«Усе закарпатське видавалося фантастичним, сприймалося як закордон», – Олександр Герешко про минуле телебачення на Закарпатті

2020-й рік – ювілейний в історії аудіовізуальних медіа Закарпаття. 75-річчя восени відзначить колишнє державне радіо і 15-річчя – телеканал «Тиса-1», правонаступниками яких є регіональний Суспільний мовник. Навесні минуло 55 років з часу створення в області першої хронікально-документальної телегрупи, програми якої виходили в ефір зі Львова, бо на Закарпатті ще не було власної телестудії.

Регулярне обласне телебачення офіційно запрацювало в 1968 році, утім до того велося експериментальне мовлення, тривало будівництво та формування творчо-виробничого активу. І хоча історія електронних медіа крайньої західної області України насправді почалася не з приходом радянської влади, а ще в 1930-х роках, усе ж перебування у складі СРСР залишило помітний слід.

Спогади періоду заснування та розвитку закарпатських радіо й телебачення нині намагаються зберегти ентузіасти. Напевно, найактивнішим із них є Олександр Герешко – колишній заступник гендиректора, перший дипломований режисер телебачення на Закарпатті, який 36 років пропрацював на державній телерадіокомпанії. Він збирає розповіді, фото, відео про минуле радіо й телебачення, публікує на власній сторінці у фейсбуку та сторінці «Тиса-1», а також організовує онлайн-зустрічі з працівниками колишнього державного мовника. Пояснює, що це скоріше реквієм за тим, що було, аніж заявка на щось нове. Принаймні в такому вигляді прагне зберегти бренд телеканалу, що колись першим серед регіональних державних мовників України вийшов на супутник.

Тож ми поспілкувалися з Олександром Герешком про закарпатське телебачення: втрачені архіви колишнього державного мовника, розвиток у період СРСР, проблеми існування в незалежній Україні та майбутнє телебачення в цифрову епоху.

Олександр Герешко – генеральний продюсер телекомпанії «Край». Вів також щотижневу аналітичну програму на цьому каналі.

Частина телеархіву зберігається за кордоном та вдома в колишніх працівників, інша – втрачена назавжди

– Олександре Віталійовичу, ви публікуєте у фейсбуку багато спогадів, фото, відео з минулого закарпатського телебачення. Звідки у вас такі архівні матеріали?

– Ці матеріали пов’язані з усім моїм життям. Мій перший запис у трудовій книзі – телецентр УжДУ. Шкодую, що не зберіг звідти жодної фотографії, бо це був дуже насичений період у житті. Він розпочався одразу після закінчення вишу в 1982 році. В університеті саме створювали студентське телебачення, і я потрапив на роботу до відділу технічних засобів навчання, що займався облаштуванням телестудії. Закарпатське обласне телебачення тоді позбулося свого чорно-білого обладнання й отримало кольорове. Тодішній ректор Володимир Лендьєл забрав старе обладнання в університет. Тож спільно з іншими інженерами я будував перший телецентр в УжДУ, а затим поїхав до Ленінграду навчатися на режисера.

Досі зберігаю свій перший фільм про університет, думаю, як його оцифрувати. Пригадую, що для фільму я задумав пролетіти на вертольоті над туристичними базами, що належать університету – «Плішка» та «Скалка». Але для цього був потрібен дозвіл КДБ. Ректор підписав листа, однак відповідь спецслужб надходила дуже довго, тому відзняли кадри без вертольоту. Коли одержали дозвіл на зйомки, я відповів, що вже не потрібно. А мені зауважили: якщо відмовляєтеся – пишіть другий лист.

В університеті я пропрацював недовго, хоча ми готували різні програми, щотижневі новини. У команді були диктори, оператори. Це було дуже цікаво, мені приємно згадувати той період. Однак коли отримав пропозицію роботи на обласному телебаченні, перейшов туди. Мене одразу ж направили до Москви на вищі режисерські курси телебачення. Там був великий конкурс, але я пройшов. Після закінчення майже одразу став головним режисером телестудії. Був першим режисером із дипломом на Закарпатті. Після того працював на керівних посадах, загалом віддав телебаченню 36 років, 15 із них – на посаді заступника генерального директора. Допомагав розвиватися і приватним телекомпаніям на Закарпатті – NBM, «21 Ужгород», «Край», був керівником корпункту «М-Студіо». Як виконавчий продюсер, створив два столичні супутникові телеканали – «КіКо» і «2Т».

