На юніорському конкурсі пісні «Євробачення», що відбувся 24 листопада в польських Гливицях (або Глівіце), перемогу здобула полька Вікі Габор. Уперше в історії цього конкурсу два роки поспіль перемогу здобувають представники однієї й тієї самої країни, й цією суперкраїною стала Польща: минулого року перемогу святкувала Роксана Венгєль. Варто зауважити, що на дорослому «Євробаченні» Польща не перемагала жодного разу.

Втім, поки що це зовсім не означає, що наступний конкурс теж відбудеться в Польщі: на дитячому «Євробаченні» перемога не надає беззастережного права проводити наступний конкурс.

Друге місце отримав представник Казахстану Єржан Максим, третє — представниця Іспанії Мелані Гарсія. Українка Софія Іванько посіла п'ятнадцяте місце.

Система голосування була такою ж, як і минулоріч, і відрізнялася від дорослих конкурсів. Половину результату складало голосування національних журі, іншу половину — онлайн-голосування. Із журі було все так само, як і на дорослому конкурсі: країни оголошували бали від 1 до 12 з пропуском 9 та 11. А от онлайн-голосування було принципово іншим. По-перше, голосувати можна було, починаючи з 22 листопада й до початку концерту, а потім після завершення конкурсних виступів. По-друге, можна було голосувати за представників своєї країни, можна було й із країн, які не брали в конкурсі участі. Й по-третє, голоси не конвертувалися в ті самі бали від кожної країни, а підсумовувалися безпосередньо: хто з конкурсантів більше голосів набрав, той і отримав вище місце в онлайн-голосуванні. Й публікували ці голоси без поділу на країни, лише сумарно.

У цьому були як плюси, так і мінуси. Плюс полягає от у чому. На дорослому конкурсі, де онлайн-голоси конвертуються в бали, значна частина голосів просто пропадає — адже оцінкових балів від кожної країни лише десять, тож усі голоси, подані за виконавців, які в країні голосування не увійшли до чільної десятки, просто не зараховуються. Мінуси ж полягають от у чому. Правила встановлюють, що онлайн-голосування за два дні до конкурсу починається після того, як на сайті конкурсу з'являються записи всіх репетицій. От цікаво: скільки людей голосують, навіть не подивившись ті репетиції — просто за країну, за «мімімішну дитинку» тощо? До того ж, дорослі конкурси давно вже довели: навіть у півфіналі та фіналі виступи одних і тих самих артистів з одними й тими самими піснями можуть дуже сильно відрізнятися за якістю — не кажучи вже про репетиції та виступи на основному концерті. Тож навіть ті глядачі, що ретельно переглядали репетиції, голосували не за ті виступи, які ми бачили на екрані. Та й національні журі голосують за результатами генеральної репетиції. То, виходить, той конкурсний концерт, що всі ми бачили, насправді до конкурсу вже не мав жодного стосунку, бо конкурс уже відбувся до нього? Ну, майже відбувся — якщо не враховувати тих 15 хвилин, протягом яких можна було «доголосовувати» після завершення виступів.

Тож за результатами голосування національних журі лідером був Єржан Максим; Софія Іванько була чотирнадцятою. Вона отримала 8 балів від Білорусі, 7 від Вірменії, 6 від Казахстану, по 3 від Австралії та Сербії й 1 від Албанії. Журі 12 країн не виставили українці жодного балу. А от як виставило бали українське журі: 12 балів дісталися Казахстану, 10 — Австралії, 8 — Польщі, 7 — Північній Македонії, 6 — Іспанії, 5 — Італії, 4 — Вірменії, 3 — Ірландії, 2 — Нідерландам, 1 — Сербії. Як бачимо, цього разу жодних сантиментів до пострадянських «братніх сестер» українське журі не виявляло.

