Презентація проекту ГО «Громадське телебачення» у Києві в червні цього року була несподівано багатолюдною. Несподівано, перш за все, для самих організаторів. Адже вони як люди з досвідом і розумінням контекстів (навіть прихованих) мали бути цілком свідомі того, що такий інтерес – авансовий. Його підігріла хвиля уваги журналістів і небайдужих громадян до скандалу на ТВі, дискусії про медіа, їхню залежність від олігархів і суспільства, етичні виклики та фінансові механізми. Вислухавши овації та скептичні зауваження, ініціатори проекту взялися до пошуку спонсорів та ідей, пообіцявши вже у вересні вразити глядачів.

Курчат по осені рахують. Як і загострення громадянської свідомості. 12 вересня у Львові в рамках Форуму видавців відбулася дискусія «Як громадське мовлення може змінити Україну». Хоча йшлося радше про те, як Україна може не перешкоджати появі громадського телебачення на її теренах. Ті самі учасники, те саме відчуття: «Ех, тільки б у них вийшло!». Однак цього разу ситуація виглядає менш оптимістично.

Нагадаю, що якраз напередодні народний депутат Микола Томенко висловив сподівання, що закон про суспільне телебачення та радіомовлення буде розглянуто парламентом вже 19 вересня. Під час дискусії Роман Скрипін прокоментував ці потуги української влади з гіркою усмішкою.

«Ані ця влада, ані попередня не зацікавлені у створенні громадського телебачення. Це все одно що купити дзеркало і подивитися, красивий ти чи некрасивий», – зазначив журналіст.

Отже, на сприяння політиків – із жодних таборів – творці «Громадського» вже не сподіваються, й хочуть лишень, аби ті не заважали працювати.

За словами Романа Скрипіна, «Громадське» почуватиметься добре, маючи річний бюджет $1,5 млн. Утім, співтворець проекту Євген Глібовицький наголосив, що це лише необхідний мінімум. Можна було б і більше. Та поки що навіть така сума виглядає фантастичною, адже, відповідно до звіту ініціативи, з липня на її рахунки надійшло 65 тисяч гривень пожертв від громадян, 88 тисяч від міжнародного фону «Відродження» на розробку бізнес-плану, маркетингові дослідження тощо та 400 тисяч ґрантових коштів від посольства США на створення сайту й купівлю обладнання. Отже, основну частину потрібних коштів іще треба десь знайти. Переконавши спонсорів у тому, що проект «Громадське телебачення» – добрий, корисний і тривалий, а не чергова передвиборна одноденка.

Гарантувати серйозність намірів і відсутність зловживань, за словами творців «Громадського», може наглядова рада з українських (і не тільки) моральних авторитетів. Відразу спливає в пам’яті історія з наглядовою радою того ж таки ТВі, до складу якої входить небіжчик Вацлав Гавел, а також Адам Міхнік, який, за його власними словами, навіть не чув про зміну влади і власників каналу. Не кажучи вже про можливість реагувати й упливати на ці події. Зате перелік прізвищ у громадській раді був і залишається солідним.

Як забезпечити не лише презентабельність, але й упливовість наглядової ради громадського телеканалу в критичних ситуаціях? Це реально в демократичній країні, де все відбувається на очах і під контролем громадянського суспільства. А в українських реаліях більш імовірною є ситуація, за якої формально незалежний мовник насправді залежатиме від волі спонсорів, а наглядова рада буде номінальною.

Момент старту «Громадського», очевидно, залежить від ступеня матеріальної готовності проекту. У липні йшлося про вересень, тепер обіцяють запуститись іще за півтора місяці. Називаючи такий короткий термін, учасники проекту добряче ризикують. Люди, що співчували проектові й підтримували його, вже зараз нарікають на непрозорість процесу підготовки – мовляв, після установчої презентації творча група пішла у підпілля. Євген Глібовицький заспокоює: ентузіазм не втрачено, команда не розсварилася, залишається згуртованою і знайшла нові точки співпраці.

Ба більше, домовилася про співпрацю та співіснування під одним дахом із однодумцями – «Громадським радіо», групою видань «Українська правда» та ГО «Центр спільних дій». Дехто вже зве новостворений альянс «медіахолдингом», хоча теле- й радіоведучий, співзасновник «Громадського радіо» Андрій Куликов воліє називати його вуликом. Об’єднання цих структур не планується. Ведуться також серйозні перемовини про співпрацю з «Радіо Свобода». Таке формування спільного інформаційного поля з медіа, які мають чітке громадянське позиціонування, може полегшити популяризацію «Громадського телебачення» поза небайдужою тусовкою з фейсбука.

