Організація

Зокрема, вперше він набув статусу міжнародного. Його писали радіослухачі з Польщі, Китаю та Австралії, а також із Росії та Португалії; у радіотрансляції лунали згадки й про Канаду. Оцей момент вийшов дещо розмитим. По-перше, повний перелік країн доводилося виловлювати по шматочках із різних фрагментів трансляції та з різних джерел — без гарантії, що він таки є повним. По-друге, минулих років під час трансляцій також лунали згадки про численних закордонних українців, що пишуть диктант. То в чому полягала відмінність цього року, того так і не довелося почути чітко — хіба що в офіційному долученні Австралії та Китаю? Але, своєю чергою, в чому воно полягало — те офіційне доручення, якщо раніше диктант писали українці з геть різних країн, але «в індивідуальному порядку», бо про жодну офіційність не йшлося? У встановленні радіомостів? У підлаштовуванні трансляцій на закордон під місцевий час? На жаль, це так і залишилося моїми власними здогадками та припущеннями: урочиста тональність рапортів про нові досягнення затулила собою зміст і технологію самих досягнень.

Цьогоріч центром події став Національний університет імені Тараса Шевченка, його аудиторія імені Михайла Максимовича. Саме там диктував складений для диктанту текст незмінний Олександр Авраменко, саме звідти вела радіотрансляцію так само незмінна Аліна Акуленко.

Порівняно з минулими роками, час диктанту було зсунуто на більш ранній — розпочався він об одинадцятій. І це було слушно — адже автор цих рядків неодноразово писав про те, що трансляція програм Першого каналу Українського радіо по проводовій мережі має перерву з другої до третьої години по обіді, тож частина трансляції для багатьох виявлялася недосяжною.

Як і зазвичай, не обійшлося без проблем із відсиланням диктантів на перевірку. Під час трансляції попереджали: розглядатимуть лише ті листи, на штемпелі яких стоятиме дев'яте або десяте листопада. Отут і виникли проблеми. Річ у тім, що навіть у Києві з поштових скриньок, що на вулицях, листи вибирають раз на день — до першої години дня. Тобто 9 листопада було апріорі втраченим — здобути такий штемпель просто мало хто встиг би, навіть якби побіг відправляти диктант негайно. Раніше порятунком були скриньки в поштових відділеннях: там листи вибирали й увечері. Тепер теж вибирають, спаковують у мішки, але... відправляють лише наступного ранку. Ба більше: починаючи з літа, листи в поштових відділеннях не штемпелюють; штемпелі ставлять лише на центральному пункті сортування, одному на весь Київ — у нас же реформи, хіба ж ви не знаєте? Тож нерідко трапляється, що на відправлених сьогодні надвечір листах виявляються післязавтрашні штемпелі — а отже, в даному разі вони не вкладаються у відведений термін. І це в Києві — що тоді вже казати про села, де пошти працюють не щодня, а штемпелі ставлять не в них, а лише в райцентрах? До того ж, більшість тих, хто писав диктант, про ці реформаторські подробиці просто не знає — й із чистою совістю люди могли відправляти листи десятого числа по обіді, будучи впевненими: вони вклалися у відведений час.

А от організаторам диктанту не завадило би своєчасно поцікавитися поштово-технологічними новаціями.

Трансляція

Цього разу Диктант національної єдності отримав телевізійний вимір: окрім традиційних Першого та Третього каналів Українського радіо, його транслював телеканал «UА: Перший». Радіосупровід диктанту на Першому радіоканалі розпочався від раннього ранку, а від десятої години включення стало постійним; до теми диктанту поверталися й надалі протягом дня. На телебаченні було включення одразу після дев'ятої ранку, а постійна трансляція розпочалася о пів на одинадцяту.

І на радіо, й на телебаченні намагалися створити святковий настрій — такий собі «розігрів». І це здебільшого виходило. Щоправда, на радіо подеколи дуже вже сильно мова схилялася до офіціозу й надмірного вихваляння.

Перелік відомих персон, що брали участь у написанні диктанту, теж доводилося складати з різних шматочків трансляції, а то й узагалі з різних джерел. Можливо, це й добре: в нас, за традицією, різноманітні віпи та селебрітіз і без того відбирають занадто велику частку уваги, хоч би про яку подію йшлося. Тут їх, принаймні, не було надміру.

Бентежило інше: під час радіотрансляції неодноразово й вельми піднесено розповідали, як диктант пишуть у повному складі районні держадміністрації, податкові адміністрації та інші високі установи. Ні, річ навіть не в тім, що був, узагалі-то, робочий час — зрештою, один день як виняток погоди не зробить. Річ у тім, що я надто добре пам'ятаю совок із його «добровільно-примусовим порядком». От на таку «добровільну примусовість» скидалося й тут — хоча, здавалося б, має бути давно вже вивченим уроком: будь-яка зобов'язалівка спрацьовує навпаки — не привертає, а відштовхує. В даному разі від української мови. Але радіотрансляція поверталася й поверталася до теми написання диктанту «всім колективом».

На жаль, у радіотрансляції не уникли русизмів («перерахувати» там, де мало б бути «перелічити») — не таких уже й очевидних, але менше з тим.

Кілька разів по радіо нагадували: надсилати диктанти можна й електронною поштою, тільки відскановані або сфотографовані, але в жодному разі не набрані у ворді. Але цього разу не було чітко підкреслено: писати диктант у будь-кому разі потрібно від руки.

