Розмови про новий формат фольклорної програми на Суспільному велися давно. Зрештою продюсери «UA: Першого» назвали її «Країна пісень». Вочевидь, аби глядач розрізняв новий цикл про народні колективи від «UA: Фольк. Спогади» – програми, складеної з пісенних фрагментів найуспішнішого проєкту «UA:Першого» «Фольк-music», із якої вирізали всі кадри з її ведучою Оксаною Пекун.

Позаяк нічого кращого для форматів, де йдеться про автентичний чи не дуже фольклор, аніж експедиції в пошуках тієї самої автентики, ніхто досі не вигадав, ведучі «Країни пісень» Іванка Червінська та Сергій Фоменко теж вирушили «в поля». Тобто – в міста й села, де українці збираються в самодіяльні колективи, щоби поспівати для душі.

Обоє ведучих не новачки в темі – Іванка Червінська відома як етновиконавиця, ну а Сергій «Фома» взагалі легенда української музики, один із тих, хто торував нелегкий шлях сучасного україномовного фольк-року. Але в їхньому спілкуванні з переважно сільськими самодіяльними колективами відчувається певна напруга й, сказати б, взаємна осторога. Часом складається враження, що ведучі, приїжджаючи в гості до самодільних артистів, поводяться так, наче пересуваються по крихкій кризі. Чи то міське виховання дається взнаки, чи то справді Іванці із Сергієм складно знайти спільну мову з людьми, які співали тоді, коли їх обох іще на світі не було. А може, це острах зануритися в бездонну стихію народної пісні так глибоко, що й не виринути. З іншого боку, таку поведінку ведучих можна трактувати як вияв величезного пієтету перед людьми, які, попри всі несприятливі обставини, зберегли бажання співати народні пісні.

Якщо автори нового фольклорного формату на Суспільному мали на меті позбутися пафосу, то їм це вдалося. Народних виконавців, які звикли зустрічати телебачення хлібом-сіллю, ексклюзивними борщами й пампушками, аби згодом потрапити до студії «Олівця» на музичний батл, «звичайні» розмови з телевізійниками та виступи на тлі місцевої природи, можливо, розчарували. Адже, всупереч обіцянкам показувати в кожному випуску, як готуються місцеві страви, далеко не в кожному селі чи містечку господині пускали Іванку на свою кухню. Так само важко йшла справа з опануванням народних ремесел у Сергія Фоменка. Якось ведучого запросили до виготовлення віників із проса в селі Лиман на Харківщині, а в іншому місці навчили робити ляльки-мотанки. Він із цим упорався, але виключно завдяки телекамері Суспільного. Натомість Оксану Пекун буквально заманювали в хати, бодай похвалитися розкішними вишиваними підковдрами. Не кажучи вже, про спеціально зготовані для «дорогої Оксаночки» страви.

Судячи з величезної кількості склейок, монтували перший сезон «Країни пісень» не менш довго й болісно, ніж вирішували, хто, як і коли представлятиме український пісенний фольклор на Суспільному. Підводки Іванки Червінської та Сергія Фоменка до кожного випуску записувалися, здається, окремим блоком, бо в більшості випусків ведучі промовляють їх на тлі осінніх дерев у жовтому листі, хоча вони їздили в свої так звані експедиції влітку. Жодного ентузіазму в словах ведучих не простежується. Хоча звідки йому взятися, коли тексти на суфлері не містять жодних відкриттів. Адже вся інформація, яку їм доручили озвучити, вже давно відома шанувальникам попередніх фольклорних програм на «UA:Першому».

Глядачам, які не знають тонкощів телевиробництва, геть незрозуміло, чому учасники «Країни пісень» не дотримуються правил карантину – соціальної дистанції та маскового режиму в громадських місцях. Як повідомляв сайт «Суспільне. Детектор медіа», перший сезон нової почали знімати рік тому, і наприкінці грудня він був готовий до показу. Але слушний час для прем'єри знайшовся аж у квітні, саме тоді, коли в країні тривав суворий карантин. Відтак учасники «Країни пісень» в квітні-травні цього року, коли обмежувальні заходи щодо пандемії коронавірусу були дуже суворими, мають вигляд або злісних порушників карантину, яких треба негайно штрафувати, або ж мешканців щасливої «Країни...», яких обійшла всесвітня зараза. Не знаю, що було б краще в цій конкретній ситуації – запускати проєкт перед Новим роком чи під час карантину.

