Наливайка зрадили, але він переміг

На перший погляд — дивний вибір дати для прем’єри стрічки про Северина Наливайка: День Збройних сил України. А саме на вечір 6 грудня Суспільне анонсувало перший показ історичної драми «Северин Наливайко. Остання битва». Проте беремо до уваги: Збройні сили прямо асоціюються з патріотизмом і відповідним контентом.

Проєкт «Северин Наливайко» — черговий патрон з обойми патріотичних (тут без лапок), підтриманий вперше і, як тоді вважалося, востаннє Міністерством культури 2018 року. Того самого року, коли пройшли «Спіймати Кайдаша», «Козаки. Абсолютно брехлива історія», «І будуть люди», «Сага» та інші, що вийшли в ефір від початку карантинного 2020-го. Відмінність у тому, що ефір півторагодинній стрічці «Северин Наливайко» надали не канали великих медіагруп, що змагаються за рейтинги, а Суспільне телебачення.

Чому варто наголосити на цьому? Бо «патріотичний» пітчинг, відроджений за нового керівництва Мінкульту, вимагає від претендентів, серед іншого, гарантії надання ефірів, котрі дають телеканали. І є неофіційна практика чи тенденція (назвіть як завгодно): Суспільне як майданчик не розглядати важливим та пріоритетним. Цього ніхто ніколи за жодних обставин не підтвердить. Навпаки, будуть голосні й авторитетні заперечення. Проте реалії все одно інакші.

Причина подібного ставлення: Суспільне зазвичай не може ввійти у виробництво продукту власним коштом, щоб уже на пізніших стадіях продакшену отримати підтримку від Мінкульту. Чому ж тоді державним коштом треба підтримувати найперше недержавні, приватні канали, котрі входять до великих, фінансово потужних медіахолдингів? Я не знаю. Здається, немає такої норми в жодному із законів, котрі регулюють чи повинні регулювати роботу телевізійників.

Повнометражна історична стрічка зі скромним як на масштаб і розмах бюджетом 5 млн 350 тис. гривень виглядала безпритульною. Аналогічні драми-реконструкції досить успішно виходили на комерційних каналах. Наприклад, історичні проєкти Акіма Галімова на «1+1» та «2+2», або давніше — цикл «У пошуках істини» на СТБ. Щоправда, стабільних слотів для подібних продуктів давненько немає. Це тим більше дивно, що під час останнього пітчингу неігрових фільмів Держкіно пропозицій були десятки. З них цілком можна скласти не один, а відразу кілька тематичних лінійок. Інша річ, більшість продюсерів чомусь уперто не розглядали свої майбутні стрічки як телевізійні.

Звісно, команда «Северина Наливайка» отримала свої кошти від держави у значно кращі для кіновиробництва часи, і йдеться тут не про коронавірусні проблеми. Є підозра, що подайся творці сьогодні, нічого б не дістали або, як варіант, мали би значно менше шансів. Одна з причин — про Северина Наливайка, одного з очільників, вважайте — провісника українського національно-визвольного руху, відомо нині дуже мало. Це визнає навіть такий авторитетний ресурс, як «Історична правда». Фокус у тому, що треба відродити пам'ять про цього та інших героїв.

Проте медіаменеджмент побудований таким чином, що певний канал не схвалить проєкту, в основі якого — не відома широкому загалу, відсутня в інформаційному полі подія або особистість. Отже менеджмент не збирається давати добро на просвітництво й популяризацію. Але охоче схвалить проєкт, щойно тема чи персонаж опиняться в інформаційних топах — без їхньої медійної та особливо фінансової участі. Власне, одне випливає з іншого.

Таким чином, зорі зійшлися. Фільму «Северин Наливайко. Остання битва» реально не було іншого шляху, крім як на Суспільне. Тут навряд чи з великими проблемами й застереженнями взяли не зовсім форматний для майданчика продукт. Проте він не надто вкладається у прокрустове ложе жодного з форматів.

Постановка Віталія Ващенка — це не ігровий художній фільм. Хоча має повноцінний літературний сценарій авторства Валерія Примоста із прописаними як для кіно діалогами, а задіяні в ньому відомі професійні актори театру й кіно. Продюсери компанії-виробника «Дія фільм» позиціонують свій продукт як історичну драму-реконструкцію, тобто докудраму — але від неї насправді тут присутній лише закадровий дикторський текст. Тож на виході ніби й художнє кіно — а ніби й ні. Проте документальним його так само назвати буде неправильно.