– Чи правда, що значна частина архівів колишньої державної телерадіокомпанії втрачена?

– Так, багато архівів знищено. На моїх очах рулони з магнітними записами викинули на смітник. До того часу теж багато що було. Наш колишній музичний редактор виїхав працювати на телебачення в Угорщину і вивіз із собою всі архіви Закарпатського народного хору, наших митців, художників, – просто фантастичні художні, музичні програми. Не повірите, що в Закарпатті була така музична культура на рівні окремих сіл. Можливо, добре, бо тут би викинули ці архіви, а там вони й досі зберігаються в агенції NTA (правонаступник державного телебачення). На жаль, без сторонньої допомоги у мене немає можливості поїхати туди надовго, щоб передивитися ці рулони.

Частково втрата архіву пов’язана і з технічними проблемами. Після 1991 року різко змінилася політика фінансування обласних телерадіокомпаній. Якщо до того кожен транзистор, що мав згоріти, завчасно потрапляв на склад, то в 90-х роках про оновлення техніки особливо не піклувалися. Всі редактори, журналісти змушені були купувати касети для зйомок за свої гроші. Відповідно, після зйомок не віддавали касети в архів. Тож значна частина архівного матеріалу збережена по хатах. Зараз уже, мабуть, втрачена через завершення терміну придатності касет. Але в тому приміщенні, де було обласне телебачення, архівів уже нема. Частково матеріали вдалося оцифрувати завдяки редакторам, які були зацікавлені в цьому.

Відеотека до знищення

Телестудію в Ужгороді будували довго не тому, що хтось гальмував, а тому, що така була система

– Чи справедливо, на вашу думку, вести літочислення закарпатського телебачення від 1968 року, адже експериментальне мовлення тривало з 1967 року, а перша телегрупа працювала ще в 1965 році? Крім того, аудіовізуальні медіа на Закарпатті були і в дорадянський період.

– Колись досліджував це питання, просидів ціле літо в берегівському архіві, щоб з’ясувати, з чого почалося закарпатське телебачення. Скажу, що це дуже складно, треба вбити роки на ці пошуки. Перші трансляції програм тривали з Кошиць у 30-х роках минулого століття. Перше радіомовлення в післявоєнний період організували за участі військових. У 1954 році в Ужгороді збудували будинок радіо. Для мене все очевидно: ті програми, які готувала перша телегрупа, що працювала в 1965-му, – ще не було телебачення. Це був корпункт. Вважаю, що потрібно рахувати з часу заснування компанії, на той час – комітету, а також із початку мовлення на території саме нашої області, а не з Львівського телецентру.

Заставки Закарпатської телестудії радянського періоду

– Чи відомо вам щось про тривале будівництво телестудії в Ужгороді? В архівних документах є чимало згадок про те, що його форсували, бо хотіли присвятити 50-річчю жовтневої революції, згодом відкрили до річниці. Водночас телестудія в обласному центрі Закарпаття була зведена останньою на першому етапі будівництва подібних телецентрів…

– Розпочну дуже здалеку. Телебачення на Закарпаття прийшло не з радянською владою. Воно прийшло з Угорщини, Чехословаччини, Польщі, Румунії. І вже після того, як закарпатці дивилися закордонне телебачення, вони з подивом побачили пародію на нього – перші програми радянського мовника. Я б не сказав, що на Закарпатті не приділяли увагу медіа. До прикладу, «Закарпатська правда» колись виходила щодня накладом 200 тисяч примірників.

