У 27 років Ірина Славінська вже стала відомою медійною персоною, організатором літературних проектів масштабу «Книжкового арсеналу» та ведучою політичних ефірів на «Громадському радіо». Вона продовжує писати літературні огляди для «Української правди. Життя», куди прийшла ще 8 років тому під час навчання на філолога французької мови. Ірина починала з суто літературної журналістики: рецензій, оглядів, інтерв’ю з українськими письменниками у форматі абетки… Згодом додалися фріланси для мистецького часопису «Шо», глянцю Elle. Декілька років тому Ірина спробувала себе на телебаченні — вела програму «Гра в слова» на телеканалі ТВі разом із Віталієм Гайдукевичем. Разом із тридцятьма колегами вона звільнилася з телеканалу після зміни власника навесні 2013 року.

Тоді ж її одразу запросили долучитися до створення «Громадського радіо», що, за словами Ірини, стало несподіваною, але цікавою пригодою, яка почалася для неї з ведення власного подкасту про культуру «Антена». Тепер «Громадське радіо» — її основна робота і «серйозна любов». В інтерв’ю «Телекритиці» Ірина Славінська розповіла про те, чим її захоплює радійний формат та кожен із проектів «Громадського радіо», за що вона любить жанр інтерв’ю, як їй вдається стільки встигати та коли вийде її нова книжка.

— Іро, ти працюєш на «Громадському радіо» від самого початку, тепер ведеш уже декілька проектів. Наскільки радіо захопило? Бачила себе колись у цій ролі?

— Чесно, я про радіо не думала ніколи. От тільки ловила себе на думці про те, як прикро, що в Україні немає хорошого розмовного радіо, на відміну від, скажімо, Франції. Я по-доброму заздрила своїм французьким друзям, які захоплено працюють на державній французькій радіостанції та роблять там фантастичні проекти. Заздрила тим, хто просто в машині може слухати якісне цікаве радіо. Наших ефемок я не могла слухати — насамперед через новини, тобто через джинсу, замасковану під новини. Наприклад, у кабінеті, де працює лікарка, до якої я ходжу на масаж, працює хвиля з ностальгійною совєцькою музикою — і там у кожному випуску новин звучать синхрони Симоненка. Або інша радіостанція, в часи Майдану наповнена випусками новин від імені «коменданта». Не казатиму за всі радіостанції, але подібних «новин» можна знайти ще чимало.

Початок моєї радійної історії стався одразу після того, як я разом з іншими колегами звільнилася з ТВі в червні 2013 року. Одного прекрасного дня мені зателефонував майбутній головний редактор «Громадського радіо» Кирило Лукеренко і розповів, що є ідея зробити «Громадське радіо». Разом із уже згаданим Кирилом Лукеренком, Андрієм Куликовим, Наталкою Соколенко та Лесею Сакадою ми зустрілися одного літнього грозового вечора та почали думати, як цю ідею можна втілити в життя. У нас не було нічого. Була ідея, були спільні цінності, було шалене бажання працювати.

Спочатку радіо як новий напрямок роботи захопило мене радше на рівні емоцій — як цікавий стартап. Згодом стало ясно, що це моя серйозна любов.

Наразі я веду три програми. Це мій подкаст «Антена», присвячений культурам і обмінам між ними, це двогодинні прямі ефіри програми «Громадська хвиля», які щовечора транслює «Українське радіо», та новий проект «Зустрічі», присвячений українсько-єврейським взаєминам, проникненню культур, спільній історії — його ми робимо разом із Вахтангом Кіпіані.

— Який стосунок ваша команда має до «Громадського радіо» початку двотисячних років? На сайті зазначається, що тимчасово використовуєте його логотип. А чи вважаєте себе його спадкоємцями?

— Ми є радше неформальними спадкоємцями того «Громадського радіо»: після закриття проекту збереглося обладнання, яке було передане громадській організації, на чолі якої працює Олександр Бузюк. Із цією технікою він спробував зробити місцеве громадське радіо у Рівному, але його мрія втілилася лише в Києві.

Ми використовуємо лототип «Громадського радіо» — з дозволу фонду «Відродження», котрий є його власником. Звісно, нас єднають цінності та стандарти роботи журналіста — вони насправді базові для ЗМІ, яке працює для громади, а не для збагачення власника чи обслуговування його політичних інтересів.