Нарешті, згаданий вище хронометраж у півтори години не зовсім звичний для фільму-реконструкції. Поклавши руку на серце, можна було б із чистою совістю визначити «Северина Наливайка» театралізованою телевиставою. Заважають зробити це переважно натурні зйомки, які проводилися в різних регіонах (Київщина, Полтавщина, Житомирщина) та особливо бойові і трюкові сцени.

Словом, спроби визначити формат приречені на поразку. Тому найкраще назвати стрічку просвітницькою. Й зосередитися на змісті.

Що насправді відомо про головного героя? Майже нічого, починаючи з точної дати народження. Автори фільму на початку пропонують версію, що малий Северин (інша версія імені — Семерій) був спадкоємцем корони. Тому на немовля полювали десь так, як на немовля Ісуса. Персонаж як лідер народного повстання був неконфліктним для царської Росії, зокрема для дворянства, яке вважало себе прогресивним.

Поет-декабрист Кондратій Рилєєв на початку ХІХ століття зробив Наливайка героєм однієї зі своїх так званих проукраїнських поем, серед яких — «Богдан Хмельницький», «Володимир Святий», «Мазепа». Крім Тараса Шевченка, який згадував Наливайка не раз, до цієї постаті зверталися українські письменники Іван Ле в 1940-х та Микола Вінграновський у середині 1990-х. Останній твір написаний уже в часи Незалежності, але створення попередніх (крім хіба шевченкових) пояснюється, зокрема, у пропонованому фільмі.

Річ у тім, що військо під орудою Наливайка на момент, коли починається описана в ньому історія, зазнало поразки від війська коронного гетьмана Речі Посполитої. Взявши із собою родини, повстанці вирішили пробиватися… до Московської держави. Таким чином, московський цар був для Наливайка не ворогом, а навпаки, надією на порятунок чи навіть військовий союз. Отже, ґрунту для російсько-українського конфлікту немає. Тема безпечна й дозволена цензурою в усі часи.

Інша річ, політична ситуація після розподілу Речі Посполитої склалася так, що на території України, яку поглинула Російська імперія, почали культивувати інших героїв-повстанців: Степана Разіна, Ємельяна Пугачова. Місця Наливайку, Кармалюку чи Довбушу, ясна річ, не знайшлося. Звідси — мінімальна присутність Северина в національній міфології навіть на фоні наступників. Він жив, боровся та загинув на двісті років раніше, ніж Олекса та Устим.

У центрі стрічки — останні тижні із життя Наливайка як повстанського ватажка. Коронне військо на чолі зі Станіславом Жолкевським відрізало йому шлях до кордонів Московії і повсталі отаборилися неподалік Лубен, чекаючи підкріплення. Облогу вони тримали майже два тижні, і хтозна, чим би все скінчилося, якби до ворога не підтягнулася артилерія. Але автори фільму роблять окремий акцент на суперечностях всередині повстанського табору. Тут зринає улюблена й вічна тема зради, без якої в Україні нічого не обходиться, як бачимо, більше п’яти століть. Останній бій, таким чином, не був запланований поляками, а спровокований зрадниками.

У цьому місці є потреба нагадати ще одну неформальну вимогу до претендентів на участь у «патріотичному» пітчингу Мінкульту. Там наполягають на історіях перемог, а не зрад. Тим самим відсікаючи масу проєктів подібного, просвітницького характеру. Якась логіка в цьому, можливо, і є. Адже глобальними перемогами українці нібито не можуть похвалитися, зате зрад, поразок та кривавих страт хоч греблю гати.

Але все залежить від подачі матеріалу. «Северин Наливайко. Останній бій» завершується розправою над героєм — проте потім іде красива легенда про народження майбутнього гетьмана Богдана Хмельницького, продовжувача Наливайкової справи. І зосереджуються автори не на механізмі зради, а на відчайдушних спробах перемогти.

Таким чином, забутий історичний персонаж повертається в інформаційний простір. Що характерно — в День Збройних сил. Хоча стрічку явно знімали не під конкретну дату.

Фото: фейсбук-сторінка Дії Фільм production

comments powered by Disqus