Програма Юрія Макарова та Євгена Степаненка «Війна і мир» в ефірі Українського радіо, залишившись у межах Суспільного мовлення, як на мене, здобула нове дихання. Адже, на відміну від телебачення, саме розмовне радіо якнайкраще пристосовано до формату програми, де головне – сенси, а не картинка. Перед радіомікрофоном ведучи можуть цілковито зосередитись на видобутку ексклюзиву з гостя через «катування» останнього складними запитаннями. Аби їх підготувати, у ведучих теоретично є тиждень, адже «Війна і мир» виходить на УР-1 щочетверга о 17.10. Але бурхливий інформаційний потік часто-густо змушує ламати всі плани й блискавично реагувати на резонансні події.

Так сталося з несподіваним звільненням президентом Зеленським Романа Безсмертного з Тристоронньої контактної групи в Мінську 13 серпня. При тому, що той-таки президент Зеленський призначив його, точніше, повернув у ТКГ буквально трохи більше місяця тому. Юрій Макаров, який на момент виходу програми тимчасово лишався без партнера Євгена Степаненка, одразу ж запросив головного ньюсмейкера країни в ефір «Війни і миру» 15 серпня. Роман Безсмертний виявився джерелом ексклюзивної інформації, виправдавши всі надії ведучого.

Зрозуміло, що за два дні після указу Президента Роман Безсмертний устиг роздати купу коментарів численним українським ЗМІ. Але саме Юрію Макарову, в програмі «Війна і мир» політик, чи, як він сам себе називає, «людина, яка 12 років не має жодного статусу», вперше популярно пояснив, чому перемовини в Мінську зайшли в глухий кут і хто в цьому винен.

Юрій Макаров половину 40-хвилинної програми присвятив передісторії та історії Мінського формату. Але, як пояснив ведучий, така довга преамбула була потрібна, щоби зрозуміти, в якому річищі «Мінськ» розвивався й чому зрештою потребує оновлення. Аудиторія дізналася, що в Україні борються дві течії міжнародного врегулювання на Донбасі. Перша – прихильники перемовин між підписантами Будапештського меморандуму, включно зі США та Китаєм, а друга – це, умовно кажучи, апологети суто європейського формату, відомого під назвою «Нормандський». Хоча нинішній президент України пропонує долучити до Нормандського формату Америку та Велику Британію.

Роман Безсмертний у ролі спікера – справжній подарунок для ведучого, адже досвідчений політик і дипломат справді володіє ексклюзивною інформацією щодо того, як і хто в Україні ухвалює стратегічні рішення. І тут Юрій Макаров своїм правом журналіста-інтерв'юера скористався сповна. Він, приміром, витягнув із гостя, що учасники ТКГ в Мінську не належать до так званої «президентської номенклатури», з якою радяться перед призначенням чи звільненням. А отже, президент має цілковите право вирішувати долю членів ТКГ на власний розсуд.

Роман Безсмертний, незважаючи на очевидне бажання ведучого почути від нього критику на адресу «безцеремонної влади», не дозволив собі жодного гострого слівця. Ані в бік Петра Порошенка, за якого Мінські перемовини загальмувалися ще два роки тому, ані в бік Володимира Зеленського, який навіть не поговорив із паном Безсмертним перед звільненням.

Але він видав інформацію, яка, гадаю, для більшості слухачів мала вибуховий ефект. Про те, що учасники ТКГ з українського боку не мають жодного офіційного статусу. Вони їздять до Мінська власним коштом, оплачуючи квитки та проживання в готелі. І якщо з цими матеріальними витратами можна миритися, то з можливістю бути затриманими на кордоні з Білоруссю – аж ніяк. Адже тому ж таки Роману Безсмертному, як до цього Ірині Геращенко, було заборонено в'їзд до Білорусі. Якщо їх і пропускали, то виключно завдяки добрій волі білоруських прикордонників, які просто не ставили відмітки про перетин кордону в паспортах членів ТКГ. Якби вони це зробили, каже Роман Безсмертний, наступного разу його з колегами просто розвернули б назад.

Ще однією небезпекою є, так би мовити, цілковита «доторканність» членів ТКГ, тобто будь-який прикордонник може обшукати їхній багаж, добряче пошарпавши важливі документи. Адже він бачить перед собою звичайного громадянина, а не дипломата. «Це як?» – захотілося в цей момент спитати в радіоприймача. Люди виконують важливу державну роботу, не маючи жодних механізмів захисту від рідної держави?

Виявляється, так воно й є. Але найгірше, як випливає з розповіді Романа Безсмертного, не загрози від білоруських прикордонників. Найгірше те, що українські члени ТКГ через відсутність офіційного статусу не мають доступу до важливої інформації, без якої неможливо вести перемовини. Бо жодне відомство (Міністерство оборони, СБУ, МВС чи Управління пенітенціарної служби) ніколи не дасть інформації людині без статусу. Євген Марчук, Леонід Кучма чи Ірина Геращенко, звісно ж, можуть скористатися своїми давніми чи актуальними зв'язками з цими відомствами, зауважив Роман Безсмертний. Але й вони мають проблеми в цьому плані.

