osvita.mediasapiens.ua

Феномен англомовної програми Ukraine Calling на «Громадському радіо»

У липні 2016 року канадська дослідниця, докторка філософії (Оксфордський університет), викладачка Western University Canada Марта Дичок запустила англомовну програму Ukraine Calling на «Громадському радіо». Сьогодні до проекту залучені десять людей із різних країн світу на волонтерських засадах. За рік вони записали і розшифрували 52 програми тривалістю 30 хвилин. Програму Ukraine Calling слухають у Канаді, Британії, Америції, Австралії, Італії тощо. Ведучими Ukraine Calling є Марта Дичок, Богдан Нагайло, Оксана Смеречук і Марко Супрун.

Марта Дичок каже, що наразі зацікавленість іноземних ЗМІ до України значно впала, тож людям, які хочуть знати, що там в Україні, доводиться докладати вдвічі більше зусиль. «Тому ми робимо цю програму англійською, щоб інформація була доступною для ширшого кола слухачів», — пояснює Марта Дичок і додає, що мріє, аби Ukraine Calling взяли в ефір громадські радіостанції в інших країнах, а також «Українське радіо», яке мовить для іноземного слухача.

«У Києві не бракує англомовних людей, у тому числі й журналістів. Та не всі готові брати на себе відповідальність — робити програму на волонтерських засадах»

 Пані Марто, рік тому ви сказали, що однією з причин, чому ви взялися за цю роботу, було те, що в Канаді вас запитували про події Україні. Ті, хто питав, уже знають про програму на «Громадському радіо»? Обговорюєте свіжі випуски?

Бібліотерка, яка до того цікавилася в мене новинами з України, тепер сама заходить на сайт «Громадського радіо», слухає програму й поширює її в соціальних мережах. Щоразу, коли ми бачимося, вона ділиться враженнями. Одна з секретарок кафедри Western University Canada, де я викладаю, теж переповідає, що їй найбільше сподобалося. Одного разу мій комп’ютер зламався, я віднесла його до програміста. Якраз тоді готувала програму про юридичну реформу. Йому було страшенно цікаво, чи вдається в Україні впроваджувати реформи. Кажу йому: «Почекай до п’ятниці, вийде програма, все дізнаєшся».

Наразі Україна вже не з’являється в міжнародних новинах, як, скажімо, два роки тому. Зацікавленість значно спала. Тож тепер ті, хто хоче дізнатися новини з України, мусять довше шукати інформацію. Тому ми робимо цю програму англійською, щоб інформація була доступною.

Чому ви вирішили робити програму Ukraine Calling на «Громадському радіо»? Чи розглядали інші варіанти?

Це, на мою думку, один із найкращих і незалежних медійних проектів за останні п’ять років. До того я вже співпрацювала з «Громадським радіо». Все почалося з того, що під час Євромайдану Ірина Славінська попросила дати коментар про те, як Україна виглядає з Канади. Тоді на «Громадському радіо» робили лише подкасти. Пізніше Андрій Куликов звернувся, чи могла б я робити подкаст англійською, тоді якраз «Громадське радіо» запускало англомовні і франкомовні проекти. Я не знала, як його робити, але спробувала й незле вийшло.

Після того як «Громадське радіо» почало мовити в ефірі, записування подкастів призупинилося. Рік тому я звернулася з ідеєю англомовної програми до команди «Громадського радіо», яку вже знала.

Минулого літа ви сказали, що маєте можливість робити проект лише влітку. Минув рік і на сайті «Громадського радіо» щотижня можна почути нову програму. Хто першим приєднався до вашої команди?

Влітку я сама зробила вісім програм, мені треба було повертатися в університет у Торонто. Я запитувала в журналістів, хто хотів би продовжувати цей проект. Багато хто висловив зацікавленість, але ніхто не був готовий узяти на себе відповідальність.

Для програми Ukraine Calling недостатньо бути журналістом, потрібно ще й вільно володіти англійською.

У Києві не бракує англомовних людей, у тому числі й журналістів. Та в усіх були справи. Перед відльотом до Торонто я сиділа на терасі в ресторані з товаришкою й думала, що проект не буде продовжуватися. Поруч проходив Марко Супрун (чоловік тимчасово виконуючої обов’язки міністра охорони здоров’я Уляни Супрун. — Ред.). Він присів до нас. Почувши про мій проект, Марко відразу погодився приєднатися до команди. Я передала йому всі матеріали й поїхала. Так він став ведучим Ukraine Calling.