І тут ми, власне, підходимо до ключової проблеми: чи усвідомлюють люди потребу в такому телебаченні аж настільки, щоб його регулярно фінансувати? Очевидно, громадське телебачення повинне давати своїй аудиторі контент, принципово відмінний від того, що вона може отримати на приватних і державних телеканалах.

«Запит на інакшість не є запитом на професійність. І це є виклик», – наголосив Євген Глібовицький.

Запит на професійність є в середовищі самих журналістів – принаймні, вони це декларують.

«Український глядач перегодований розважальним контентом як свиня мармеладом», – констатував Роман Скрипін.

За його словами, контент, який «Громадське» запропонує своїм глядачам, буде якісним, інформативним, але не новинним. Спершу це будуть невеличкі точкові проекти – спеціальні марафони на актуальні теми. Можливо, згодом можна буде говорити про серйозніше мовлення, спершу в інтернеті, а потім… Утім, за словами Євгена Глібовицького, про вихід в ефір якщо й ітиметься, то не за цієї влади.

Тоді чим ГО «Громадське телебачення» відрізнятиметься від будь-якої групи журналістів, які об’єдналися, щоб робити контент і поширювати його, наприклад, через YouTube? Адже справжнє громадське телебачення виконує, поміж іншим, важливі регуляторні функції: воно має впливати на якість контенту, який пропонують приватні канали, створюючи потужну альтернативу і в такий спосіб стримуючи комерційних конкурентів від халтури й маніпуляцій.

Чи можна уявити такий уплив інтернет-телеканалу на потужну індустрію комерційного ефірного телебачення в сучасній Україні? Звучить дещо ідеалістично. Досвід показує, що наявність альтернативної точки зору в українському телепросторі не заважає залежним телеканалам займатися дезінформацією. Гіпотетично досягти певного ефекту могло б загальнонаціональне громадське телебачення, утворене на базі потужного державного медіаресурсу, як передбачають законопроекти про громадське мовлення. Проте за теперішньої політичної ситуації незалежність громадського мовлення, санкціонованого й організованого владою, є утопією.

Більш вірогідною є незалежність онлайн-телеканалу, створеного групою ентузіастів. Та він охоплюватиме лише онлайн-аудиторію – ту, яка й без того не має проблем із отриманням різнобічної інформації.

Ініціатори створення «Громадського телебачення» повинні чимскоріше розробити стратегію виходу за межі своєї «зони комфорту». Інакше витрачені зусилля, час і кошти будуть марними. Звісно, відразу охопити масову аудиторію та змагатися з комерційними каналами нереально. Але робота за принципом «свій до свого по своє» – зовсім не те, чого потребує суспільство від «Громадського».

До речі, наступного дня після дискусії про громадське телебачення у Львові відбулася презентація «Громадського радіо» за участю Андрія Куликова, Наталі Соколенко, Лесі Сакади-Островської, Ірини Славінської, Кирила Лукеренка, Анастасії Станко та інших. Попри схожі назви й спільне ідеологічне наповнення, одразу впала в око разюча різниця. За практично відсутньої реклами, без гучних заяв і обіцянок уже з серпня «Громадське радіо» тихо виходить в ефір у тестовому режимі. Воно має чіткий план роботи, має намір співпрацювати з регіональними радіостанціями, й попри те, що пожертв зібрано лише близько дев’яти тисяч гривень, а технічна база, успадкована від «Громадського радіо» Олександра Кривенка, є недосконалою, його перспективи виглядають значно реальнішими, аніж у однойменного телебачення.

Авжеж, радіо – це не телебачення, воно простіше й дешевше. Але в Україні, де громадянські ініціативи згасають так само швидко, як і запалюються, лише реальні результати, нехай навіть скромні, можуть підтвердити серйозність намірів. І те, що до команди «Громадського радіо» приєднуються Юрій Макаров та Ольга Герасим’юк, свідчить: проект перспективний і вартий уваги. Зокрема уваги спонсорської, якої він так потребує.

Отже, маємо дві моделі – «Громадське телебачення» з чималими надходженнями, грандіозними планами й уже не виконаними вчасно обіцянками і «Громадське радіо», яке вже має готовий продукт та використовує навіть найскромніші можливості для створення й поширення контенту. Зрозуміло, що вони не конкуренти, потенційна аудиторія в них значною мірою спільна. Та, на мою думку, поки що робота «Громадського радіо» більше відповідає принципу «менше слів, більше дій».

Хоча й телебачення не безнадійне. Але є не одне «але». І одними вусами Щура, іронією Яневського, спокійною впевненістю Скрипіна, тверезістю Глібовицького і прямотою Кутєпова тут не обійтися: пора припиняти шукати напрямків руху й починати показувати людям телебачення.