— Розкажи про проекти, над якими ти працюєш. Чим кожен із них тобі цікавий?

— З 26 лютого щодня без вихідних ми маємо дві години ефіру на УР-1 із програмою «Громадська хвиля». Програму ведемо в парах, тож мені пощастило працювати з такими фахівцями, як Андрій Куликов, Наталя Соколенко, Кирило Лукеренко, Ірина Соломко, Дмитро Тузов, Віталій Ковач, Анастасія Багаліка, Василь Шандро. Також, коли маємо час, до нас приєднується поефірити Ілона Довгань.

За форматом це ток-шоу: ми дискутуємо з гостями про актуальні виклики сьогодення, приймаємо дзвінки від слухачів, слухаємо в записі коментарі тих, хто не зміг прийти. В цей же ефір ми ставимо деякі наші подкасти — наприклад, «Громадяни України» чи «Влада громади».

Для мене особисто найбільшою принадою «Громадської хвилі» є те, що ми намагаємося глибше зазирнути в події, розібратися, почути слова очевидців. Для нас не існує проблеми з «невідомими» чи «нерейтинговими» гостями. У нашій студії регулярно бувають волонтери, вояки АТО, лікарі, правозахисники, переселенці та інші «маленькі» українці. Ми намагаємося робити видимими «невидимих» людей, «невидиму» роботу, «невидимі» проблеми.

«Антена» — хронологічно мій найперший радіопроект. Це інтерв’ю, що переважно присвячені культурним обмінам і культурній дипломатії, а також культурі різних явищ у нашому суспільстві, як-от культура протесту, культура освіти, культура гендерної рівності, культура недискримінації за будь-якою з ознак. Серед співрозмовників не лише митці, а й перекладачі, видавці, культурні менеджери з України і не тільки. «Антена» виходить у середньому раз на тиждень, інколи частіше — це залежить від наявності в моєму полі зору цікавих співрозмовників.

Третя програма — «Зустрічі», наш найновіший проект, який виходить із 18 жовтня. Програма виходить раз на два тижні по суботах, також ми за можливості ставимо її під час «Громадської хвилі». Подкаст «Зустрічі» присвячено україно-єврейським взаєминам, обміну між нашими культурами, спільній історії. Цей проект для «Громадського радіо» спонсорує канадійський фонд «Українсько-єврейська зустріч». На мою думку, ідея програми — прекрасна і потрібна. Я мрію про існування більшої кількості подібних проектів, які були би присвячені обмінам між різними народами та культурами. У проекті «Зустрічі» я буду займатися мистецькими темами, культурним обміном, темою перекладу, а Вахтанг Кіпіані розглядатиме взаємини цих двох націй в історичному фокусі.

— У вас справді багато дуже різнопланових подкастів — більше 10. Це велика кількість контенту, яку виробляє зовсім невеличкий колектив. Чи всі вони досі виходять? Чи регулярно?

— По суті, в нас є два крила нашої роботи: щоденний ефір та авторські подкасти. Всі наші подкасти — це авторські програми інтерв’ю, це не аудіоблоги на тему… Мені б хотілося сказати декілька слів про кожен із них.

Новіші — це «Громадяни України» та «Влада громади», які стартували восени. «Громадяни України» — це програма про життя національних меншин в Україні, де ми розповідаємо про особливості життя кожної з них у сучасному українському суспільстві. Цей проект здійснюється за фінансової підтримки проекту Ради Європи «Сприяння різноманіттю: захист та інтеграція національних меншин в Україні».

«Влада громади» — дуже важливий проект про досвід місцевого самоврядування і децентралізацію. Ці проекти пишуться як подкасти, найцікавіші з них звучать також у прямих ефірах. Проект «Влада громади» виходить завдяки допомозі американського народу через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID).