На одну з програм я запрошувала Богдана Нагайла, досвідченого журналіста, який очолював Українську редакцію «Радіо Свободи». Наразі він є головою  DRI (Democracy reporting international) в Україні. Зважаючи на зайнятість, Богдан Нагайло погодився підстраховувати Марка Супруна, відтоді вони працювали почергово. Взимку до нашої команди ведучих приєдналася Оксана Смеречук, дружина посла Канади в Україні Романа Ващука, яка мешкає в Києві. На Різдво вона приїхала до Торонто, де живуть батьки чоловіка. Я побачилася з Оксаною в церкві святого Миколая, де ми разом співаємо в хорі.

Також до нашої команди входять розшифрувальники, яких очолює Лариса Яровенко з Великої Британії. Перші програми, які я робила, мали лише короткий синопсис. У липні минулого року на програму про Павла Шеремета я запросила кількох гостей, серед яких була директорка Київського офісу Інституту Кеннана Катерина Смаглій. Вона запропонувала розшифрувати інтерв’ю, які ми записали для радіо. Це зробив її помічник. Пізніше Лариса зголосилася взяти на себе ці обов’язки. Тепер програми розшифровують Максим Свєженцев (мій докторант у Торонто), його дружина Ілона Свєженцева, канадська студентка Нікол Кінг із Саскатун (місто в Західній Канаді). У нас дуже демократична команда, тож при потребі ми всі одне одному допомагаємо. Також до нашої команди входять звукорежисер Андрій Іздрик та Кирило Лукеренко, який відповідає за веб-сторінку. Загалом на сьогодні нас десятеро.

«Ми прислухаємося до порад і стараємося удосконалюватися»

Чи змінилася структура програми після того, як команда розширилася?

Наша програма розпочинається з огляду суспільно-політичних новин за тиждень, далі йде інтерв’ю з гостем студії, тоді даємо культурні новини, які закінчуються піснею когось із сучасних українських виконавців, і заключне слово. Я люблю музичну рубрику, це спосіб зацікавити тих людей, які не стежать за політикою, але люблять музику. Структура, яку я розробила з самого початку, всім подобається. Поки що ми нічого не змінюємо. Адже слухач бачить усю палітру — політичну, соціальну, культурну. Завдяки тому, що команда розширюється, ми маємо різні голоси, можемо розподілити обов’язки. Знайомий у Торонто порадив мені більше модерувати голос. Я — пишуча людина, не радійниця. Тож почала працювати більше з голосом. Андрій Іздрик порадив вставляти синхрони в новини, щоб цікавіше звучало. Ми прислухаємося до порад і стараємося удосконалюватися.

Ви живете в різних країнах. Як готуєте програму?

Через те, що команда інтернаціональна, ми не спілкуємося наживо. Днями частина нашої команди — я, Марко Супрун, Лариса Яровенко, Богдан Нагайло, Оксана Смеречук — уперше побачилися в Києві. Разом відсвяткували один рік із моменту виходу програми.

Підготовка програми починається з того, що я в чаті у Facebook запитую, хто з ведучих матиме час. Після того, як зголосився хтось із ведучих, ми визначаємо тему. Далі ведучий у Києві у студії «Громадського радіо» записує інтерв’ю з гостем. Готову програму ми пересилаємо Ларисі Яровенко, яка розподіляє між розшифувальниками.

Кілька разів у Києві нікому з ведучих не виходило записати програму. Тоді я знайшла в університеті студентське радіо, звідки робила запис інтерв’ю. В Канаді ідея «Громадського радіо» є дуже популярною, тож студентському радіо дуже сподобалася співпраця з «Громадським радіо» в Україні.

Спершу Оксана Смеречук як гостя розповідала про різдвяні традиції, а вже пізніше стала ведучою?

Ви слухаєте наші програми? Я запросила Оксану Смеречук розповісти про різдвяні традиції. Вона має гарний голос і згодом сама почала робити програми. У неї добре виходить. Її програма про великодні традиції є однією з найпопулярніших зі всіх, які ми зробили за рік.

Я час від часу слухаю Ukraine Calling з метою вивчення англійською. Дуже добре, що є можливість слухати й читати новини про Україну англійською.