Юрій Макаров, який на честь ексклюзивного спікера навіть дзвінки в ефірі не приймав, у фіналі програми сказав, що всі запитання в соцмережах від слухачів про ефективність Мінського процесу зводяться до одного – «і що далі?». Роман Безсмертний відповів, що добиватиметься ухвалення рішення про надання офіційного статусу членам української делегації в Мінську, адже механізм його набуття політик опрацював за час двох своїх каденцій у ТКГ.

Наступний випуск «Війни і миру», 22 серпня, також показав готовність ведучих ламати заздалегідь погоджений план. Адже в розмові з Пилипом Іллєнком, на час виходу програми ще чинного голови Держкіно, ведучі збиралися обговорювати спроби створення українського міфу засобами кіно. Проте 21 серпня Пилип Іллєнко написав заяву про відставку, і Юрію Макарову з Євгеном Степаненком 22 серпня про створення українського міфу в кіно вже не йшлося. Та й, як на мене, час для дискусій про необхідність створення національного міфу минув приблизно років 15 тому. Тема втратила актуальність передусім через гібридну війну Росії проти України.

«Війна і мир» – одна з небагатьох програм, де спершу на Суспільному телебаченні, а нині – на тому ж таки Суспільному радіо послідовно говорять саме про війну та її вплив на свідомість українців. Хоч би хто й що казав про втому від війни (на це скаржаться переважно ті, хто бачив її хіба що в телевізорі), російсько-українська війна за незалежність України триває, визначаючи поведінку українців незалежно від місця їхньої дислокації.

У розмові з Пилипом Іллєнком тему війни оминути було складно. Адже голова Держкіно, відповідаючи на запитання Євгена Степаненка, чому рекордсменами прокату минулого року стали комедії «Скажене весілля» та «Я. Ти. Він. Вона» й мультфільм «Викрадена принцеса», а не кіно про сучасну війну, згадав рекордні на момент показу на початку 2018-го касові збори «Кіборгів». Якби цей фільм вийшов на рік пізніше, коли глядач масово пішов на українські фільми, він отримав би набагато більшу касу.

Дивно, чому ведучі не поставили гостеві запитання про кінематографічний «довгобуд» його рідного дядька режисера Михайла Іллєнка під назвою «Толока». Адже хто тільки не таврував голову Держкіно за його нескінченне дофінансування з боку держави! Вочевидь, на тлі заяви про відставку Пилипа Іллєнка куди природнішим було розпитати його про те, що вдалося зробити для розвитку українського кіно, а чого він так і не встиг чи не зумів досягти.

Втім, и без цих питань програма видалася дуже насиченою, гість відповідав на всі запитання максимально відверто. Й навіть провів невеличкий лікнеп для слухачів, пояснивши, що таке «рібейт»(часткове відшкодування коштів іноземним кінематографістам, які знімають кіно на території України, щоби заохотити їх робити це й надалі), закон про який так і не вдалося провести через Верховну Раду.

На цей лікнеп Пилипа Іллєнка спровокував Юрій Макаров. Будучи сінефілом, журналіст у студії УР-1 сказав, що Держкіно України для підтримки вітчизняного кінематографу запозичило французьку модель. Яку, за словами ведучого, деякі впливові кінокритики зробили винною в занепаді французького кіно. Мовляв, до запровадження політики протекціонізму в галузі кіно Франція мала геніальних Клода Шаброля чи Жана Люка Годара, а нині лишився хіба що Люк Бессон, який одним оком повернутий до Голлівуду.

Натомість ексголова Держкіно, який знає історію світового кінематографу не згірш свого візаві, відповів: державну підтримку національного кінематографу у Франції запровадили задовго до появи Люка Бессона, ще в 50-х роках минулого століття, коли французьке кіно після Другої світової війни опинилося в глибокій кризі. І саме ця модель підтримки національного кіно, запроваджена в Польщі, дозволила польським кінематографістам отримати «Оскар» (вочевидь, Пилип Іллєнко мав на увазі польсько-данський фільм «Іда», що отримав премію «Оскар» 2014 року) за 11 років після її впровадження.

Посперечавшись із Юрієм Макаровим щодо його дефініції «вдарені поетичним кіном» (Пилип Іллєнко категорично заперечив негативну конотацію, вкладену в це словосполучення ведучим), колишній голова Держкіно сказав: «Мистецтво – це завжди баланс традиції та новаторства». На думку Пилипа Іллєнка, молоді українські режисери радше «вдарені» вірусом опозиційності до влади. Бо так історично склалося ще в СРСР – якщо ти чогось вартий як митець, мусиш бути дисидентом. І тепер, як із гумором каже син видатного українського режисера та оператора Юрія Іллєнка, коли режисер приходить у Держкіно, він передусім починає шукати свого Дантеса.

Замість розмови про створення українського міфу засобами кіно вийшло досить емоційне й інформативне обговорення того, як новітній український кінематограф творить образи справжніх героїв. Тобто – сильних і мужніх переможців, що прийшли на зміну «паралітиків з блискучими очима»( Леся Українка) в пострадянському кіно, які в кадрі вміли хіба що бухати в розпачі від свого нікчемного життя.

У цьому випуску пролунав іще один важливий, хоча й проміжний на цьому етапі гібридної війни РФ підсумок. А саме – українці не ходять на російські фільми. Просто тому, що перестали їх сприймати як свої.