Але його таки запустили, зберігши головне – народну пісню в автентичному виконанні. Усі новомодні штучки задля підвищення емоційності видовища на кшталт особистих історій в «Голосі країни» чи інших талант-шоу просто блякнуть на тлі справжніх голосів і справжніх пісень.

У новому фольклорному проєкті Суспільного так звана соціальна складова – не більше, ніж передмова до виступу самодіяльних колективів або ж прокладка між сюжетами. Звісно ж, серед них є історії унікальні, як-от такої собі Валентини Вікторівни (на жаль, не титрованої), яка втекла 2014 року від війни з Луганської області до села Бобрик на Київщині. Вона розповідає, як місцевий люд, дізнавшись про долю її родини, одразу ж почав їм допомагати. Народ ніс усе, що могло знадобитися в господарстві: домашнє начиння, їжу, одяг. Її чоловік зумів на новому місці звести новий будинок, а пані Валентина – створити дитячий ансамбль «Промінь». І тепер на неї буквально моляться батьки місцевих школярів. Бо в хорі є місце всім, від старшокласників до першачків.

Це шалено зворушливий епізод, який від першого кадру занурює в дитинство тих, хто ще пам'ятає, як у середині 60-х років минулого століття в українських дитсадках розучували «Подоляночку», «Ой на горі сидить зайчик, він ніжками чеберяє» або ж «Квочку». Треба бачити, як захоплено Валентина Вікторівна зображає ту саму квочку, накриваючи вихованців-пташенят величезною хусткою. Або ж – як учасники дитячого ансамблю співають пісню «Чижику» чи «Як діждемо літа». Діти настільки артистично виконують усі рухи цих старовинних обрядових пісень, що іноді навіть хочеться протерти очі, щоб переконатися – це не хроніки 1960-х років, а таки сучасні кадри.

У цьому ж випуску Сергій Фоменко запитував киян, чи знають вони, звідки походить назва Співочого поля на дніпровських кручах Києва. Тим самим зробивши підводку до сюжету про легендарний хор «Гомін» Леопольда Ященка, який уперше виступив на цьому майданчику в 1960-х роках. Саме тоді його неофіційно й назвали Співочим полем. Зіркою цього сюжету була сама Ніна Матвієнко, яка стала гостею випуску, розповівши, що в ті часи «за кожним деревом стояла зозуля, яка кувала на кожного». Маючи на увазі переслідування національно свідомих митців з боку КДБ. У цьому сюжеті прозвучала дуже важлива інформація про те, що саме хор «Гомін» уперше в Україні на сцені заспівав Гімн України. Після чого колектив Леопольда Ященка розігнали, але він однаково збирався й співав, де тільки міг. Спогади Ніни Матвієнко вражають. Виявляється, коли «Гомін» почав співати «Ще не вмерла Україна...», люди в залі почали вставати, а далі – аплодувати.

Але подібних унікальних епізодів у новому фольклорному проєкті Суспільного небагато. Переважно цей цикл складається із суворо регламентованих 30-хвилинним хронометражем виступів давно знайомих глядачеві «UA: Першого» народних колективів – ансамблів «Вербиченька», «Калинонька», «Родинонька», «Берегиня», «Журавка» чи «Киселяночка». Назви до болю знайомі тим, хто жив у радянські часи. Тоді так звані народні колективи створювалися в усіх місцевих будинках культури, щоб показати світові, що в СРСР розвиваються національні культури. Те, що більшість із народних колективів, представлених у фольклорних програмах НСТУ, існують більше тридцяти років, – зайве підтвердження цій давній концепції. Інша річ, що їхні учасники, які дожили до наших часів, усе-таки співають не тому, що це «лінія партії», а тому, що не можуть не співати.

За 30 хвилин «Країна пісень» розповідає про два народні колективи, які встигають повідати свою історію та заспівати одну пісню під час репетиції, а другу чи й третю (якщо пощастить) – у концертних костюмах на тлі місцевих краєвидів. Наскільки вписуються ведучі в обряди, де намагаються взяти участь, питання другорядне. Точніше, декоративне. Як і самі обряди. Як на мене, цей суворий хронометраж циклу занапастив головну фішку попередніх фольклорних проєктів на «UA:Першому» – дику й незбагненну стихію української пісні.