Після Олімпіади. Про трансляцію церемонії закриття на «UA: Першому» й загальні медійні враження
Після Олімпіади. Про трансляцію церемонії закриття на «UA: Першому» й загальні медійні враження
У Токіо завершилися Олімпійські Ігри. 8 серпня «UA: Перший» транслював церемонію закриття, от із неї й почнімо.
Розпочалася трансляція з розгорнутого щоденника Олімпіади: нарізкою кадрів показувала всі змагання, що відбувалися кожного дня, особливо емоційні та драматичні моменти й переможців-чемпіонів. Отут і виник перший подив. Українські ведучі називали більшість чемпіонів — хоча деяких пропускали, але... Коли в цих змаганнях посідали високе місце, а тим паче виборювали медалі українці — мова йшла лише про них, а чемпіонів ведучі так і не згадували. І справді: яке значення мають чемпіони, хто вони такі, коли українці вибороли срібло або бронзу? Попри швидкий темп нарізки, можливість називати бодай імена чемпіонів — хай без епітетів і характеристик — була, паузи у ведучих виникали.
Була помітною ще одна особливість: не було названо жодного чемпіона, що представляв Олімпійський комітет Росії. Ніби спортсменів-росіян узагалі на Олімпіаді не було. Винятком став єдиний момент, коли росіянки — одностайні фаворитки змагань із художньої гімнастики — програли у фіналі болгаркам і задовольнилися сріблом; от про це ведучі згадали.
Чи правильно зробили ведучі? Я не маю на це запитання відповіді. З одного боку, так, Росія чинить агресію проти України й окупує наші території. Так, Росія використовує спорт як інструмент демонстрування своєї «величі» й свого домінування. І як інструмент своєї пропаганди — поза всяким сумнівом.
А з іншого боку, чи варто уподібнюватися арабським країнам, які, демонструючи конкурси Євробачення, старанно вирізають виступи ізраїльських конкурсантів і тим самим позбавляють самих себе можливості взяти в цих конкурсах участь, хоча мають на це право, бо є членами ЄМС? Чи варто робити вигляд, що Росії взагалі не існує? Адже з мапи світу її однаково не прибереш — й із реальності так само.
Зрештою, чи варто перебувати в російському інформаційному полоні й боятися згадувати Росію — так само, як Путін боїться називати ім'я Навального? Адже таким чином ми якраз і привертаємо до неї увагу — хай навіть від протилежного.
Сама церемонія, як і церемонія відкриття, була динамічною й якоюсь лаконічною — тобто, ніщо не здавалося зайвим або затягнутим. З огляду постановок церемоній відкриття та закриття, Токіо випередив столиці усіх нещодавніх Олімпіад.
Варто подякувати й ведучим: вони не заважали переглядати й слухати художні й тим паче музичні сцени: необхідна інформація, подеколи короткий опис — і все. Ну, зрідка вставляли одну-дві коротенькі фрази. Хочеться вірити, що з цим на «UA: Першому» налагодилося, й надалі так і буде. Із іншого боку, японці — на відміну від тих-таки бразильців п'ять років тому — не надто занурювали глядачів до глибин свого традиційного музичного мистецтва й обрали саме те, що було гармонійним і мелодійним для вух слухачів із усього світу.
І знову не було куди подітися від згадок про пандемію. Порожні трибуни. Офіційні особи в масках — вони не знімали їх, навіть промовляючи у мікрофон. Переможці жіночого та чоловічого марафонів, які знімали маски, стоячи на своїх сходинках п'єдесталу (а п'єдестал, певне, навмисне було зроблено дуже просторим), але вдягали їх, щойно встаючи всі разом.
Слова ведучих, що спортсмени майже не бачили Токіо — адже їм було заборонено виходити поза межі олімпійського селища, й вони мусили залишати Токіо упродовж 48 годин після завершення своїх змагань. Лікар, що поруч із п'ятьма спортсменами виносив на арену стадіону прапор Японії. І — спортсмени в масках. Щоправда, цього разу траплялися чимало спортсменів із масками на підборіддях або без масок узагалі — здебільшого явно з країн Третього світу, але й дехто з європейців, північноамериканців та австралійців. Деякі знімали маски для фотографування й тут само одягали їх, але чимало не вдягали їх узагалі. Камера ненав'язливо, але ніби навмисне наїжджала на кожного такого — ніби соромила на весь світ. Запам'ятався крупний план, як явно арабська спортсменка з традиційної країни, щільно закутана у хустину та глухий одяг, швидко зняла маску, щоби сфотографуватися з відкритим обличчям — й одразу натягнула знову.
А українці, здається, чи не всі були без масок — отут лідерство було очевидним. Сумнівне, щоправда. Втім, за повідомленнями ЗМІ, на Олімпіаді повсякчас робили тести, тож на стадіоні було практично безпечно.
