«Аеропорт. Неповернення». Ніде, окрім Суспільного

А «UA: Культура» в постпраймі транслював давніший документальний фільм «ДАП. Перший штурм».

На тлі абсолютного панування розважального контенту на всіх загальнонаціональних комерційних телеканалах той недільний вечір на Суспільному став винятком.

Тим самим нагадавши, кому саме авдиторія комерційних загальнонаціональних телеканалів зобов'язана своєю можливістю ігнорувати російсько-українську війну. Яка, на хвилиночку, триває вже шостий рік.

До того ж спецпроєкт Суспільного виявився, чи не вперше в цьому циклі, живим, емоційним і, головне, справді телевізійним. Адже, на відміну від попередніх спецефірів, де панували головомовці у студії, він складався з двох частин — інтерв'ю Андрія Куликова з чотирма кіборгами та документального фільму власного виробництва НСТУ «Аеропорт. Неповернення».

Головними героями фільму «Аеропорт. Неповернення» стали захисники Донецького аеропорту, яких назвали кіборгами. Коли ця назва щойно з'явилася, її писали в лапках. Тепер, судячи з титрів спецпроєкту Суспільного, кіборгів уже не «лапкують». Але вони залишаються героями оборони Донецького аеропорту, що тривала майже рік, від травня року 2014 до січня 2015-го.

Про те, як починався перший бій за ДАП і як після нього ще два місяці аеропорт утримувала 72-га ОМБР, розповідає фільм Сніжани Потапчук у супроводі інтерв'ю Андрія Куликова з чотирма оборонцями ДАПу.

Ця російсько-українська війна, здається, таки навчила українських кінематографістів мислити категоріями людини на війні, а не «напрямками головного удару» на картах.

Тим паче, як розповідає одна з учасниць фільму Лілія з позивним Сова, перші захисники Донецького аеропорту мали у своєму розпорядженні одну-єдину карту-схему міста Донецьк.

Про військові мапи тоді ніхто з українських вояків не міг навіть мріяти.

Андрій Куликов у спецпроєкті Суспільного розмовляє з кіборгами Євгеном Межевікіним, Василем Максимівим, Андрієм Маругою та Олександром Скибою.

У фільмі Сніжани Потапчук, що його ведучий цього спецпроєкту (саме так його титровано) запропонував переглянути разом зі своїми героями та глядачами, є синхрони не лише безпосередніх учасників початку оборони аеропорту — воїнів 3-го полку спецпризначення та бійців ЗСУ, а й бойовиків із боку сепаратистів.

Пряма мова останніх дає розуміння того, як і що саме відбувалося 25-26 травня в Донецьку. Зокрема, про те, як поділилися на зрадників України й тих, хто лишився вірним присязі на вірність українському народові, люди в погонах різних силових відомств України.

Тодішній в. о. міністра оборони Михайло Коваль у фільмі «Аеропорт. Неповернення» каже: для нього була шоком величезна кількість українських військових, які відмовилися захищати Україну в Донецькому аеропорту.

Але розповіді про зраду в цьому фільмі лише відтіняють мужність людей у погонах, які, попри нелюдські умови існування в заблокованому з усіх боків старому терміналі Донецького аеропорту, вистояли.

«Коли ви спали?» — запитує Андрій Куликов в одного з кіборгів. У відповідь журналіст чує щире здивування: «Та хто ж там спав?». Мовляв, як можна не розуміти елементарних речей — на суцільному адреналіні під час війни не думаєш про такі речі, як сон чи харчування.

«Аеропорт. Неповернення» змонтовано так стисло й динамічно, що за годину режисерці Сніжані Потапчук, уникнувши зайвого пафосу, вдалося відтворити все, що відбувалося в Донецькому аеропорті 25-26 травня й пізніше.

І в цьому надзвичайно важливу роль відіграли скрупульозно відібрані під час монтажу деталі, якими діляться учасники фільму.

Приміром, коли Ліля на псевдо Сова, абсолютно цивільна мешканка Донецька, яка добровільно почала працювати на українських захисників аеропорту, згадує, що вперше збагнула серйозність ситуації, побачивши зброю в антимайданівця на проукраїнському мітингу в Донецьку 5 березня.

Тоді, каже Лілія (Сова), ще ніхто не стріляв, але вже було зрозуміло, що противники донецького Євромайдану готові на збройне протистояння. До всього, згадує вона, трохи пізніше вона дізналася, що в той час, тобто наприкінці 2013 року, донецькі ріелтори активно працювали з росіянами, які дуже хотіли придбати нерухомість у Донецьку.

Ще одна деталь — коли учасник першого бою за аеропорт розповідає, як його хлопці прикривали бійця, що трусив грушу, аби її плоди хоч якось утамували голод підлеглих.

Запліснявіла піца, забута кимось із пасажирів, теж виявилася знахідкою для голодних бійців.

Авторам фільму вдалося передати атмосферу цілковитого хаосу, що охопив цивільний аеропорт, збудований до «Євро-2012», 25 травня 2014-го.

Ось розгублене обличчя жінки, яка цікавиться у військових, чи вилетить потрібний їй літак.

Ось звернення до пасажирів, які ще не розуміють, що відбувається, в надії таки вилетіти сьогодні, спуститися в підземні переходи задля безпеки.