І, щоби закрити тему голосування, от хто отримав від національних журі найвищі оцінки. Найбільше — цілих 7 — їх дісталося Єржанові Максиму з Казахстану — від Білорусі, Грузії, Нідерландів, Польщі, Сербії, Уельсу та України. Нідерландець Метью отримав дванадцятки від журі Австралії, Вірменії, Португалії та Франції. Переможницю — польку Вікі Габор — найвище оцінили журі Іспанії та Казахстану; стільки ж найвищих балів дісталися Мелані Гарсії з Іспанії — від Албанії та Італії. Австралієць Джордан Ентоні отримав найвищий бал від журі Росії, сербка Дарія Врачевич — від Північної Македонії (ото хто б міг сумніватися), македонка Міла Москов — від Мальти, італійка Марта Віола — від Ірландії. Як бачимо, цьогоріч національні журі не надто сильно страждали на сусідське голосування. Сталося те, що здавалося взагалі неможливим: росіяни Татьяна Меженцева та Денберел Ооржак не отримали жодного балу від журі Білорусі, а білоруска Ліза Міснікова — жодного балу від журі Росії, хай навіть і співала російською мовою. Неймовірно, але факт. Щось у цьому світі відбувається!

І на екрані, й на сайті конкурсу місце проведення було зазначено як Глівіце-Сілезія; Сілезія офіційно була «регіоном-господарем» конкурсу; заставки перед конкурсними виступами показували краєвиди міст та визначних місць Сілезького воєводства, а не всієї Польщі: Бельсько-Бяла, Гливиці, Хожів, Катовиці, Битом... Цікаво, що центр Сілезького воєводства, Катовіце (Катовиці), від яких до Гливиць можна доїхати трамваєм, теж претендували на проведення цього конкурсу, але програли. Тобто обидва розташованих зовсім поруч міста, одне з яких навіть не «обласний центр», мають належні для цього споруди, й «необлцентр» виграє в «облцентру» — а як там із цим у нас, в Україні? Може, наступне дитяче «Євробачення», яке дістанеться Україні, проведімо у Броварах, га? Або в Мелітополі, або у Слов'янську? А чому б ні — коли ми вже європейська країна, такого масштабу міста мусять мати належні до того майданчики!

А що: Гливиці — зовсім не туристичний центр; індустріально-шахтарське місто, більшість шахт якого закрито. За польськими мірками, депресивне — хоча замість шахт там тепер працюють завод компанії General Motors, а також інші машинобудівні й хімічні підприємства. Може, саме через це польська Сілезія, яка століттями належала Німеччині, не закликає: «Врятуй нас, Меркель»? Може, тому її населення й не виступає за якусь «Сілезьку народну республіку»?

Тімур Мірошниченко (він коментував зі студії в Києві) обмовився: «Містечко Глівіце — це неподалік від містечка КатОвіце», з наголосом на О. Звісно ж, обидва міста — не Москва й не Шанхай. Але от коли вже Україна змогла би провести подібний конкурс у місті, яке Мірошниченко з чистою совістю назвав би «містечком»? Ну, хоча б у Харкові?

Але повернімося безпосередньо до конкурсу. Висловлю власну думку, але вона міцнішає з року в рік. Правила конкурсу вимагають, щоб учасники були вдягнені, спрощено кажучи, по-дитячому. Не по-дорослому. Й іноді кумедно буває спостерігати, як 14-річні конкурсантки, на вигляд уже дорослі дівчата, виходять на сцену в підкреслено дитячих суконьках. Залишається враження чогось не зовсім адекватного.

Те саме й із пісенним матеріалом. Конкурс дитячого «Євробачення» вперше відбувся 2003 року. Серед учасників того конкурсу була єдина країна СНД — Білорусь. 2005 року на конкурсі дебютувала Росія — й понеслося: мейнстримом стали виступи в пострадянському стилі а-ля «должны смеяться дети и в мирном мире жить». Країни Західної Європи одна за одною почали відмовлятися від участі — аж до того, що в деяких конкурсах пострадянські плюс пост'югославські країни домінували абсолютно. Протягом останніх кількох років ситуація виправляється: країни Західної Європи повертаються, почала брати участь навіть Австралія, відвертого постсовку стає все менше, він — зовсім відвертий — майже зник. Але загалом неможливо відкараскатися від враження, що конкурс завис десь між Європою та постосовком, перебуває десь на розпутті. Тому й передбачити, за кого й за що проголосують кожного окремого разу, практично неможливо: критерії не надто зрозумілі.

