Документальна стрічка «Ковбасна революція», створена командою «UA:Чернігів», потрапила в ефір двома днями пізніше від медійного скандалу, який охрестили «велюровим». І дотепер не втратила актуальності. Навпаки, якщо взяти за основу приказку «все пізнається в порівнянні», порівняння вийде не на користь «велюрового» скандалу.

Причини того об'єктивні, проте не всім утаємниченим очевидні. Передусім нічого не зрозуміє й напевне не зробить висновків чимала кількість сучасних медійників. До слова, серед задіяних у стрічці «Ковбасна революція» спікерів є значна кількість чернігівських журналістів: Владислав Савенок, Олена Кияшко, Василь Чепурний, Сергій Павленко. З усіма знайомий та довелося попрацювати, через те знаю історію «ковбасної революції» з перших вуст. Проте важливий не так факт, як контекст. Без контексту, який дуже добре знаю я і в який глядача надто довго занурюють автори й спікери, не лише журналісти, складно зрозуміти ефект від події, що дала історії поштовх. І, своєю чергою, цей контекст пояснює, чому подібне в наш час, тридцять років потому, повторитися не може. За будь-яких обставин.

Січень 1990 року. Спальний, пролетарський район Чернігова. Переддень православного Різдва, яке тоді ще не було державним святом. На перехресті – ДТП. Зіткнулися «Волга» й «Жигулі» – автомобілі двох найпоширеніших марок в Союзі. «Волга» – обкомівський транспорт, за кермом «Жигуля» сидів прапорщик-льотчик. Є підозра, не раз озвучена в фільмі: або обидва водії, або точно один із них кермував нетверезими. Але якби не ця обставина, не було б аварії. А не було б аварії – не було би «ковбасної революції». Бо від удару багажник «Волги» розкрився і цікавий народ побачив у ньому купу копчених ковбас, баликів та іншого харчового дефіциту.

Сама подія з позицій дня сьогоднішнього виглядає анекдотом часів пізнього СРСР. А ще – дуже погано розтягується в майже годинний хронометраж. Нині це був би телевізійний новинний сюжет до трьох хвилин максимум. Ще й не на початку випуску, а ближче до кінця. Погодьтеся, це кумедно: повний багажник ковбаси. Але це смішно сьогодні. Тридцять років тому люди вимагали крові місцевої влади – тут жодних перебільшень. Обком готувався до погрому, всередині сиділи автоматники. Штурму не відбулося дивом, до якого долучилися активісти-«рухівці». Їм удалося заспокоїти найрадикальніших, вважайте – найбільш голодних. Після чого історія перетекла в медіа.

У фільмі не згаданий самвидавчий «Сальтисон. Газета народного руху України за ковбасу». Зате дуже показова згадка про тогочасну бідність чернігівського медійного простору: лише дві газети – «Деснянська правда» й «Комсомольський гарт». Перша – комуністична, друга – комсомольська, що одне й те саме. Проте медіа робить колектив, і саме «Гарт» дав тоді перші «ковбасні» публікації.

Показово, що на той час прогресивними вважалися три західні регіони – Львів, Тернопіль, Івано-Франківськ, з опозиційним центром у Києві. Але загальна картина тридцять років тому справді була сумною. Опозиційний, у тому числі – медійний рух формували галичани з місцевим самвидавом, той-таки самвидав, видрукуваний у балтійських республіках плюс «Літературна Україна» як рупор Руху. Більше нізвідки націонал-демократія підмоги не чекала. Чернігів, хоч наближений до Києва, узагалі перебував у переліку найреакційніших регіонів. Таке собі тихе, гниле комуністичне болото, звідки немає чого чекати. Дно, не інакше. Аж раптом саме дно й прорвало, й не в останню чергу – завдяки активності місцевих журналістів. Котрі працювали не для поширення сенсацій, не ловили хайпів, а передусім інформували населення про суспільно й соціально важливі проблеми.

