Дитячих програм на українському телебаченні не просто бракує. Їх бракує катастрофічно. Суспільний мовник, що має враховувати інтереси всіх соціальних та вікових груп, відгукнувся на цей фактичний вакуум, запустивши 19 травня дитяче лялькове шоу «Додолики» для дітей 2–6 років.

Що треба знати про малечу такого віку? Насамперед — вони у свої півтора-два роки на суто інтуїтивному рівні вже знають, як увімкнути й вимкнути планшет чи смартфон. Ба більше, в якийсь незбагненний для батьків-бабусь-дідусів спосіб ці «постміленіали», чи як їх іще можна назвати, знаходять у ґаджетах те, що їх цікавить.

Така майже вроджена здатність до роботи з електронними пристроями — це не добре й не погано. Нинішні діти просто інші, й нам, дорослим, доведеться з цим розумінням жити. Як саме — це питання питань, що не має однозначної відповіді. Принаймні, наразі.

«UA: Перший», запускаючи своє перше лялькове шоу для дітей 2–6 років, не те щоби забув про особливості цього покоління (чотири роки різниці, між іншим, у цій віковій категорії — це ціла прірва). «Додолики» начебто й говорять про ґаджети. Тут навіть є персонаж, який живе, ні, не на даху, як Карлсон, а на горищі, де йому ніхто не заважає гратися з ними. Звуть цього персонажа Гікі — «очі великі». Так його відрекомендовує зеленолиця дівчинка Мія-«чудасія», героїня, яка, здається, є провідником малого глядача у світ лялькового театру під назвою «Додолики».

Хто такі ці «додолики», можна лише здогадуватися. На що автори сценарію, вочевидь, і розраховують. Тобто вони вважають, що діти самі придумають пояснення слова, яке, за словами сценариста, відсилає до французького «додо», себто дитя.

Чим же такі особливі «Додолики», розповіла керівник проекту Євгенія Мельник:

«Ми за місяць зробили неможливе. Власноруч створили шість декорацій та сім ляльок — це нереально! Але попри брак часу ми мали повний карт-бланш щодо творчості. Тож коли за декілька днів до зйомок нарешті побачили фінальний варіант ляльок і декорацій — самі були вражені!»

«Ми хотіли зробити їх максимально схожими на сучасних дітей. Наприклад, Гікі постійно “залипає” у планшеті, щось ґуґглить — він дуже допитливий хлопчина. Мія, навпаки, таке непосидюче дівчисько, екстраверт — абсолютна протилежність. На створення цього персонажа нас надихнула лісова мавка — саме тому Мія зеленого кольору. Нона до нас прийшла з української казки про кобилячу голову. А Ташик став уособленням кримських татар. В Криму є гора Аю-Даг, її ще називають Ведмідь-горою, і Ташика ми зробили саме таким “ведмедем”. Коцик — це, звичайно, казковий Пан Коцький. Трохи лінивий котик, але все одно добряк. Дідо — це лісовий дух. Він не повчає і не бурчить, але завжди знайде що порадити у складній ситуації. Є ще Тістечко, і цей персонаж — абсолютний політ нашої фантазії! Зовні це шматочок тіста, з якого можна зліпити усе що завгодно. Тістечко — найсмішніше!»

Наведену цитату взято з сайту Суспільного. Якби не пояснення пані Мельник, зрозуміти, чому Мія-чудасія зелена, було би неможливо.

Саме тому батькам, які вирішили показувати дітям це лялькове шоу, варто озброїтися наведеним текстом як інструкцією. Адже малюкам, яким до «Лісової пісні» з її головною героїнею ще рости й рости, все одно не збагнути, що це за Мавка й чому через неї дівчинка Мія зеленого кольору.

Втім, про Кобилячу голову чи Пана Коцького сучасні батьки, яким максимум ледь за тридцять і які виросли переважно на американському маскульті, можуть узагалі не знати. Тому їм, аби відповісти на природні запитання допитливих нащадків, доведеться впродовж усіх 15 хвилин «Додоликів» не розлучатися з ґаджетами, аби наґуґлити, що ж це за герої й звідки вони родом.

Ну а чому лялька-хлопчик Гікі синій, навіть інструкція не пояснює. Можливо, тому, що представникам японського суспільного мовника, за допомогою котрого створено лялькове шоу для найменших українських глядачів, цей колір подобається більше, ніж якийсь інший.

Звісно, зусилля сценаристів, лялькарів, акторів та авторів декорацій «Додоликів» заслуговують на овації. Адже вони працюють на те, щоб нинішня українська малеча не мала зеленого поняття про якийсь там «русскій мір» з усіма його ледацюгами «Ємєлями» чи «Конькамі-горбункамі» та «Алєнькімі цвєточкамі».

Для цього японський формат лялькового театру, який в Україні теж має глибокі традиції, нібито підходить якнайкраще. Але з його втіленням на українському Суспільному телебаченні виникає одна, проте величезна проблема. Річ у тім, що сучасним японцям не доводиться замислюватися над питанням «хто ми — японці чи китайці?». Ну тому що вони свою національну культуру знають настільки добре, що це передається, мабуть, уже через кров упродовж кількох століть. Чого не можна сказати про постколоніальне й постгеноцидне українське суспільство, яке досі не може визначитися, куди ж йому брести — до Європи чи Росії.

Як результат — українських народних казок навіть покоління міленіалів, тобто батьки цих самих дітей від двох до шести, яким адресовано «Додоликів», не знає.

Сучасні дівчатка знають напам'ять імена всіх диснеївських принцес, а хлопчаки граються в «марвелівських» супергероїв. Не кажучи вже про трансформерів.

Є ще одна проблема з цим шоу — відсутність мотивації персонажів для їхньої появи на екрані. От навіщо всі ці герої зі смішними іменами, яких навіщось заримували з абсолютно невмотивованими словами (підозрюю, що це робота психологів, які запевнили авторів шоу, що діти краще сприймають римовані рядки), взагалі з'являються в ефірі? Боюся навіть уявити, як заримують героя на ім'я Тістечко, якого автори в уже згаданій цитаті назвали найсмішнішим персонажем, але якого в першому випуску ми не побачили.

Прем'єра «Додоликів» не дає відповіді на запитання, чому й навіщо вони з'являються. Пісенька «Додолики, ми чекаємо вас» звучить настільки глухо, що нічого не пояснює. Але ця проблема, вочевидь, стосується переважно звукорежисерів.

Зазвичай у всіх подібних шоу кожна серія — це окремий епізод із завершеним сюжетом, який переслідує певну мету.

Нічого цього в «Додоликів» немає.

У першому випуску програми вся її користь виявляється в тому, що конячка Нона, «начитана персона», вчить Мію та Гікі вітатися, та ще й іноземною мовою, коли її гості цікавляться, як розмовляти з друзями, які не розуміють української.

«Hello, bro!», «Good morning!», — рекомендує Нона, вона ж Кобиляча голова.

Це, звісно, чудово, але, здається, діти, яким адресовано «Додоликів», знають набагато більше, ніж ті, хто робить цю програму.