Виступ українки цього разу був, на перший погляд, не таким уже постосовковим. І вдягнена вона була цілком по-тінейджерськи, без надмірного впадання в дитинство. Але назва пісні – Spirit of Music... Вкотре вже — а точніше, щороку — Україна виносить на дитяче «Євробачення» пісні з патетично-повчальними текстами, «виховними», «високодуховними». Пісні — акти виховання. Ну, набридло вже, панове! Невже українські підлітки не живуть більше нічим, окрім виховання й самовиховання, більше нічим не цікавляться? Чи це, по суті, не той-таки совок?

Переможниця розв'язала питання вбрання дуже просто — вона була у блискучому брючному костюмі й із розпущеним довгим волоссям. Формально за правилами, але це був цілком підлітковий, майже дорослий виступ, і неможливо було повірити, що співачці — лише 12 років. Своїм виглядом і манерою співу Вікі Габор дуже нагадувала ранню Марилю Родович часів Wozów Коlorowech. Так само й пісня під назвою Supеrhеrо – ніякої «високодуховності».

Що ж до минулорічної переможниці Роксани Венгєль, то їй вручили нагороду: минулорічна переможна пісня стала платиновою! Венгєль виконала її, вже не скута вимогами правил — це було враження цілком якісного дорослого виступу. Вона ж, Роксана Венгєль, була однією з ведучих на сцені, поруч із Ідою Новаковською та Александром Сікорою. І знову — ніякого награного «дитинства», найменшою мірою.

Що ж до вбрання, то просто збили з ніг росіяни. Це були такі блискучі, гламурненькі військові однострої. Й у хлопця, й у дівчини — переливчасті, з диско-тканини куртки та брюки абсолютного крою камуфляжу, повсякденної військової форми; на ногах — блискучі берці. Хочеться сподіватися, що наступного року учасники дитячого «Євробачення» від Росії вийдуть на сцену з маленькими гламурненькими автоматиками Калашникова.

Ще одна річ. Правила юніорських конкурсів вимагають співати офіційною мовою (однією з офіційних мов) країни, за яку конкурсанти виступають. Припустимим є включати до тексту кілька рядків іншою мовою. Цьогоріч це було не так помітно, бо англомовні приспіви лунали в більшості виступів, але зазвичай це враження буває саме щодо представників пострадянських країн, зокрема й України: вони явно зловживають англійськими вставками, ніби хочуть «усю Європу переєвропити». Те саме стосується назв пісень — вони в пострадянських конкурсантів завжди англомовні. Утім, рекорд належить дорослому «Євробаченню», де білоруси Naviband 2017 року виступали з піснею білоруською мовою, у якій не було жодного англійського слова, але назва її була англомовною. Це, як на мене, поганий смак.

Окрім конкурсантів з пострадянських країн, лише Польща та Північна Македонія цього разу представили пісні з англомовними назвами — втім, там це не система. Ну, ще Австралія та Мальта, де англійська є офіційною. Попри офіційність англійської мови у своїй країні, мальтійка Еліана Гомес Бланко співала англійською та мальтійською. Ірландка Анна Карней, попри офіційний статус англійської мови у своїй країні, співала лише ірландською, назва її пісні так само була ірландськомовною. Уельс — то взагалі частина Великої Британії, але валійка Ерін Мей співала лише валійською мовою, й назва її пісні була валійськомовною, хоча й з англійським перекладом у дужках.

...Так, виступ України цього року не назвеш вдалим. Але, по-перше, нічого страшного, це був лише конкурс. А по-друге, давно вже хотілося зауважити: коли відбувається відбирання пісні на конкурс «Євробачення» — хоч дитячий, хоч дорослий, бажано було би, щоб оцінювачі ставили собі найперше питання: чи оцінять цю пісню, чи будуть її слухати люди, які не розуміють мови тексту — англійської в тому числі? На превеликий жаль, провідні тенденції сучасної української поп-музики залишаються «русськомірівськими»: головне — текст, а музика — так, аби було. Можливо, саме це й відбивається у зловживанні англомовними вставками до пісень на дитячих конкурсах «Євробачення»?