У Кембриджі мене запитували про аудиторію програми й чи слухають Ukraine Calling в Україні, щоби вправляти англійську.

Опишіть вашого слухача.

Ми не маємо можливостей відстежувати нашу аудиторію. Знаю, що Ukraine Calling слухають як вихідці з України, так і іноземці. Мої студенти й колеги полюбляють слухати програму. Італійський журналіст, який пише про Україну, стежить за нашими новинами. Є люди, які цікавляться подіями в Україні, але не мають часу щодня шукати інформацію про країну. Саме для них ми робимо Ukraine Calling, щоби раз на тиждень вони могли прослухати програму чи прочитати її розшифровку на сайті «Громадського радіо».

Які відгуки про програму отримуєте? Що вам пишуть на електронну пошту?

Нам пишуть здебільшого з Америки. Теми листів кардинально різні: позитивні відгуки, пропозиції співпрацювати, запросити когось в ефір, розмістити рекламу. Якщо пропонують цікаву тему чи гостя, то чому ні, кажу: «Чудово!». Щодо реклами, пояснюю, що це питання до керівництва «Громадського радіо».

Які програми користуються популярністю?

Одні програми слухає двісті людей, інші — кілька тисяч. Мені щоразу цікаво, яка тема стане популярною. Ми мали інтерв’ю з Геннадієм Афанасієвим із Криму, який пережив тортури в тюрмі Росії. Як на мене, це була найцікавіша розмова на Ukraine Calling, але її послухало досить мало людей.

Думаю, що наш рекорд тримає інтерв’ю з міжнародним російським аналітиком Брайяном Вітмором, який є автором подкасту The Power Vertical на «Радіо Свобода». Він щоденно інформує міжнародну аудиторію про Росію. Брайян Вітмор уміє тримати аудиторію, гарно висловлюється й добре працює з голосом. До речі, я від нього багато вчилася. Коли придумала подкаст, саме він допомагав порадами.

Студенти в Кембриджі й Канаді розшифровують програми Ukraine Calling

Як можна зацікавити іноземного читача, глядача новинами з України? Не тільки гарячими, як-от Євромайдан чи анексія Крим, а й культурними, суспільно-політичними, туристичними?

Як зробити так, щоб ви цікавилися Венесуелою? Щось вичитали, почули, а тоді починаєте шукати далі. Так само про Україну. Світ великий, багато інформації. Як зробити так, щоби хтось цікавився тим чи іншим? На мою думку, чи з журналістської перспективи, чи наукової, треба представляти якісну й цікаву інформацію, що я стараюся робити.

З вами працюють люди, які багато досягли, й на ринку їхні послуги недешеві. Вся ваша команда — волонтери. Чи не постає нині питання про оплату праці? Хто має фінансувати програму, на вашу думку?

Коли «Громадське радіо» буде дуже багатим, тоді будуть гроші й на цю програму. Поки що цей проект розвивається. Наразі ми обговорюємо, щоб керівництво «Громадського радіо» шукало гроші для програми. Мені та іншим ведучим гонорари не потрібні, ми робимо програму не для того, щоб заробити, а тому, що любимо журналістику й цей проект. Та гроші не будуть зайвими. Тоді ми мали би можливість платити студентам, які погоджуються розшифровувати. Після доповіді в Кембриджі до мене підійшла студентка й висловила бажання допомагати. Вона трішки з нами попрацювала, а перед святами їй потрібно було купувати подарунки, довелося шукати підробітки. Студентка не змогла поєднувати навчання, роботу й волонтерство на програмі.

Скільки часу ви готові виробляти програму на волонтерських засадах?

Поки мені цікаво. Щоразу вчуся чогось нового. В останній програмі записувала експерта з економіки, питала про огляд стану української економіки.

Щоби стати гостем англомовної програми, не потрібно вільно володіти мовою

Ви записуєте програми в Києві у студії «Громадського радіо». Програма мусить бути англійською. Чи завжди з легкістю знаходите цікавих гостей, які могли би добре спілкуватися англійською?

