«Благую вість» (Світлана Остапа) про старт суспільного мовлення в Україні в прямому ефірі Першого національного змогли оцінити далеко не всі глядачі — прихильники суспільного. Пряма трансляція на Першому національному 7 квітня, в день Благовіщення, розпочалася в обідню пору. Що, втім, не завадило першим особам держави особисто підтримати запуск цього без перебільшення вистражданого для України типу телебачення та радіомовлення.

На великих планах було добре помітним хвилювання генерального директора Першого Зураба Аласанії, котрий у прямому ефірі міняв логотип каналу з просто Першого на «ua:Перший». Революційну подію в національному інфопросторі благословив сам Президент Порошенко, який у прямому ефірі підписав Закон про створення суспільного мовлення, намагаючись при цьому витримати театральну паузу. Як на мене, тут він трохи переграв, удаючи, ніби вагається, чи варто підписувати епохальний закон, який перекреслює спроби влади впливати на редакційну політику суспільного мовника. Проте виступ Майкла Щура зняв цю фальш, повернувши очевидців до суті дійства.

Одразу ж після того Перший показав документальну стрічку «Холодний Яр. Воля України — або смерть!». Створена творчим об'єднанням «Диваки продакшн» за допомогою громадської організації «Не будь байдужим!», 25-хвилинна стрічка цілковито відповідає критеріям суспільного мовлення. Тобто розповідає правду про історичні події, що тривалий час були для українського телебачення під грифом «цілком таємно».

Попри нетривалий хронометраж (а може, саме завдяки йому), «Холодний Яр...» зосереджений на головних точках біфуркацій історії повстанського руху на Черкащині в 1918–1923 роках — від успішних походів сільських отаманів із визволення краян від більшовицьких зайд на початку повстанського руху і, через загибель перших ватажків Холодного Яру, братів Василя та Петра Чучупаків, аж до зради й полону отаманів у Лук'янівській в'язниці.

Звісно, правду про Холодний Яр нині знає набагато більше людей, аніж навіть 10 років тому, завдяки історичним та художнім творам науковців та письменників. І все-таки сцена реконструкції останнього бою холодноярських отаманів із наглядачами Лук'янівки, після якого вони за взаємною згодою розстрілюють одне одного, щоб не датися в руки ворогові, вражає. Взагалі реконструкції в стрічці дуже органічні, на відміну від деяких українських документальних проектів, які часто-густо відгонять непотрібним пафосом або ж, що взагалі неприпустимий гріх, відвертим школярством.

7 квітня, у вівторок, про презентацію суспільного мовлення згадали на всіх без винятку загальнонаціональних каналах у випусках новин. Можливо, тому що її вшанували присутністю Президент, прем'єр-міністр Арсеній Яценюк та надзвичайні й повноважні посли іноземних держав. Особливо популярним у новинарів був синхрон Андрія Шевченка, колишнього народного депутата від «Батьківщини», який за часів Віктора Ющенка теж намагався створити суспільне мовлення на базі тодішнього УТ-1. Лише тепер він чесно зізнався: запевняючи громадськість у прихильності влади до ідеї суспільного мовлення, його команда блефувала. Насправді такої волі в тодішньої влади не було, адже вони в страшному сні не могли уявити, що підконтрольний владі медіаресурс можна віддати на відкуп громаді. Бо хто ж би доносив до нерозумних підданців рішення «партії та уряду»?

Середа, 8 квітня, підтвердила — перехід колишнього УТ-1, від якого залишилася хіба що назва гумористичної програми, на рейки суспільного відбувся досить органічно. Бо готувався заздалегідь. Другий випуск «Дебатів PRO» присвятили новим тарифам на газ для населення. Тема настільки ж невдячна, наскільки й благодатна для політиків-популістів усіх мастей. Збоку, якщо не вслухатися в суть розмов, що відбувалися в студії, можна було подумати: це не більш ніж чергові розмови в кухонному форматі, на які хибують усі без винятку популярні суспільно-політичні ток-шоу на українських каналах. Насправді докорінна відмінність «Дебатів...» від згаданих ток-шоу — їхня незаангажованість. І жорсткий таймінг (кожному учасникові не більше хвилини) спонукає експертів та гостей чітко формулювати думку, щоби донести її до присутніх. Щоправда, гостей студії (не спікерів) цього разу, попри дуже актуальну тему, було небагато, але це не завадило присутнім дійти кількох важливих компромісів щодо переходу до нових тарифів та можливості компенсацій найбільш незахищеним верствам населення.