Сам диктант я дивився по телевізору. Чи було це цікаво? Звісно ж: побачити, як це відбувається, як це виглядає. Так, Авраменко був «головою, що говорить», аудиторія – «руками, що пишуть». Нібито, нічого особливо телевізійного, ніякої суто телевізійної специфіки — а однаково враження було геть інше, ніж від радіотрансляції. Варто віддати належне операторам: вони знімали так, щоб не надто відволікати увагу від диктованого. Крупні плани Авраменка, загальні плани аудиторії, середні плани перших рядів. Ніякої надмірної деталізації під час диктування. Запам'яталася показана кілька разів дівчина явно південної зовнішності у синьо-жовтому намисті й із такою самою прикрасою у волоссі. Дехто був у вишиванках, але парад вишиванок аудиторія аж ніяк не нагадувала: якщо «національні» акценти в одязі й були, то в міру й стильно.

А от від телетрансляції поза самим диктантом хотілося б більшого й... телевізійнішого. Бо на екрані здебільшого були ті самі «голови, що говорять» - тільки вже не лише всередині, а й на тлі Червоного корпусу, через дорогу від нього й здебільшого на одному й тому самому місці. Розповідали ці «голови» (точніше, їх розпитували) про одне й те саме — про їхнє ставлення до диктанту, про впевненість або невпевненість, про те, коли писали диктанти востаннє... Таких урочисто-стандартних розмов було вдосталь і на радіо. Такими — майже слово у слово — вони бувають щороку. Й так і здається, що, розповідаючи про своє рішення взяти участь у диктанті, от-от хто-небудь скаже: «На моєму місці так зробив би кожний». І справді: як іще, окрім піднесених загальників, можна про це розповісти? Так, ці загальники створюють настрій — допоки їх не стає занадто вже багато.

Текст

Треба відзначити: цього разу було дуже вдало й дотепно зібрано й розставлено пастки на типові й поширені, зокрема й у ЗМІ, помилки — й орфографічні, й пунктуаційні. Лапки, пряма мова, двокрапки, коми з тире, більше двох однорідних членів — усього не перелічити.

Утім, тривога не полишала. Не знаю, чи були в цьому тексті знаки оклику. Щороку вони бувають, і на них «ріжуть» чимало дописувачів. Мушу зізнатися: розрізняти, де вони мають бути, за інтонаціями пана Авраменка — та ще й не у живій розмові, а під час досить монотонної процедури диктування — я так і не навчився. Й учителі у школі, й викладачі в університеті завжди казали, де мають бути знаки оклику. Й їхню відсутність за помилку не вважали — бо крапка замість знаку оклику й не є помилкою; знак оклику є суто інтонаційним акцентом, і не більше. Адже будь-який диктант, за самою своєю ідеєю, є тестом на грамотність, а не на телепатичні здібності!

А тепер даруйте за велику цитату. Фрагмент тексту диктанту, цитування супровідного листа від одного з дописувачів: «“Мені хотілося написати диктант, але цього дня мусив пасти череду”, - розповідає тринадцятилітній Андрій Власенко з Черкащини й додає: ”Що ж, я причепив приймач за гілку й писав на пасовищі — а потім, повернувшись додому, переніс написане з чернетки на чистовик”».

Не ставлячи під сумнів сам факт існування зацитованого листа, спитаймо: чи вдалим кроком було дібрати для використання саме його?

Передусім, тринадцятирічному Андрієві було би краще бути у школі, а не на пасовищі. І якщо підліток шкільного віку мусить замість школи йти пасти череду — це, взагалі-то, національна трагедія, що не надто пасує для утилітарного використання, а тим паче для міжнародного популяризування.

Адже, згадаймо, цьогорічний диктант мав небачений міжнародний вимір! То яку Україну змалював він, зокрема, в цьому фрагменті? Якою Україною міжнародна аудиторія мала зацікавитися й яку полюбити? Тим більше, якщо пригадати дату диктанту (а вона щороку одна й та сама) — дев'яте листопада. Ну не на травичці ж сидів та писав диктант Андрій, бо так же й радикуліт заробити можна, й це в найкращому разі. Тож ідилія, яку, судячи зі всього, намагалися створити автори трансляції, явно псувалася.

Якщо ж зважати на суто граматичний бік... Візьмімо другу пряму мову. Так, як наведено, з тире між «на пасовищі» та «а потім», - надто вже накручено, переобтяжено виходить. Краще було б після «на пасовищі» поставити крапку й далі розпочати з великої літери, та й пан Авраменко зробив надто вже довгу паузу, але... Тоді вся цитата вже навряд чи підпадає під визначення «одне речення», а саме як одне речення її диктував Авраменко. То що було робити? І перше в межах граматичної норми, й друге; будь-який викладач зарахував би обидва варіанти як безсумнівно правильні. От тільки не в традиціях диктантів національної єдності враховувати варіативність граматичних норм: «Крок праворуч, крок ліворуч — ...».

І ще до теми грамотної й правильної мови. Телеканал, що транслював диктант, зветься «UA: Перший». Вимовляти це повелося — й під час трансляції диктанту це лунало неодноразово — як «Ю-А-Перший». А тепер дуже хотілося б запитати: чи існує у світі бодай одна мова — окрім, звісно ж, української телевізійної, - де літера U називалася б йотовано, Ю, й того самого часу латинська літера А називалася б А? Суржик, панове — ой же суржик! «Маде ін УСА»! Якась суміш англійської з чи то польською, чи то казна-якою. Або «У-А-Перший», або «Ю-Ей-Перший» - здавалося б, мало бути так і саме так?