Страшенно люблю роман Джона Фаулза «Волхв». Мабуть, за його химерність, непередбачуваність та за деякі гіперболізовані образи. Наприклад, образ Свободи. Щоправда, Фаулз свідомо вживає грецьке слово «елефтерія». У нього це алюзія на відомий вираз «свобода або смерть», який використовували в різні епохи в різних країнах і крайні ліві, і крайні праві, і борці за незалежність різних поглядів… Фаулз, як майстер психологізму, саме так радикально ставить питання. Для нього існує одна свобода – свобода обирати між тим, чи бути вбитим, чи вбити самому; чи бути обпльованим, чи обплювати самому; чи сказати правду заради збереження істини й померти (втратити владу, вплив тощо), чи збрехати заради самозбереження, чи… і так до безкінечності. Світ без напівтонів.

«Але чи реалістичний такий світ без напівтонів?» – запитала я себе, слухаючи дискусію «Свобода слова: зв’язок між академічним дискурсом та публічною сферою», яка відбулася в рамках конференції «Шляхи свободи», приуроченої до 20-річчя незалежності України та відродження Києво-Могилянської Академії.

Дискусія залишила неоднозначне враження. На те є декілька причин, причому доволі суперечливих, як би це парадоксально не виглядало. З одного боку, за 20 років незалежності від розмов про свободу слова відчувається певна втома і в суспільстві, і в медіасередовищі (це приблизно, як від України – в Європі). З іншого боку, як справедливо зауважив один із учасників дискусії, відомий журналіст Андрій Куликов, «дискусія має вестися постійно». На його думку, нас (себто і журналістів, і суспільство) не повинні заспокоювати заяви про те, що в Україні краще, ніж у Росії та Білорусі. «До себе ми маємо бути дуже пильними» – каже Андрій Куликов. І з цим не можна не погодитися. Але є інша проблема – якість цих дискусій. Якщо ми будемо чесними самі перед собою, то визнаємо, що наше журналістське середовище не має єдиного стандарту і єдиного розуміння проблеми свободи слова. Для когось ця тема – просто самоціль; для когось це ідеалістична фаулзівська «свобода або смерть» (парадокс лише в тому, що ті, хто закликають до такого вибору, самі не здатні його зробити, як у випадку із Денисом Олейниковим, про що писав Отар Довженко); для когось це високі демократичні стандарти (але ті, хто пробують їх дотримуватися, стають в українському журналістському середовищі білими воронами); а для когось, як зауважив директор Могилянської школи журналістики Євген Федченко, це бізнес. «Що загальніша справа, як-от боротьба за свободу слова, то складніше. Не лише держава – ворог свободи слова. Ворог свободи слова в кожному з нас» – зазначив він.

Двадцять років із надривом говоримо про абстрактну свободу слова, часто забуваючи, що її потрібно наповнювати конкретними смислами і (в першу чергу!) діями. Бо свобода слова вимірюється не лише «синхронами та мільйонами» й великою кількістю моніторингів (за зауваженням Андрія Куликова), не лише розмовами про саму свободу та про тиск влади. Наприклад, виконавчий директор Незалежної асоціації телерадіомовників Катерина М’ясникова закликала говорити також про проблему свободи каналів комунікації (зокрема в контексті переходу на цифру; про розподіл місць в ефірній цифрі та про «Зеонбуд», про що «Телекритика» писала вже не раз), про розповсюдження друкованих ЗМІ та багато інших проблем медіагалузі, які лише на перший погляд не мають жодного стосунку до свободи слова, а насправді наповнюють її цілком прагматичним змістом.

Якість дискусії про журналістику та свободу слова тісно пов’язана з якістю/рівнем самої журналістики сьогодні в Україні. Холодним душем для українських журналістів прозвучали слова європейського політика Павела Роберта Коваля, голови делегації Європейсько-українського комітету парламентської співпраці у Європейському парламенті, який запитав, де можна ознайомитися з дебатами про європейський шлях України, про те, як розвивається наша країна. Адже це важливо, сказав він, якщо країна декларує своє устремління стати частиною європейської спільноти. «Європейський Союз – це в першу чергу дискусії про політику» – сказав він.

Але більшості українських журналістів не цікаві дискусії про політику (те, що в Україні відсутня якісна політика – не аргумент). Якщо моє покоління, яке формувалося на початку 90-х, орієнтувалося на Сергія Набоку та Олександра Кривенка, то теперішня молодь, яка вступає на факультети журналістики у різних вишах, орієнтується на Катю Осадчу.

«Ми живемо в суспільстві з таблоїдами, з відсутністю якісної інформації та якісних газет» – зауважив журналіст Віталій Портников. Він звернув увагу на цікаву особливість: «ми сформувалися в суспільстві, в якому газети можна покласти до кишені». Цей образ навряд чи зрозуміє той, хто не бачив жодної щоденної європейської газети. Там немає газет із 16 чи 24 шпальт. Нещодавно показувала студентам німецьку щоденну Die Welt із понад 60 шпальтами формату А2. Вони дивувалися, мовляв, про що можна стільки писати щодня? Виходить, можна – щодня, багато років підряд, і цікаво.

Вахтанг Кіпіані додав, що в Україні немає тиражних газет, бо українці їх мало купують, і взагалі мало читають. За його словами, «українці нічого не чують, бо нічого не хочуть чути». Він вважає, що ключовим у цій ситуації є питання зміни політичної системи, і «тільки за таких умов з’явиться нова журналістика».

Але європейський політик не погодився з обома учасниками дискусії. «Не треба перекладати відповідальність на суспільство за те, що воно чогось не купує чи не читає. Дискусія інтелектуалів має перетворитися на зрозумілий меседж. Те, що газети вміщаються в кишені, проблема не лише тих, хто читає, але й тих, хто пише. У мене склалося враження, що за цю сферу ніхто не хоче брати відповідальності, перекладаючи її на абстрактне суспільство», – підсумував пан Коваль. Може, це і неприємно чути, але важко з цим не погодитися. Відповідальності завжди бракувало, і, на жаль, не лише українським журналістам. Зрештою, українці не унікальні в цьому – Фромм уже давно описав схильність людської природи до «втечі від свободи» (читай – від відповідальності, від вибору, нехай навіть не завжди в такому радикальному фаулзівському виконанні). Проблема лише в тому, що від усвідомлення цього, схоже, нічого не змінюється. Пішов третій десяток незалежності – а ми й далі шукаємо свої шляхи свободи.