Я не стежив за тим, як тривало будівництво першого апаратно-студійного блоку. Думаю, не тому, що хтось гальмував. Не погоджуюся з цим. Бо ж побудувати телецентр – це ще не все. Треба мати інфраструктуру, телевежі, радіорелейні лінії. Який сенс втрачати гроші, якщо телецентр не буде мати можливості доставки сигналу. Думаю, все робилося планово, синхронно. І ще один нюанс: у період СРСР у всіх галузях зробити щось – був героїзм. Те, що заплановано – ще не означало успішне і швидке виконання. Іноді найдрібніші питання доводилося вирішувати на найвищому рівні. Бо така була система.

– Поділяєте думку про те, що першими працівниками ужгородської телестудії були запрошені з інших областей фахівці, оскільки розбудову радянського мовника довіряли тільки перевіреним кадрам?

– У мене є альбом з фотографіями працівників радіо, у якому ви знайдете різні прізвища, серед них чимало закарпатських. Бо ж як тоді потрапив на посаду керівника Дмитро Воробець? Дійсно, щоб робити телебачення професійно, були потрібні фахівці. Але це складне питання, не мені судити.

Перший оператор телестудії Євгенія Малош, яка працювала у складі першої телегрупи в 1965 р. і багато років потому

Звісно, за нами дивилися. Бо коли загорівся дах на апаратно-студійному блоці, КДБ було на місці через 3 хвилини, а через 15 хвилин – пожежники.

– Цікаво, не знала про пожежу… А телевежа під час монтажу падала? Чи це вигаданий факт?

– Так, це правда. Приміщення телерадіокомпанії збудовано на болоті. Це була величезна яма, яку закидали сміттям, облаштували набережну, потім усі ті будівлі. Коли в Ужі велика вода, то вона просочується в підвали. Під час встановлення ґрунт просідав, одна нога нахилилася – і вежа впала. Довелося піднімати, укріплювати.

Закарпаття цікавило Центральне телебачення, викликало когнітивний дисонанс

– У своїх дописах ви називали закарпатську телестудію однією з найкращих в СРСР. Це суб’єктивна оцінка чи проводився аналіз роботи подібних телестудій?

– В СРСР були обмінні програми, і ми виконували план таких програм для Українського й Центрального телебачення. Отримували за це підвищення категорії та премії. В «Останкіно» одержували дуже багато листів із проханнями повторити наші програми, особливо після виступів Закарпатського народного хору, інших виконавців. А листи в той час слугували своєрідним рейтингом.

Зйомки телепрограм радянського періоду

 

Зйомки телепрограм радянського періоду

– Які саме програми, створені закарпатцями, цікавили центральне, українське телебачення?

– Закарпаття показувало свої родзинки, ми розкривали теми виноградарства, лісу, культури тощо. На Центральному телебаченні були дуже здивовані, коли побачили нашу Клару Балог (українська балетмейстер, народна артистка УРСР. – Авт.). Бо такі талановиті люди, як правило, їхали далі, не затримувалися в маленьких обласних центрах. Та й загалом менталітет відрізнявся, тому все закарпатське видавалося фантастичним, сприймалося як закордон. Приїжджі з інших областей та країн Союзу з подивом спостерігали таку картину: під величезним плакатом із надписом «Слава КПСС!» – Дюсі-бачі (старший чоловік на ім’я Дюсі. – Ред.) з біцігльов (велосипед. – Ред.), у підкочених штанах, гетрах з ромбиками, сандалях від Баті (відомий виробник взуття. – Ред.), калапі (капелюх. – Ред.), піджачку з краваткою, піпою (люлька. – Ред.), кавою в руці. Це викликало когнітивний дисонанс. Таку унікальність і досі не вбили. Тому було цікаво переважно все, що знімало і видавало в ефір закарпатське телебачення.

Зйомки телепрограм радянського періоду

– Є згадки про період навчання закарпатців у Москві, участь в Олімпіаді. Чим можна пояснити такий успіх працівників обласного телебачення, адже знімати змагання подібного рівня щастило не всім?