А ось — кадри із прольотом над Донецьком українських гелікоптерів та літаків, які доставили підкріплення для вояків, що відбивали штурм проросійських, російських та чеченських бойовиків.

Перед ними — так званий парад захисників «Новоросії» з РФ, Чечні та місцевих сепаратистів у Донецьку під овації на їхню адресу донецьких «новороссів» 25 травня. Саме напередодні «великого штурму» ДАП, коли «сепари» збиралися старий термінал навіть не відбивати, а просто до нього увійти.

Адже ватажок зграї «Восток» Ходаковський запевняв російських кураторів: українська сторона погодилася на всі умови ультиматуму бойовиків, тобто впустити їх у термінал, а самим вийти коридором, який для них створять бойовики.

Спершу оператор показує великим планом екстатичні обличчя прибічників російської окупації, які називають найманців синками й осіняють хресним знаменням мусульман-чеченців.

І тут же корінна мешканка Донецька, розвідниця Ліля (Сова), поринаючи в атмосферу 5-річної давнини, згадує: коли побачила українські вертольоти й літаки, які летіли на допомогу захисникам ДАП, моментально відчула захищеність і дикий захват. Бо їхня поява в небі над Донецьком у травні 2014 року для неї й сотень тисяч проукраїнських земляків означала життєво важливий сигнал — Україна тут, і вона не віддасть своїх громадян на поталу явним бандитам і окупантам.

Цей калейдоскоп кадрів справляє потрібне враження хаосу, в якому українські вояки зуміли покришити сили проросійських бойовиків 26 травня, надовго відбивши в них охоту повторного штурму Донецького аеропорту імені Прокоф'єва і закріпившись там на 242 дні.

Завдяки фільму Ахтема Сеітаблаєва «Кіборги» масовий глядач асоціює це поняття виключно з зимовими боями за Донецький аеропорт.

Тим часом фільм Сніжани Потапчук нагадує, що у травні-червні 2014-го першим захисникам ДАПу було набагато скрутніше, незважаючи на теплу погоду. Бодай тому, що вони перебували в повній ізоляції аж до визволення Авдіївки, яке сталося за 72 дні після першого бою за ДАП.

Та ще й в умовах, коли ті, хто хотів допомогти оборонцям аеропорту, доставляючи їм їжу чи військове обладнання, щохвилини ризикували життям на ворожих блокпостах.

Одну з них, спікерку фільму «Аеропорт. Повернення», ту саму Лілю (Сову), як написано в міжкадрових текстівках, досі переслідує ФСБ. Адже вона вижила тільки тому, що їй подзвонили з таємного номера, який означав, що йдеться про життя або смерть. Після цього Сова виїхала на позиції ЗСУ поблизу ДАП і більше ніколи не поверталася до рідного міста.

«Кіборги», розмовляючи з Андрієм Куликовим, одностайні в тому, що їхня робота щодо захисту Донецького аеропорту не була марною, адже, коли вони 26 травня захистили старий термінал, вважали, що зробили все, аби звільнити Донецьк від «сепарів». Адже до того все йшлося. Але не склалося.

На запитання перших оборонців Донецького аеропорту до тодішнього командування ЗСУ відповіді досі немає.

Приміром, бійці 3-го полку спецпризначення під псевдо «Тимур» і «Редут» та воїни 72-ї ОМБР, які тримали оборону 72 дні (один із них наголошує на цьому вимушеному каламбурі, але про це далі. — Авт.), не розуміють, чому героїчна оборона Донецького аеропорту, який місцеві патріоти України назвали Брестською фортецею, закінчилася не на нашу користь.

Адже в липні 2014-го, коли ЗСУ звільнили дві третини окупованої території, захисники Донецького аеропорту розраховували на те, що українські воїни ось-ось звільнять увесь Донбас.

Учасники фільму «Аеропорт. Неповернення», які брали участь у боях за ДАП, не мають відповіді ще й на запитання, чому в липні 2014-го командування ЗСУ пропустило колону Гіркіна зі Слов'янська в Донецьк. Адже, якби її знищили, на театрі воєнних дій не з'явилися б танки, а Донецьк залишився б українським.

І, можливо, в цьому разі танкіст Євген Межевікін, Герой України офіційний і Народний герой, так і не дочекався б свого моменту слави, якби з протилежного боку не виїхав танк.

Боєць третього полку спецпризначення на псевдо Турист, який обороняв Донецький аеропорт від самого початку, тобто від квітня 2014 року, теж має запитання до свого командування. Адже попсова формула «люди витримали, не витримав бетон» — слабка втіха для тих, хто боронив Донецький аеропорт не лише перші 72 дні, а й у наступні.

До речі, жодного з бійців 72-ї ОМБР, яка за дивним збігом обороняла ДАП рівно 72 дні, так і не нагородили державними відзнаками.

Про це каже у фільмі «Аеропорт. Неповернення» командир розвідувального взводу цієї бригади на псевдо Палій.

Герої фільму Сніжани Потапчук вимагають відповідей на дуже багато запитань від минулих і теперішніх керівників держави.

І, здається, саме це унеможливило згадку про перший бій за ДАП 26 травня в ефірах загальнонаціональних каналах.

Фото: сайт 1tv.com.ua

comments powered by Disqus