Авторські подкасти теж часом потрапляють у ефір — якщо вони дотичні до теми розмови. Можу коротко їх представити. Це програма Кирила Лукеренка «Летючка» — інтерв’ю з медійниками, де вони або виступають у ролі експертів і коментують явища, що відбуваються в Україні, або розповідаються про роботу своїх ЗМІ — українських чи іноземних. Це просвітницький подкаст «Чайник», який починав Юрій Макаров, а тепер  ним опікується Лариса Денисенко, котра дуже добре вміє просто говорити про складні речі. Це «Територія» Ірини Соломко — програма про життя громад у різних містах та містечках, де можуть бути як інтерв’ю з головами сільрад, так і з волонтерами місцевого самоврядуванням. Це «Кабінет» Сергія Андрушка — відверті «кабінетні» діалоги з гострими запитаннями і не без ноток іронії. «Філософський барабан» Олега Шинкаренка — ще один просвітницький проект, свого роду поп-наука, розмови про філософські течії та філософів. Це «Стартап UA» Ілони Довгань, де йдеться про успішні цікаві нові ініціативи та проекти.

Також у «Громадського радіо» добре представлені дві важливі для всієї країни теми — життя Криму й Донбасу.

Повертаючись до твого запитання про регулярність виходу в ефір, скажу, що хоча технічне мовлення на нашому сайті йде вже кілька місяців, у нас зараз тільки формується програмна сітка, котра б дозволила протягом усього дня онлайн слухати «Громадське радіо». Поки цього нема, маємо єдину закономірність виходу подкастів — це дисциплінованість і мотивація авторів.

— На сайті зазначені ще програми «Голоси Криму» та «Донбас», хто за них відповідає?

— «Голоси Криму» роблять наші нові колеги — це декілька кримчан, які приєдналися до нас після анексії півострова. Вони також щодня видають короткий випуск «Новин Криму», які ми щодня ставимо в ефір під час «Громадської хвилі». Завдяки цій роботі ми можемо стежити за тим, що відбувається на півострові. А «Донбас» ми всі потихеньку робимо в міру сил і наявності тем-героїв-сюжетів — у цій рубриці є новини, є коментарі експертів, є інтерв’ю з волонтерами, переселенцями, з вояками зони АТО тощо.

— Де вас зараз можна послухати?

— Якщо офлайн — то це «Українське радіо», у Києві це 105 FM, там ми наживо звучимо щовечора з 21.10 до 23.00. Онлайн нас можна послухати на нашому сайті, де є велика червона кнопка «Прямий ефір», а також на Soundcloud.

Ми намагаємося активно комунікувати з обласними радіокомпаніями. З пропозицією безкоштовно надати свої подкасти ми звернулися до всіх областей України, і близько десяти взяли наші програми. Проблема в тому, що в обласних ТРК теж обмежений ефір — є й такі, що мають лише дві години власного мовлення. Тож вони беруть те, що можуть. Я намагалася вирахувати, які подкасти користуються найбільшим попитом, і виявила, що всі, бо жоден наш подкаст не лишився поза увагою місцевих радіокомпаній, і це приємно. Але хочеться більшого :)

Крім того виконуємо зобов’язання перед нашими доброчинцями, які фінансово допомагали «Громадському радіо» в другій кампанії на «Спільнокошті». Тоді ми збирали гроші на розширення мовлення, на техніку та оплату працівників, що дозволило б нам поступово збільшувати мовлення, щоби з часом мовити 24 години на добу. Зібраних грошей поки вистачає на третю годину онлайн-мовлення на день із нашої студії. Понад місяць ми випробовуємо формат, у цієї годинної програми вже є ведуча, зроблено пробні записи. Маємо запуститися в листопаді — стежте за анонсами. Ця програма буде виходити ввечері, але раніше за «Громадську хвилю».

— Доброчинці підтримали вас через краундфандингові кампанії, а які ще джерела фінансування є у ГР?

— Так, кампанії на «Спільнокошті» дозволили нам зібрати кошти на створення власних студій (перша кампанія) та створення третьої години прямого ефіру онлайн (друга кампанія). Над втіленням цілей другої кампанії на «Спільнокошті» ми зараз закінчуємо працювати — допилюємо сітку мовлення, трактуємо прямі ефіри. Також доброчинці платформи Indiegogo профінансували створення подкастів на політичні теми. Але ситуація в Україні змінювалася так стрімко, що замість чотирьох подкастів ми почали робити два, а решту грошей віддали на прямі ефіри — тож фінансування громади йде на оплату роботи журналістів, які працюють над подкастами «Летючка» й «Кабінет» і щоденною програмою «Громадська хвиля».