– Оскільки під час Олімпіади не можна було сісти в калюжу і потрібно було забезпечити величезну кількість показів, запрошували працівників і з регіонів. Закарпатська телестудія була відома, звідси поїхали оператори. Перед Олімпіадою з ними трохи займалися. Затим вони відпрацювали Олімпіаду й повернулися. Участь у таких трансляціях – це була, звісно, важлива школа. Працівники телестудії не вчилися в Москві. Я, мабуть, єдиний, хто був на більш-менш тривалому навчанні. Але працювали і співпрацювали, готували спільні передачі. І звідти до нас любили приїжджати. Ви, мабуть, не знаєте, що на території санаторію «Карпати» вже був практично побудований санітарний корпус Держтелерадіо СРСР. Завадив його завершенню розпад Союзу.

Подовжені програми слугували агітації і пропаганді та вартували неймовірних зусиль тим, хто брав у них участь

– Що розуміли під поняттям «подовжені програми», які виходили на закарпатському телебаченні в період СРСР? Це справді був «антибуржуазний контент», щоб завадити перегляду іноземних програм? Ефіри відбувались опівночі?

– Так, це правда. Головна ціль подовжених програм – агітація і пропаганда. Але люди це розуміли. Порівняю з журналом «Радіо», який колись купував. Першу половину видання не читав, бо там були матеріали з’їздів, засідань і т.д. Набагато більше цікавила друга частина – власне фахова. Так було і з передачами.

Щодо подовжених програм, варто сказати одну важливу деталь – у той час не існувало запису. Програми виходили в прямому ефірі, коли закінчилися трансляції Центрального телебачення. Як правило, опівночі. Подовженими їх називали тому, що наші сусіди угорці, чехи, словаки ще не спали. Тому, щоб закарпатці не перемикалися на їхні канали, пропонували дивитися радянське телебачення. Однак створювати такі програми було складно. Самі подумайте: влітку в гунях Закарпатський народний хор чекав опівночі, щоб заспівати-затанцювати 15-20 хвилин у маленькій студії, під лампами, які гріли неймовірно.

А про пропаганду можна багато говорити, однак ніхто щиро не вірив у неї, ми сміялися з того. Хтось просто за гроші контролював це все. На роботі ти був один, а вдома – інший. Я ще застав цензорів Головліту, що вичитували тексти. Пригадую, перевіряли, щоб назви секретних об’єктів не згадували, але загалом нічого особливого. Правду кажучи, в нас і не було дисидентських матеріалів. У Ленінграді, Москві, коли вчився, бачив, що вони були, проходили на телебаченні.

– З архівних джерел відомо, що телестудію в Ужгороді запустили не тільки з українськомовними та російськомовними програмами, а й угорськомовними та молдавськомовними (румунськомовними). Із 90-х років виникла редакція німецькою, пізніше – словацькою, ромською, російською, «русинською» мовами. На сторінках періодичних видань бачила згадку про польськомовні програми. Вони дійсно були в проєкті? Загалом над такими програмами працювали фахівці чи, радше, аматори, які добре володіли мовою?

– Перший раз чую про польську мову. Можливо, була на рівні декларацій, як і програми на ідиші. Роми довго просили власну програму. Угорська редакція офіційно працювала з 1950 року. Але програми виходили від початку роботи радіо. Однак спочатку вони були перекладом українських програм. І молдавськомовна редакція працювала так само. Треба відзначити, що в період незалежності завдяки зміні системи з’явилися програми різними мовами. Донині вважаю угорські програми еталоном. Там були і спонсори, і їздили за кордон, навчалися. Для національних редакцій завжди було важко знайти кадри, тому до роботи залучали активістів громад. Коли створювали словацьку, ромську редакції, залучили керівників громадських організацій.

У першій студії угорської редакції

– А в 90-х, 2000-х виникало мовне питання – транслювати програми російською чи українською?