Факт, на жаль, не озвучений ведучими: станом на 8 серпня за весь час пандемії в Японії перехворіли на ковід трохи менше, ніж 8 тисяч людей із кожного мільйону, тоді як в Україні — 52 тисячі на кожний мільйон. Й однаково такі драконівські заходи. А може, саме тому й відносно мало людей перехворіли в Японії?
Й під час трансляції відкриття, й під час трансляції закриття ведучі неодноразово згадували, що Токіо вдруге приймав Олімпіаду — першого разу 1964 року. Але не сказали, що японська столиця мала би приймати Олімпіаду 1940 року — ту, яка не відбулася через Другу світову війну. І, може бути, саме через це японці так прагнули провести цю Олімпіаду — попри все, хай навіть перенесену на рік. Бо надто нехороші асоціації виникли б, та й у спортсменів міг би виникнути забобон — таке собі прокляття Токіо: мовляв, призначення Олімпіади в японській столиці провіщує світову катастрофу.
У цілому коментування художньої та офіційної частин залишило дуже позитивне враження. А от із парадом спортсменів знову була проблема. Коментатори повсякчас зривалися в патетику, розповідаючи про звитяги та здобутки українських спортсменів. Потім ніби оговтувалися й згадували, що медалі на Олімпіаді виборювали не лише українці. Тоді вони розповідали й про переможців із інших країн.
Утім, у цілому надану ними інформацію про видатні досягнення, про рекорди — власне, про Олімпіаду, а не лише про Україну на Олімпіаді — варто визнати украй недостатньою. Цьогоріч було дещо змінено олімпійський девіз — тепер він звучить: «Швидше, вище, сильніше — разом». Підсумовуючи коментування церемоній відкриття та закриття, доводиться констатувати: в українських коментаторів ніякого «разом» не було; їхнє коментування дуже нагадувало хрестоматійну акторку, що любить не сцену, а себе на сцені. Себе — в даному разі Україну: саме такою було представлено нашу країну в репортажах Суспільного. На жаль. Усе ж, справжній патріотизм та патріотизм квасний — то дуже різні речі.
І, на жаль, усе це змушує підозрювати коментаторів у недостатніх приготуваннях до коментування, в попередньому збиранні інформації: мовляв, щось побачимо — щось скажемо.
Часу вистачило б розповісти про все. Якби не та завелика патетика. Якби не сповзання в банальності. Якби не повторена двічі з інтервалом у хвилину одна й та сама фраза, що «виносити прапор Японії — це велика честь» — ото якби не повторення цієї фрази, хто би здогадався? Якби не розповіді, що «ми віримо, що він і в Парижі — якщо не змінить вагову категорію». Даруйте, от у цьому «вірю — не вірю, плюну — поцілую» — яка в цьому була інформація? Або в розповіді, що під час нагородження спортсменка виявила себе живою, продемонструвавши емоції. А інші спортсмени — чи вони були кам'яними йолопами, всі, мов на підбір?
*
Але в більшості українських ЗМІ матеріали про Олімпіаду були саме такими — не про Олімпіаду, а про Україну на Олімпіаді. Про наявність на Олімпіаді ще й спортсменів із інших країн згадували хіба що у скупих зведених таблицях. Наші ЗМІ не цікавила Олімпіада — їх цікавило лише «дайош медалі!», й ці медалі відверто було трактовано як докази сили та величі країни. Повсякчас пригадувалася відома російська карикатура, де на мапі є «великая прекрасная Россия», а довкола неї — «хохлы», «бульбаши», «ляхи» «чухня», «хачи».
От дуже подібну картину й малювали наші ЗМІ — тільки тут замість Росії була «велика могутня Україна» — й були «всякі там іноземці», що крутяться під ногами й заважають Україні отримувати медалі.
Бісили всюдисущі фрази: «Спортсмени виборюють медалі для України», «Ще одну медаль завоювала Україна» тощо.
Пані й панове, спортсмени — то не солдати, не кріпаки держави, не державне майно, не сталінські гвинтики. Вони виборюють медалі для себе, крапка. І честь та слава дістаються передусім їм. Так, вони представляють Україну — але героями Олімпіади є саме вони, а вже опосередковано, завдяки ним, завдяки їхній майстерності й праці — Україна. Медальний залік країн — то цікава статистика, але ніяк не самоціль. Зовсім не цей залік є головним підсумком Олімпіади. І в пам'яті залишаються імена спортсменів. Ми всі пам'ятаємо, що першою олімпійською чемпіонкою під прапором України була Оксана Баюл, але навіть фахівці отак, не шукаючи в архівах, не скажуть, яке тоді місце посіла Україна в медальному заліку.