Деякі проекти фінансуються фондами. «Громадяни України» створено за фінансової підтримки проекту Ради Європи «Сприяння різноманіттю: захист та інтеграція національних меншин в Україні». «Влада громади» виходить завдяки допомозі американського народу через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID). Проект «Зустрічі» має підтримку канадського фонду «Українсько-єврейська зустріч».

Проект «Крим» став можливим завдяки програмі розвитку ООН в Україні. Проект «Говорить Донбас» підтримав Європейський фонд за демократію, цей фонд загалом надає нам неоціненну підтримку.

Саме ж радіо нічого не заробляє. У нас немає реклами, немає інших джерел заробітку. Нас фондують насамперед наші слухачі.

— Хто зі штатного колективу отримує зарплату, а хто працює як волонтер?

— Оплачується ведення ефірів та виготовлення подкастів. Також оплачується робота звукорежисерів, бухгалтера, директора, головреда і керівника піар-напрямку. Звісно, для «Громадського радіо» дуже важливою є допомога волонтерів і студентів, які проходять у нас практику.

— Мені відомо, що «Громадське радіо» активно спілкується зі своїми доброчинцями. Як саме?

— Ми й справді знаємо багатьох наших доброчинців особисто — спілкування з ними є окремим сегментом нашої роботи. Зокрема, це входить і в мої обов’язки. Думаю, ядро, яке ми знаємо поіменно — це до тисячі людей. Багато хто з них допоміг нам фінансово як доброчинці під час спільнокошт-кампаній. Хтось один раз перевів гроші, хтось робить це регулярно. Також кожен із цих доброчинців у будь-який момент може зв’язатися з нами через соціальні мережі, імейл або телефоном, щоб подати ідею теми ефіру, запропонувати гостя, звернути увагу на цікавий сюжет розвитку подій тощо. Також наші слухачі активно телефонують на ефіри, пишуть у соціальних мережах — використовують усі можливості, аби передати журналістам своє запитання до гостя в ефірі. Для нас важливо, що всі вони вважають «Громадське радіо» спільною справою. Було би сумно, якби наші взаємини обмежилися просто грошовими внесками.

Найбільше ці контакти можна помітити в соціальних мережах, хоча й наживо ми спілкуємося: запрошуємо доброчинців у редакцію, влаштовуємо благодійні концерти, де можемо в один вечір побачити кілька сотень людей, які допомогли «Громадському радіо». До речі, анонсую: 12 грудня ми плануємо зробити доброчинний концерт гурту Qarpa Ірени Карпи в Live Music Club на вул. Шота Руставелі, 16-А.

Для мене найбільш зворушливим прикладом є період, коли наприкінці літа ми збирали речі для дітей переселенців, які йдуть до школи. Ці речі ми згодом передавали волонтерам «Восток-SOS». Наші доброчинці зі «Спільнокошту», приходячи по нагороди (фірмові чашки, а також блокноти і футболки з авторським дизайном художника Андрія Єрмоленка), приносили з собою цілі мішки речей для школярів. Це, мені здається, характеризує велику довіру — люди продовжують робити добрі справи, використовуючи нас як посередника. Думаю, це свідчить про справді тісний зв’язок.

На «Українському радіо» нас також слухає велика аудиторія, і вони пишуть нам паперові листи — їх дуже приємно та цікаво отримувати. Мені, наприклад, якось надіслали грубезний лист із добіркою поезій однієї з наших слухачок.

— На сайті ви зазначаєте, що розраховуєте колись отримати FM-частоти. Чи вже є якісь конкретні плани щодо цього? Чи бере «Громадське радіо» участь в обговорення впровадження суспільного радіомовлення згідно з прийнятим у квітні закону?

— У нас є мрія мати свою хвилю. Кирило Лукеренко у своєму дописі на «Українські правді» не так давно сформулював наші плани та можливості.

Що стосується суспільного мовлення, то, наскільки мені відомо, є робоча група. На збори від нас туди ходить директор ГО «Громадське радіо» Олександр Бузюк, наш головред Кирило Лукеренко та наша волонтерка з питань розвитку Лариса Мудрак. На результати подивимося згодом.