Парадокс: саме завдяки невеликому вибору місцевих ЗМІ чернігівським журналістам удалося прозвучати й не загубитися. Сенсація місцевого масштабу миттю набула масштабу загального, і дуже добре спрацювала на користь антирадянського руху в тодішній Україні. До слова, ми прокинулися на кілька років пізніше від тих-таки республік Балтії та Кавказу. Активні процеси почалися від другої половини 1988-го, а дієві акції стартували взагалі від 1989-го. Так що «ковбасна революція» спалахнула як важливий елемент національно-визвольної і, в тому числі, медійної революції. Про зловживання партійних чиновників у центрі та на місцях говорити й писати офіційно стало можна.

До чого тут «велюровий» скандал? Бо він, будьте чесними, повноцінним скандалом не став. За межами інтернету й соціальних мереж його транслювала хіба жменька телеканалів із опозиційним бекграундом. Які маргіналізуються водночас великими медійними групами, котрі поки що «за владу», риторикою ведучих та якістю окремих сюжетів та гостей у студіях. Йдеться передусім про нафталінних діячів на кшталт Наталі Вітренко.

Висновок стосується переважної більшості подібних «зашкварів». Інформації та майданчиків для поширення нібито не бракує, навіть часом відчувається надлишок. Але серед них нема такого, котрому довіряють всі українці на сто відсотків. Будь-яку поширену інформацію запросто маркують фейком, і не розбереш, кому вірити. Тому жоден скандал, який розганяється в соцмережах навіть на основі правдивих, перевірених фактів, за межі соцмереж не виходить.

Неправильно буде вважати «велюровий» скандал таким, що породив «повстання мерів». Так, історія з рестораном «Велюр», який працював під час карантину, бо його власник – депутат від партії влади, звучала в риториці мера Черкас Анатолія Бондаренка. Так, його підтримали мери Дніпра, Львова та Івано-Франківська. Проте на момент написання цього тексту всі ці прекрасні люди зникли з медійного простору. Точніше, вони далі присутні, але в іншому контексті. Їхні дії не міняють інформаційну політику, медійні пріоритети, взагалі ні на що не впливають. Хочете доказів? Будь ласка: згаданого тут мера Черкас майже на називають на ім'я та прізвище. Він не жива людина зі своєю історією, а персонаж, яких використовують у коміксах.

Натомість «ковбасна революція» стала не локальним прецедентом. Чернігів, і не в останню чергу – завдяки активності журналістів, тридцять років тому став реальним стартовим майданчиком. Задав загальний тон у системній, дієвій критиці партії влади. З 56-ти хвилин хронометражу фільму 30 хвилин присвячено детальному відтворенню події, яка в реалі зайняла десь так годину. Момент аварії, момент виявлення делікатесів у багажнику, момент стихійного мітингу показаний через свідчення десятка очевидців: активістів, правоохоронців, партійців, звичайних перехожих. У якійсь момент зафільмоване починає нагадувати фільм Акіри Куросави «Расемон» – класична стрічка показує розбійницький напад очима кількох різних свідків. Але реконструкція в «Ковбасній революції» не самоціль, не задля хронометражу – в процесі глядачам пояснюють, що саме і чому саме обурило людей.

Коротко: у магазинах не було нічого, крім рибних консервів та макаронів. Громадяни, побачивши дефіцитну ковбасу в багажнику партійного чинуші, почали вимагати економічної справедливості. Розпад СРСР та утворення на уламках незалежної України стало можливим найперше через економічні негаразди мільйонів громадян. У доступі простягнутої руки не було потрібних товарів. Незалежність сприймалася масами як крок до економічної незалежності та особистого достатку. Досить годувати Москву, тепер ковбаса буде в кожного.

Сьогодні «велюровий» та інші скандали, до яких ледь не щодня причетна партія влади – не про дефіцит ковбаси. Гряде економічна криза, та вона не перша. І ще жодного разу не повторилася ситуація, коли в гастрономах немає продуктів – але вони є в холодильниках народних депутатів усіх рівнів. Не буде такого і зараз. Отже, поки громадяни бачать товари – революція споживачів, позбавлених споживання, неможлива.

А на ресторан «Велюр», який працює попри заборону, чи брата голови Офісу президента, який торгує посадами, суспільству загалом байдуже. Все це може обурювати. Проте не торкається кожного, як сакральна ковбаса в голодні роки. І поки українські громадяни не відчують з боку дій влади загрозу для кожного, революція не повториться. Ось про що насправді стрічка чернігівських документалістів.