«Маріуполь. Протистояння» на Суспільному: покажіть цей фільм Зеленському

13 червня місто Маріуполь відзначало 5-ту річницю визволення від проросійських окупантів – однієї з найбільш знакових перемог 2014 року в російсько-українській війні. Того дня Суспільне показало документальний фільм «Маріуполь. Протистояння». Це був єдиний спеціальний проєкт до знакової дати. Комерційні канали того дня обмежилися куцими сюжетами, натомість 15 червня сумлінно згадали, що президент Володимир Зеленський пробіг через міський фонтан у центрі Маріуполя під час своєї першої робочої поїздки.

Контраст між кадрами фільму авторства Сніжани Потапчук на Суспільному та паркетною хронікою президентського візиту в Маріуполь на більшості загальнонаціональних телеканалів просто вражає. Перший – суворо документована хроніка звільнення Маріуполя від проросійських окупантів зі спогадами очевидців. Друга – виключно веселий позитивчик. Навіть тоді, коли йдеться про таку болісну проблему, як розмінування акваторії Азовського моря.

Фільм з убивчою наочністю показує – якби не звільнення Маріуполя від проросійських бойовиків у червні 2014-го, нині, напевно, нікому б навіть не йшлося про жодні пробіжки через фонтан.

Утім, сама стрічка теж сповнена контрастів. Але тут ідеться про художній прийом, покликаний показати різницю між руїною, яку приніс на землю Донбасу «рускій мір» окупації, та мирним життям визволеного від його навали міста.

Фільм змонтовано не за хронологічним принципом. Він радше нагадує своєрідний калейдоскоп, де монологи проросійських бойовиків, які розказують, чому вони вирішили вшитися з Маріуполя (почули, що місто оточили ЗСУ, які готують наступ), перебиваються спогадами бійців «Азова» та місцевого вчителя Геннадія, активіста організації «Пласт», а картини зачистки міста «азовцями» 13 червня – кадрами з міського марафону «Маріупольська десятка» літа 2019-го.

І так, у панораму мирного життя міста обов'язково входять кадри з тим самим фонтаном, через який пробігав президент Зеленський разом з охороною. Цей фонтан, вочевидь, є не менш значущим символом сучасного українського Маріуполя, ніж індустріальний пейзаж колишнього радянського Жданова.

37 днів окупації портової столиці Азовського краю показано через призму спогадів місцевих мешканців, які пережили страхіття мародерських нападів. Але ці спогади занадто скупі для узагальнень і, здається, записані лише для формального балансу думок між проукраїнськими та проросійськими мешканцями Маріуполя.

Головна ж мета фільму – показати, як 13 червня Маріуполь визволяв «Азов». Але в цій розповіді, на превеликий жаль, є, як сказали б палеографи, темні місця, що не дозволяють зрозуміти, як і чому почався штурм міста добровольцями «Азову». Так само пересічний глядач Суспільного ніколи не зможе зрозуміти, чому наприкінці літа всі бойові підрозділи та добробати, які стояли на той час у вже звільненому Маріуполі, були відведені під Запоріжжя. Через що беззахисним перед російським наступом опинився Новоазовськ. Ця частина фільму викликає запитання як до авторів, так і до їхніх спікерів з полку «Азов», які не розкривають деталей військових операцій.

Зате маємо збалансовані синхрони. З одного боку – прихильників «ДНР», які мріяли слідом за Кримом приєднатися до Росії. З іншого – маріупольських патріотів України, серед яких і звичайна перехожа, зафіксована на відео 2014 року, обурена тим, що її рідний Донбас із якогось дива можуть віддати на поталу Росії.

Досить докладні у фільмі синхрони двох українських патріотів – мешканця Маріуполя Володимира, який з балкона вітав визвольну ходу полку «Азов» національним прапором, та викладачки Ірини, студенти й чоловік якої нині воюють за Україну. Володимир, якого українські документалісти знайшли за відео полку «Азов», розповів: український прапор, яким зустрічав марш визволителів рідного міста, зберігав з матчу Україна-Англія в Києві у фіналі «Євро-2012».

За п’ять років після визволення Маріуполя на камеру й мікрофон українських документалістів готові відкрито говорити виключно проукраїнські мешканці міста. В тому числі й начальник Управління патрульної поліції в Донецькій області Михайло Вершинін. Він у своїх міркуваннях щодо придушення сепаратизму, який привів на український Донбас окупантів, дуже категоричний, поділяючи мешканців Маріуполя на 20% проукраїнських, таку саму кількість прихильників Росії та 60% класичного «болота».

Чоловік викладає свої міркування на тлі легкоатлетичного пробігу «Маріупольська десятка», де в цей момент біжать дітлахи. Пан Вершинін зауважує: ось біжить наше майбутнє. А про прихильників Путіна каже: дискредитувати їх можна, просто виставивши на сміх.

Усе це, звісно, звучить оптимістично. Надто ж на тлі кадрів обстрілу мікрорайону Східний з російських «градів» у січні 2015 року, які за принципом калейдоскопу змінюють картинку мирного буття. Для ілюстрації цього злочину російських окупантів, під час якого в січні 2015-го загинув 31 маріуполець, Сніжана Потапчук використала відео полку «Азов» (мабуть, іншого не знайшлося) з кадрами загиблих та поранених.

Через п'ять років після визволення Маріуполь, на відміну від окупованих територій Донбасу, демонструє всі принади мирного життя під контролем Української держави. Але автори фільму явно не поділяють оптимізму президента Зеленського щодо світлого майбутнього регіону.

Фільм застерігає, що Маріуполь будь-якої миті може вибухнути, якщо місцеві сепаратисти отримають підтримку з російського боку. На таку думку наштовхує занадто нейтральний напис на пам'ятному знаку жертвам обстрілу мікрорайону Східний. Там написано, що мирні мешканці Маріуполя в січні 2015 року загинули від обстрілу просто терористів. «Ну от які це терористи? ІДІЛ, сирійські чи ще якісь? Чому прямо не написати, що це були росіяни?», – обурюється у фільмі «пластун» Геннадій, місцевий учитель-патріот.

У фінальних титрах глядачів попереджають, що нічого ще не скінчилося. Адже Маріуполь, попри всю видимість мирного життя, залишається прифронтовим містом, від якого рукою подати до окупованого Новоазовська. А мир у місті (про це не сказано прямо, але «читається між рядків») тримається на хистких «договорняках» між офіційною українською владою, реальними володарями регіону в особі одіозних олігархів і, що цілком можливо, російськими окупантами.

comments powered by Disqus