«Громадське радіо» вважає, що одним із перших завдань розвитку суспільного радіо в Україні має бути мовлення на Донбас, причому мовлення російською мовою. Можна розпочати з кількох годин на добу, і «Громадське радіо» готове виробляти програми для такого мовлення.

— У серпні ви повідомили, що переходите на цілодобове мовлення. Ви планомірно збільшуєте кількість контенту? Чи були періоди навпаки — скорочення, які переживають деякі медіа нині?

— Для нас логіка розширення обсягу контенту не є самоціллю. Природним і важливим для «Громадського радіо» є рух углиб. Краще ми втратимо на оперативності, але розглянемо якусь проблему глибше, витратимо більше годин на підготовку, але знайдемо доброго експерта, отримаємо коментарі від різних сторін. Тому збільшення кількості програм — не основне, проте… їх таки стає більше. Завдяки підтримці наших партнерів ми змогли запустити три нові проекти, про які я вище вже розповіла — вони дуже різні, проте всі цікаві й усі є суспільно важливими.

Ми прагнемо висвітлювати менш помітні процеси, говорити про те, що лишається поза увагою великих медіа, про те, що, можливо, і є не breaking news, але є справді важливим і визначає рух країни на роки вперед, ми прагнемо помічати тренди розвитку суспільства. Саме тому ми намагаємося надавати голос тим, кого зазвичай не чують.

— Іро, ти чи не щодня маєш ефіри на радіо і при цьому не залишаєш своїх попередніх місць роботи — пишеш для «Української правди. Життя», журналів «Шо» та Elle. Як вдається все встигати?

— З «Українською правдою. Життя» ми вже 8 років разом — і в це важко повірити, бо ніби вчора все почалося. Для УП я продовжую писати літературні огляди та інтерв’ю з культурними діячами — можливо, менш регулярно, ніж мені би хотілося. Для журналу «Шо» готую рецензії раз на два місяці — ця співпраця триває вже більше чотирьох років. Для Elle вже більше двох років я пишу про культуру повсякдення, даю такий собі авторський погляд на масову культуру — від серіалів, кіно, книжок і до різних трендів і віянь у суспільстві. Для мене було честю долучитися до листопадового номера з гаслом «365 днів, які нас змінили». Для цього номера я зробила інтерв’ю з волонтерами, котрі допомагають переселенцям, воякам АТО і пораненим. Радісно бачити, коли глянець, для якого ти пишеш, реагує на зміни в суспільстві, цікаво спостерігати, як медіа, де працюю, змінюються на очах.

Всі ці напрямки писання між собою мало перетинаються, тому мені цікаво та легко поєднувати роботу в них. Вони взаємодоповнювані — це наче трюмо з чотирма дзеркалами. Всюди встигати мені допомагає тайм-менеджмент, мої два незамінні блокноти, де все розписано, нагадування в google keep і, за потреби, будильник. Хоча головне — це бажання працювати, мотивація та відсутність страху.

— Як журналістка ти починала з суто літературної тематики, згодом почала писати про культуру загалом, а тепер ведеш політичні ефіри. Чи розглядаєш перехід на серйозніші теми як особисте зростання? Як працюється в новій ролі?

— Мені здається, що неправильно розділяти — отут культура, а тут «серйозна тема» політика. Культура важлива і не менш серйозна. Вона завжди ілюструє політичні чи соціальні перетворення в країні. Писання про культуру — не означає життя у вежі зі слонової кістки. Коли я займалася лише літературною тематикою (значною мірою роблю це й досі), я не можу сказати, що зовсім не торкалася політики — ми говорили про неї з авторами, я говорила про неї в оглядах, якщо це було доречно.

Проте моя робота справді кардинально змінилася з 1 грудня 2013 року, завдячуючи «Громадському радіо». Тоді я опинилася в ситуації, коли раптом одного вечора потрібно сісти в ефір і вести інтерв’ю із запрошеними гостями в рамках марафону ГР на «Європі Плюс», — і це були не тільки письменники чи митці, але й аналітики, політики. Спершу мені було лячно говорити про політику в прямому ефірі, бо я не розуміла якихось контекстів, а деяких не розумію досі. Тож я маю куди рости, досі триває мій період навчання на цій роботі. Хоча… будь-яка розмова передбачає потребу думати, аналізувати, направляти розмову. Це не залежить від тематики.