«Нехаризмат» Роман Вибрановський, ведучий нового формату, не відає улюбленців, блазнів чи аутсайдерів, на ролі яких запрошують відомих політиків ведучі інших ток-шоу, де шоу набагато важливіша складова, аніж «ток», тобто власне розмова. Модератор, і не більше, — ось у якому амплуа виступає пан Вибрановський. І йому це вдається. Принаймні, коли депутат Київради, підхопивши розмову про право місцевих рад впливати на тарифи, почав піарити Віталія Кличка, точніше, його наміри не допустити підвищення вартості компослуг для киян, Роман Вибрановський поставив добровільного піарника на місце, вказавши на регламент. 

У «Дебатах PRO» немає місця для гладіаторських чи півнячих боїв. Цей новий для українського телебачення формат повертає первісний зміст поняттю «ток-шоу», кінцевим підсумком якого є не погано приховане задоволення ведучих від скандалів між учасниками, а спроби знайти практичний вихід із важкої для країни ситуації. Сподіваюся, чинна влада, яка з помпою привітала створення суспільного мовлення, дослухатиметься до пропозицій, висловлюваних у «Дебатах PRO».

Ще один унікальний проект нинішнього суспільного, але започаткований за часів Першого національного, — «Книга.ua».

До структури та наповнення цієї чи не єдиної програми про книгу та все навколо них автор претензій не має. Творча група проекту в 23 хвилин хронометражу примудряється «впихнути невпіхуєме» (даруйте за цитату з незабутньо-колоритного Івана Плюща) —  сповіді письменників-алкоголіків і враження від останньої прочитаної книжки поп-зірки; рефлексії над черговою екранізацією світового бестселера чи класики; контроверсійні думки щодо сучасної політики ексцентричних шоуменів...

Скажімо, у випуску 11 квітня, в суботу, своїми одкровеннями на тему поширеного міфу про тотальний алкоголізм письменницької братії ділилися Андрій Кокотюха, Антін Мухарський та Сергій Пантюк. Як і варто було очікувати, всі вони стверджують : на п'яну голову книжки не пишуться (хто б сумнівався, бо якби всі письменники тотально бухали, ніхто б із них не спромігся би на жоден рядок). А дикі пиятики в письменницькому середовищі, популярні ще якихось 10–15 років тому, давно зійшли нанівець. Молоде ж покоління в особі Любка Дереша, приміром, так і не долучилося до цієї згубної звички.

Втішило, що творці «Книги.ua» популяризують нову українську музику, 11 квітня надавши слово Наталії Жижченко, фронтвумен електронного гурту ONUKA. Вона розповіла про те, як почала читати електронні книжки й так захопилася, що посадила зір.

Наповнення цієї програми адекватне часові, як і оформлення. Єдине, що бентежить слух україномовного назагал глядача Першого, — всі перекладні книжки тут презентують російською. Як і фрагменти екранізацій. Не знаю, в чому проблема — справді у відсутності українських перекладів та дубляжу чи в звичайній ліні редакторів. Може, їм легше взяти те, що лежить на поверхні, а не шпортатися в пошуках українських варіантів перекладних творів?