– З російською мовою не було проблем, бо в нас не було росіян (за даними перепису населення 2001 року, в Закарпатській області росіяни становили 2,5% населення та були четвертою за чисельністю національністю. – Ред.). Так, у радянський період працювала редакція «Вивчаємо російську мову», непогані програми виготовляла. Але вона вмерла природним способом. Інша справа, що український контент, сторонній, особливо в перші роки, було ніде взяти. Мультиків, дитячих програм майже не було. Як тільки з’являвся українськомовний контент, він одразу потрапляв на обласні телестудії. Ніхто собі по-іншому не міг уявити. Жодних мовних проблем, конфліктів не пригадую.

«Коли Москва побачила нашу ужгородську картинку – у них був шок»

– Яким було телебачення середини 80-х років, коли ви прийшли туди працювати?

– Моя перша передача уже як працівника обласного телебачення була про клуб інтернаціональної дружби «Мир», що функціонував в УжДУ, для участі в якому з’їжджалася молодь з усього світу. У єдиному на весь Ужгород студентському кафе, в гуртожитку № 4, ми і відзняли її за допомогою ПТС. Це була середина 80-х.

Обласне телебачення того періоду можна назвати фабрикою з виробництва телевізійного продукту. У штаті працювали майже 350 осіб. Були два павільйони – 100 і 300-метровий. Для великого павільйону, завдяки зусиллям технічного директора телецентру Андрія Дудича, передали обладнання, що використовувалося на Олімпіаді. Як йому це вдалося – знає тільки він. Щотижня там знімали одну виставу, виступали аматорські і професійні музичні колективи, приїжджали виконавці з-за кордону.

У мене вже була ейфорія з цього приводу. Коли я повернувся з Москви, ми з колегою Володею Маринцівським робили телеміст Владивосток – Москва – Ужгород. Одну камеру встановили на набережній, іншу – на перехресті вулиць Корзо і Волошина. Передачі тривали щонеділі, по 8 годин. Але магнітофони були такі, що коли мені давали команду натискати кнопку «Плей», картинка запускалася через 16 секунд. І я мав за 16 секунд вгадати, коли її подати в ефір. І це вдавалося. Я схуд десь на 2-3 кілограми за цю програму. Коли Москва побачила нашу ужгородську картинку – у них був шок. Ми задрапірували всю студію синьою тканиною, поставили живі троянди, показали наші національні редакції. Говорю це не тому, щоб підкреслити щось. Просто дух часу був такий, ми були в точці зростання.

Крім того, всередині 80-х виходило багато спортивних програм, тривали трансляції зі стадіонів. В ефірі виходили дитячі програми. Хочу сказати, що було повноформатне різножанрове телебачення, таке, як має бути, а не окремі програми, як зараз бачимо.

Зйомки телепрограми для дітей «Вечірня казка»

– Які телепрограми 80-90-х років, на вашу думку, можна виокремити як найбільш яскраві, без надмірної ідеології і пафосу? Знаю, що обсяги мовлення були обмежені, чи не так?

– Так, було 2 години ефіру на день. Тоді це вважалося багато, бо зробити годину власного телепродукту було дуже важко. І 350 осіб для такого виробництва не було багато, бо робили якісно. Користувалися попитом прямі ефіри з використанням телефонних дзвінків у студію. Це була нагода поспілкуватися з владою. «Новини» в той час дивилися всі. А також художні програми, розповіді про підприємства тощо.

Зйомки телепрограм радянського періоду в атріумі Закарпатської ОДА

– Всередині 80-х років ще продовжувала виходити програма на екологічну тематику «Шовкова косиця», яку вів професор, відомий ботанік Василь Комендар. Чи багато було таких телепроєктів, до виробництва яких були причетні не журналісти, а фахівці в певних галузях?

– Було багато суспільно-політичних програм, які вели парткоми, активісти, агітатори, представники товариства «Знання». А «Шовкова косиця» – це була бомба. Ми знімали асфальтні заводи, заповідники, рекультивацію земель, висвітлювали різні екологічні проблеми. Редактором була Галина Бойко. А Василь Комендар – то була особистість! Справжній професор, інтелігент, з яким було приємно спілкуватися. Він не боявся виступити проти радянської влади, захистив чимало заповідних зон від руйнування. У таких програмах, як «Шовкова косиця» була інформація, яку не можна було знайти ніде у той час.