Якщо підсумувати, то бувають ефіри, якими я задоволена. До того ж, разом зі мною працюють колеги, якими я захоплююсь.

— Колись ти зазначала, що твій улюблений журналістський жанр — інтерв’ю. Якими секретами створення текстового та радійного інтерв’ю можеш поділитися?

— Одразу скажу, що я не фахова журналістка, а філологиня, тому в статусі носійки «секретів майстерності» почуваюся не дуже затишно.

З дитинства я обожнюю читати. Хороша книжка — це хороша історія. Інтерв’ю для мене — це спосіб говорити з «живою бібліотекою» — людьми, які носять у собі цікаві історії та можуть їх розповісти.

Базова річ, я думаю, це добре підготуватися до інтерв’ю, дізнатися максимум інформації про співрозмовника. Фундаментально важливо також усвідомлювати, для чого ти береш це інтерв’ю. Я люблю, коли в інтерв’ю журналіст невидимий — немає довгих запитань, якихось незрозумілих читачу напівнатяків та «пташиної мови» між журналістом і героєм розмови, не люблю замилування журналіста собою, яке часто перекриває голос героя інтерв’ю.

Радіоінтерв’ю — особливий жанр. Я до нього довго звикала: спершу мені дуже хотілося все переписати чи перемонтувати, тому що на радіо треба точно формулювати своє запитання — його не можна декілька разів переписати, попереставлявши слова у файлі Word. Тепер, коли я вже трохи освоїлася, бачу, що краще формулюю запитання і в текстових інтерв’ю. Але роботи над собою ще багато.

На радіо ти не додаси гіперпосилання, як у тексті, не додаси відео з YouTube. Ти не можеш бути впевненою, що люди, які тебе чують зараз, слухали ефір і 10 хвилин тому — тож треба постійно нагадувати, хто твій гість, хто ти, все пояснювати, описувати, проговорювати. Немає само собою зрозумілих речей. Скажімо, якщо гість на моє запитання робить великі очі, він наляканий або незадоволений, слухач цього не бачить, то я можу про це розповісти в ефірі, показати трохи «кухні».

Коли ми починали роботу на ГР, досвідчений радіожурналіст Андрій Куликов порадив нам читати побільше книжок, де є багато описів природи — наприклад, тексти Нечуя-Левицького. Я почала більше уваги приділяти тому, як працює опис в літературі, та пробую використовувати це в роботі.

В цьому є і складність, і велика перевага радіо, його шарм і водночас потенціал як просвітницького медіа. Зміст — на першому місці. Не важливо, як одягнуті ведучі, де вони сидять, як працює оператор, чи красива студія, як зверстано текст і яка обкладинка. Існує тільки мікрофон, звукорежисер, ведучі, гості. І — чисті смисли.

— У жанрі інтерв’ю ти працювала і над своєю книгою «Історії талановитих людей», яка вийшла у травні. Тоді ви з видавцем зазначали, що вже є думки щодо наступної партії «надихаючих» історій. То чи буде друга книга?

— Продовження буде, попередньо плануємо її десь на весну 2015 року. Жанр і формат не зміниться: це розмови, які пишуться як інтерв’ю, а перероблюються в монологи героя. Принциповим для мене є збереження «голосу» співрозмовника, а також балансу між відомістю імен і змістовністю розмови. Я вже записала бесіди з Миколою Рябчуком, Мирославою Гонгадзе, Алевтиною Кахідзе, Анатолієм Дністровим, Зурабом Аласанією та Сашею Кольцовою. І ще біля 5 імен попереду, ми з видавцем Дмитром Кириченком запланували своєрідний гнучкий wish-list, ми з видавцем Дмитром Кириченком запланували своєрідний гнучкий wish-list. Також є в «запасі» одне неопублікована розмова з Мустафою Найємом. Вона відбулася буквально в переддень початку Майдану 2013 року. Але тоді не вдалося знайти час, аби авторизувати цю історію, тому, можливо, вона ввійде до другої книги.

Катерина Толокольнікова, «Суспільне мовлення»

Фото Максима Лісового