На жаль, автор цих рядків не змогла судити про те, як Верховна Рада України 9 квітня, в четвер, ухвалювала закон про заборону комуністично-нацистської символіки та визнання борцями за незалежність України воїнів УНР та УПА, з ефіру Першого. Проблема в тім, що в місті Сміла на Черкащині, де автор перебувала, цей канал у пакеті цифрового мовлення Т-2 не транслювався. Чи то «Зеонбуд» постарався, чи хтось інший доклав рук, але промову Броніслава Коморовського в залі засідань ВРУ, як і ухвалення згаданого закону, довелося спостерігати в ефірі каналу «112» (із його трансляцією в Смілі проблем немає ані в цифровому, ані в аналоговому форматах).

Промова Броніслава Коморовського, президента Польщі, в українському парламенті, справила потужне враження розумінням проблем, які стоять нині перед Україною, та готовністю Республіки Польща допомогти нашій країні з реформами. Коли польський президент говорив про тисячолітню спільну історію України та Польщі, він, на відміну від російських теоретиків «русского міра», не лукавив і не фантазував. Це спільне минуле й переплетіння доль сповнене трагедій і взаємних поборювань, але воно дає надію на іншу взаємність — у боротьбі з катом української та польської державності в особі нинішньої правонаступниці СРСР Російською Федерацією.

«Факти» ICTV, як і випуски новин на інших каналах, згадали промову Броніслава Коморовського в залі засідань Верховної Ради лише в контексті синхрону Арсенія Яценюка, коли останній похвалив польського президента за виступ, що надихнув нардепів на ухвалення важливого закону. Зате самому законові про декомунізацію авторства Юрія-Богдана Шухевича присвятили чималий сюжет. Включно з синхроном Юрія Луценка, який підкреслив: цей законопроект не забороняє ідеології, бо це було б неправильним для європейської країни й означало б заборону праць деяких філософів. Ідеться лише про звільнення українського простору від комуністичної символіки поруч із нацистською. Ці слова (про те, що дія закону не поширюється на ідеологію) лідера фракції БПП наштовхнули на думку, що ухвалення цього закону — певний компроміс між депутатськими групами й фракціями протилежних спрямувань. Хоча добре вже те, що 1 травня, коли Петро Симоненко збирався в Києві влаштувати комуністичне збіговисько  за участі російського «колеги» Геннадія Зюганова, його учасникам загрожує вилучення компартійної символіки або ж і арешт.

Про те, що ухвалений у четвер закон категорично не сприймають деякі категорії громадян і негромадян України, можна було судити з маніпуляцій навколо нього Євгенія Кисельова в програмі «Черное зеркало» на «Інтері». Коли ведучий нічтоже сумняшеся заявив, що дівчинка, яка запостила фото з дідусем-ветераном, чий мундир рясніє орденами з тоталітарною символікою, може отримати «пятерочку» (путінський сленг, яким скористався ведучий) стало зрозуміло: ведучий свідомо провокує учасників дискусії на кривавий бій. Бо ж цю гіпотетичну дівчинку (до речі, тоді вже йдеться не про дідуся, а щонайменше про прадіда) ніхто не зможе притягти до кримінальної відповідальності лише через те, що в законі чітко вказано: комуністично-тоталітарну символіку не заборонено ні в історичних працях, ані в художніх творах, ані в інших аналогічних випадках. У тому числі й на орденах, про що слушно нагадав Юрій Левченко, позафракційний народний депутат від «Свободи». Але позиція ведучого, якого підтримав депутат від «Опоблоку» Микола Скорик, дуже симптоматична. Хай навіть Євгеній Кисельов зізнався в своїй вродженій антипатії до комунізму, це не завадило йому звести дискусію про те, потрібна чи ні заборона комуністичної символіки, до того, що вона, виявляється, не на часі.

— А коли буде на часі? — кортіло запитати в палких прибічників економічних пріоритетів, яких у студії пана Кисельова виявилася більшість і які торочили про ці пріоритети 23 роки поспіль. Насправді, як на мене, це треба було зробити разом із країнами Центральної Європи (Польщею, Чехією, Східною Німеччиною), яким саме заборона комуністичної ідеології допомогла збудувати демократичне суспільство, ставши при цьому ще й запорукою розбудови міцного економічного підмурівку.