На зйомках молодіжної програми про металістів Ужгорода

Вихід на супутник і період новаторських програм

– Чим був зумовлений вибір назви для обласного телеканалу – «Тиса-1», – що з’явився у 2005 році? У планах була і «Тиса-2»? Хто підштовхнув до виходу на супутник і чи відчувалося недофінансування?

– Недофінансування відчувалося, бо ми перейшли з 2 годин на 24, а нам не додали ні копійки, ні жодної ставки, ні технічної одиниці, людей просто не вистачало. Тодішній керівник телерадіокомпанії – Євген Шишков – до того, як переїхав на Закарпаття, працював у Нацраді з питань телебачення і радіомовлення. Його покоління в той час перебувало на керівних посадах у Києві. Він міг зайти в будь-який кабінет. Думаю, політичне рішення про вихід на супутник прийняв тодішній голова Закарпатської ОДА Віктор Балога, з яким Шишков був у добрих стосунках. Балога провів через облраду рішення надати додаткове фінансування і прийняти програму розвитку закарпатського телебачення, де було записано і про вихід на супутник. На той час в Україні лише комерційні канали були на супутнику, не було прецеденту серед обласних телерадіокомпаній. Нас лякали, що не можна виходити на супутник. Однак Шишкову вдалося зробити ліцензію.

Логотип телеканалу «Тиса-1»

Зараз поширена практика, що на одному передавачі – до 30 каналів. А ми мали 1 передавач і 1 канал, тож повинні були повністю його заповнити, всі 24 години. Я тоді придбав техніку, що дозволяла створити апаратну автоматизацію ефіру, тобто створювався плейлист з інформацією. Ми крутили галерею прекрасних фільмів, світову класику. Люди дивилися, це було цікаво. А потім були вже й авторські програми.

Щодо назви. Коли Шишков попросив мене зробити варіанти назви, я написав приблизно 30 варіантів. Він вибрав «Тиса» і додав 1, бо ми перші. Потім Міша Юнаков познімав краєвиди Закарпаття і зробив «одяг» каналу. З цим і вийшли тоді. Колеги відзначали, що був дуже вдалий рекламний ролик про наш вихід на супутник, коли журналіст Максим Мельник відзняв бабцю в горах, а я поєднав це з зображенням супутника. Тоді кожен був у творчості, намагався щось зробити.

Заставка телеканалу «Тиса-1», автор слогану – Олександр Герешко

Проект «Тиса-2» – це був мій проект. Вже після того знайшлися кияни, але я їм довів свою першість. Проект полягав у створенні на базі каналу, національних редакцій, другого каналу, що розрахований на українців за кордоном, які хочуть бачити програми рідною мовою; на тих українців, що не знають української, але прагнуть дізнаватися інформацію про нашу державу рідною мовою, тобто мовами національних меншин; для тих іноземних громадян, що хочуть дізнатися про життя українців своєю мовою. Шишков тоді до мене приєднався і повіз цей проект на колегію Держтелерадіо України, де його прийняли. Було вирішено робити цей канал. Але далі змінилася влада і проект призупинили.

Праворуч Олександра Герешка – колишній гендиректор Євген Шишков

– Розкажіть про прямоефірні телемости в цей період.

– Це також було за керівництва Євгена Шишкова. Я вважаю, що то був пік розвитку телебачення Закарпаття. Ми одночасно зв’язували кілька країн. Пригадую, телеміст за участі Ужгорода, Луганська, Чорногорії, Ростова-на-Дону. Тоді мене вразила студія в Ростові, а ще більше ведуча, її дикція, мова, постава… За Шишкова було дуже багато експериментів, новаторства. Ми робили трансляцію новорічної ночі з Театральної площі. А коли постало питання створення молодіжної програми, ведучі вирішили провести перший прямий ефір лежачи. Люди телефонували з подивом, бо це було незвично.

У студії ранкової розважальної програми

– І редакція «Експеримент» була створена, коли компанією керував Євген Шишков, чи не так?

– У мене виникла ідея створити одну редакцію, у якої був би доступ до всього, і я прийшов з такою ідеєю до Євгена Шишкова. Так на другому поверсі ми зробили студію «Експеримент». До того часу довелося повоювати з технарями, бо в тому приміщенні колись була провідна монтажна. Мені це коштувало двох місяців у кардіодиспансері. У студію передали кращі комп’ютери, кращих операторів, журналістів. Поставили завдання робити найперше фільми, передачі не були основним. І вони створювали фільми.

Випуск телепрограми на історичну тематику виробництва студії «Експеримент»

Дитяча програма «4+1», виробництво студії «Експеримент»

У той період планували зробити і перший ньюзрум, щоб дати можливість оперувати окремими сюжетами, навіть частинами сюжетів, перетасовувати і щопівгодини передавати в ефір. При Шишкові ми стали лідерами, і це дійсно був прорив. Після виходу на супутник нас навіть дивилися заробітчани. Був глядач із Німеччини, що дивився ранкові програми і постійно нам телефонував.

Перше включення «Тиси-1» на супутник. Технарі та прийомна комісія в апаратній

«За часів Ющенка взагалі нічого не контролювали. Це був золотий період, бо телебачення жило своїм життям»

– Чи досліджували аудиторію обласного мовника, її вподобання у час вашої роботи в телерадіокомпанії?

– У радянський період не було такого поняття. Хоча комуністи, коли втрачали гроші, то й вимагали дієвості. Але перевіряти на той час не треба було, бо не існувало альтернативи, був один московський канал, один київський і регіональне телебачення. Коли в період незалежної України соціологи робили свої дослідження перед виборами, то ми завжди були в першій трійці за впливом на електорат.

Коли вийшли на супутник, дослідженням аудиторії займалися шведи. Я мав доступ до результатів, і на підставі цього ми приймали рішення щодо наповнення, розбудови телебачення. Сьогодні я не озвучував би цю цифру. Але ми спочатку не вірили, що так багато людей дивиться нас. Вихід на супутник був важливим кроком, бо на той час система радіорелейних ліній і мікропередавачів уже була зруйнована. Залишалися лише московські станції прямого доступу.

Телеканал «Тиса-1» веде пряму трансляцію гандбольного матчу чемпіонату Європи на перший національний канал телебачення Ісландії

А в час створення Суспільного від нас забрали кнопку. Це був перший дзвіночок зі знищення телебачення. Сьогодні телеканал мовить через супутник, але вони виходять по IP-лінії, що накладає багато технічних і творчих обмежень. Затримка інколи доходила до 20 секунд. Це зламало всі прямі ефіри, живе спілкування. Не хочу цю тему розвивати, бо болить. Це не те, що було. Немає покриття. По-моєму, покриття зараз 35-40%. Про гірські райони взагалі мовчу.

Зустріч напередодні стоврення регіональної філії Суспільного в Закарпатті

– Київ сильно втручався в роботу на початку 2000-х?

– Ні, вони працювали за старою радянською схемою. Їх тільки своє цікавило, відповідно, вимагали звітність за ті програми. Наші програми їх не цікавили. За часів Ющенка взагалі нічого не контролювали. Це був золотий період, бо телебачення жило своїм життям. Не було менторства. Ми працювали творчо.

Олександр Герешко у великій студії закарпатської телерадіокомпанії

– Які стосунки були з обласною владою? Чи впливали її рішення на бюджет телерадіокомпанії?

– Влада завжди підбирала під себе й керівника в масмедіа, там, де мала вплив. Це зрозуміло. Тому нелояльного керівника телерадіокомпанії собі важко уявити. Були й пристосуванці. Все було.

Бюджет від облради абсолютно не залежав. Це була добра воля депутатів, що під час виходу на супутник вони виділили кошти на придбання устаткування. Але все інше фінансували з державного бюджету. До 2014 року бюджет Держтелерадіо був більшим, ніж бюджет української армії.

На мій погляд, державне телебачення має бути. Як держава може функціонувати без засобів масової інформації? Я не розумію цього. Це не з мого життя. Вона має право на донесення своєї думки, на звітування. Має бути та перша частина журналу, де влада. А друга – для душі. Коли це вдало поєднувати, буде можливість щось донести з першої половини.

Ми на шляху технологічного зламу, в якому телебачення себе загубило

– Знаю, в Україні був проєкт третього регіонального телеканалу. Як ви вважаєте, чи були шанси на його реалізацію?

– Майже від початку незалежності була ідея створити спільний регіональний телеканал, для якого кожна обласна телестудія давала би частку контенту. На мій погляд, це неробоча ідея. Мені нецікаво, що там у Херсоні, до прикладу. І хто буде дивитися моє Закарпаття в Херсоні? Так звані обмінні програми. Практика показує, що до цього часу ніхто не реалізував цю ідею.

Колектив інформаційної програми в останній рік роботи телеканалу «Тиса-1»

– Суспільне пробує реалізувати, маю на увазі ідею міжрегіонального створення та обміну контентом.

– Про Суспільне я можу довго говорити, бо був біля самих витоків. Але не так воно пішло. Під хорошими модними гаслами… Я «за» Суспільне, щоб ви не зрозуміли, що я проти. Але я проти Аласанії, проти знищення місцевого мовлення, до чого призвела його політика. Коли він відверто заявляє: я головне вже зробив – знищив, то про що можна говорити? Так, працівники намагаються щось зробити, але рейтинги нульові. Він каже, що це неважливо, що принципи понад професією. Це мені незрозуміло. Якщо в тебе принципи – то не паплюж професію. А професіонали нехай працюють!

Останнє велике колективне фото працівників телерадіокомпанії у 2017 р.

– Які, на ваш погляд, найважливіші виклики вдалося подолати регіональному державному телебаченню кінця 80-х – перших десятиліть 2000-х?

– Найбільший не вдалося подолати, його знищили. А з того, що раніше… Ну, що вам сказати? Нас ніхто не душив, не було намагання знищити. Виживали як могли. І нормально виживали. І зараз були шляхи, як це повести інакше, створивши Суспільне.

– Які шляхи розвитку Суспільного ви маєте на увазі?

– Вважаю, що боротьба за принципи понад професією вихолостила саму ідею. Так, воно має бути незалежне. Має знаходити баланс. Це все можна. Я говорив з канадцями, англійцями. В них також було укрупнення. І вони хочуть повернути місцеве мовлення. У мене одна розбіжність із Аласанією: роби в Києві, що хочеш, але не чіпай регіони. Бо не завдяки київським програмам, а завдяки регіональним був якийсь статус, рейтинг державного телебачення України, а згодом і Суспільного. Люди дивилися, був вплив, відчувався зв’язок держави з суспільством, з угорцями, румунами, ромами, словаками, німцями. А після того, що сталося, цього практично немає. Ну, про що можна говорити? Це неправильно. Всі вже зрозуміли, але пізно.

Протест працівників закарпатської філії Суспільного проти скорочення регіонального мовлення

Яка доля телебачення загалом? Ніяка, ніхто не знає. Я вважаю, що ТБ вмерло в усьому світі. Воно абсолютно не таке. Воно свою нішу займе, буде розвиватися, але буде інакшим. У багатьох країнах уже не вчать на телевізійника. Навчають людину, що може зробити контент. А форма його розповсюдження може бути різною. Я думаю, що буде технологічний прорив завдяки новітнім технологіям. Великі надії покладаю на 5G. З іншого боку, мене лякає технологічність. Спілкуюся з сучасними студентами, і вони нагадують мені дилетантів. Вони знають про все, але трішки. І тому не можуть аналізувати, робити якісь висновки. Так і телебачення, воно також себе загубило. Що, як, у якій формі? Тож думаю, ми на шляху технологічного зламу.

Фото: з архіву Олександра Герешка

comments powered by Disqus