Коментатори церемонії закриття кілька разів вимовили фразу «самопожертва спортсменів», маючи на увазі їхню участь в Олімпіаді. Ну, просто тобі не спортсмени-олімпійці, а суцільні Александри Матросови та Зої Космодем'янські. Такі уявлення про спортсменів для держави я чув іще з радянського телебачення — точнісінько такі. Іміджеве паразитування держави на спортсменах і вип’ячування держави як основного бенефіціара спортивних перемог — воно саме звідти.
А як показують спорт на нашому телебаченні? Звісно ж, футбол — це святе. А ще? Нішеві спортивні канали дещо меншою мірою, провідні канали більшою — ті види спорту, де є велика ймовірність, що українці завоюють медалі. Фрагментарно й безсистемно. Знову те саме: вони показують не спорт, а «велику могутню Україну».
Зимових сезонів той-таки «UA: Перший» перегодовував нас біатлоном. Так, українці там зазвичай виступають сильно. Але яка ймовірність, що біатлон стане в Україні масовим видом спорту, якщо в нас сніг — то річ непередбачувана, й спортсменам доводиться тренуватися або в тій-таки Росії, або десь у Фінляндії — Швеції — Норвегії? Якщо навіть за радянських часів, коли пропаганда на всю силу розкручувала саме зимовий спорт як «наш ісконний» — в Україні він і тоді популярним не був. Навіть хокей — спорт № 1 у Росії — в нас не мав помітної кількості фанів, а лижні гонки — й поготів.
Ні, звісно ж, якщо українці сильні в біатлоні, то його треба показувати. Але ж не самий лише біатлон! У європейських країнах показують ті види спорту, де є сильними місцеві спортсмени — але нарівні з ними видовищні й популярні у світі. Діти починають займатися цими видами — й через покоління-два спортсмени країни досягають успіхів. У нас же спортивна інформаційна піраміда перевернута з ніг на голову, й у результаті всі спортивні перемоги українців — усупереч, а не завдяки. Замість знайомити й заохочувати наше телебачення знімає вершки.
*
Одним із прикрих медійних результатів Олімпіади став скандал із обіймами Ярослави Магучих із росіянкою Марією Ласицькене. Суспільство розділилося, але обидві сторони забувають про дві фундаментальні речі, без урахування яких розуміння ситуації буде поверховим.
Перша: «Спорт поза політикою, спортсмени поза політикою». Особлива шкода, що це озвучив політик Жан Беленюк, який на даному етапі свого життя за визначенням не може бути «поза політикою». Так от, ідеться не про політику, йдеться про війну. Війна — то не політика, то трагедія. І в даному разі «спортсмени поза політикою» означає «спортсмени поза чужим горем, поза чужим болем» — так, чужим для них, їм начхати.
І друга. Ситуація виглядала би зовсім інакше, якби й Ярослава Магучих, і Марія Ласицькене за документами не були чинними військовослужбовицями армій своїх країн. Армій, одна з яких чинить агресію проти іншої. А тепер спитаймо в себе відверто: чи віримо ми, що й Магучих, і Ласицькене справді є аж такими військовицями? Звісно ж, не віримо, бо все це — суто номінальне, все це — профанація.
Й отут доводиться визнати: в цьому плані Україна та Росія — то близнюки-сестри. Ті самі, радянські — навіть не пострадянські. Бо «армійський» спорт високих досягнень, спорт під крильцем міністерств оборони — то саме радянський рудимент. СРСР розпався, ЦСКА залишився — що в нас, що в Росії.
Доводиться визнати: спорт — одна з найбільш пострадянських, якщо не радянських, за духом сфер нашого життя. І панівні дискурси в медійному висвітленні спортивних подій — так само. Кричущий приклад: срібна призерка Ігор у Токіо Анжеліка Терлюга просила вибачити їй за те, що не стала чемпіонкою. Розумієте: тріумфаторка виправдовувалася за те, що недостатньо тріумфаторка. У, можливо, найщасливіший момент свого життя вона просила пробачення, що не виконала державне завдання й не виправдала виявленої державою довіри до неї — хай вона не казала от саме таких слів, але яким іще міг бути зміст її «покаяння»? Оте саме згадане вже «спортсмени виборюють медалі для держави» – воно відтворює суто радянську переконаність, що спортсмени не самореалізуються, не демонструють свої таланти й плоди своєї праці — вони виконують священний обов'язок перед державою, несуть повинність. І це страшно. Але панівним дискурсом у нашій спортивній журналістиці залишається саме такий. І він не має жодного стосунку до справжнього патріотизму, він — муляж патріотизму.
Фото: сайт НОК
Посилання по темі:
