні відрядження, зокрема в музеї Європи. Це так і не відбулося спочатку через ковідні обмеження, а потім і через повномасштабне вторгнення. А чи є такі плани на час після перемоги?

— Мені здається, в цьому вже немає актуальності. Тепер хочеться знімати в Україні. Це все, що хочеться! Я жодного разу не виїжджала за кордон за час повномасштабного вторгнення, і не хочу виїжджати. Мені хочеться залишатися тут, відкривати все українське, що я ще не встигла відкрити. Усі книжки, які я зараз можу читати, — українські та про Україну. Хочу ходити на виставки в українських музеях, їздити знімати музеї в далеких селах України. Закордонні музеї — це чудово, але сфера моїх інтересів зараз — винятково своє, українське.

Над програмою «Ідемо в музей. Неокуповані»  працюють:

Оля Носко — авторка та ведуча;

Катерина Данилович — головна редакторка

Олександр Бутенко та Юлія Ланова — продюсери

Владислав Васильченко та Кирило Норкін — режисери

Тетяна Горова — режисерка монтажу

Андрій Галицьков — звукорежисер

Данило Долгополов — оператор-постановник

Артем Новацький — оператор.

Фото: Максим Поліщук «Детектор медіа»