Якщо матеріал цікавий, мова не мусить бути перфектна. Ведучі мають бути носіями мови, а гості половина на половину. Я орієнтуюся на ВВС чи CBC (Canadian Broadcasting Corporation). Якщо ти потребуєш інформацію від біженця, він буде говорити з акцентом, ламаною англійською, але ти слухатимеш, бо хочеш почути, що та людина говорить. Мої критерії вибору гостей — щоб людина мала що сказати, незважаючи на акцент і недосконале володіння англійською. З цим проблем не було, ми маємо чергу тих, кого хочемо запросити у студію.

Із якими проблемами стикаєтеся під час підготовки програми?

Ми працюємо в різних часових проміжках. Наприклад, Богдан Нагайло бере інтерв’ю в Києві. Звукорежисер надсилає файл Ларисі Яровенко до Англії, яка в свою чергу розподіляє роботу між людьми з Канади та України. Між Києвом і Торонто є сім годин різниці. Між Торонто і Саскатун — три години різниці. Перед виходом в ефір я ще маю все відредагувати й написати заголовки.

Які джерела інформації використовуєте під час написання головних новин за тиждень?

Я відповідаю за огляд новин. Так чи інакше стежу за новинами в Україні, щодня шукаю інформацію як в українських, так і в іноземних виданнях. Щоразу під час підготовки огляду новин я підбираю інформацію з думкою, що цікаво було би почути моїй бібліотекарці, яка не має українського походження. Я стараюся подати новину в контексті, щоб у всіх країнах зрозуміли, про що мова. Наприклад, відбувалося перейменування міст. Треба було пояснити, чому це відбувається, що таке декомунізація і хто такий Кропивницький.

На Заході Україна почала вигравати інформаційну війну

Вам доводиться часто розповідати новини з України. Як ви оцінюєте політичних діячів України на міжнародній арені?

Мушу сказати, що прес-служби Президента Петра Порошенка та інших державних діячів дуже добре працюють. Якщо Порошенко поїхав в Америку, на його веб-сторінці одразу є прес-реліз, що він сказав, оприлюднені фотографії. Щодо міжнародної діяльності, то Порошенко найкращий Президент, який у цій країні коли-небудь був. У Білому домі він на рівні спілкується з Трампом. На всіх зустрічах, чи один на один, чи в групі, він виглядає на своєму місці. Петро Порошенко має високий рівень англійської, часом може сказати щось неточно, та загалом добре спілкується з журналістами, чітко передає меседж, його легко цитувати. Це великий контраст із Росією, бо Путін не розмовляє англійською.

В одному інтерв’ю ви казали, що Україна програє інформаційну війну, бо не вміє себе презентувати, не подає про себе прес-релізів іноземним ЗМІ.

То було два роки тому, все радикально змінилося. Західний світ уже не має ілюзій про те, що відбувається в Україні. Українські інформаційні джерела постачають інформацію різними мовами оперативно й широко на всі можливі платформи, від офіційного сайту до соціальних мереж. В університеті в Торонто я викладаю курс про Україну та Росію. Рік тому під час вивчення теми про інформаційні війни в сучасному контексті я зробила експеримент зі своїми студентами. Студенти розділилися на три групи, кожна з яких мала вивчити сайт глав держав — Канади, України, Росії, Америки. Студенти мали поставити оцінку, наскільки веб-сторінка ефективно працює, чи легко знайти потрібну інформацію, якої якості фото, як подана інформація. Сайти президентів України та Канади були на одному рівні. Сайт президента Росії далеко гірший, більш статичний, матеріали подано задовгими, з ними важко працювати.

Чи плануєте вносити програму в ефір на радіо Канади чи іншої країни?

Я мала таку ідею з самого початку, щоб ми виробляли контент, яким можна обмінюватися. Громадські мовники світу співпрацюють між собою. Вони є членами організації Public Radio International. Наразі тривають обговорення про те, щоб нашу програму пропонувати іншим мовникам світу.

Чи не розглядали можливості робити програму для суспільного мовника? На «Українському радіо» є Всесвітня служба радіомовлення України, яка мовить на закордон українською, російською, англійською, німецькою та румунською мовами.

Я не знала про це. Співпраця з «Українським радіо» була би чудовою. Я належу до тих людей, які вважають, що нам треба спільно працювати.

Ви стежите за реформою суспільного мовлення. Що могли би порадити новій команді суспільного, щоби процес перетворення був успішним і задовольняв різних людей — як тих, хто звик до скандалів, таблоїдів, так і людей із критичним мисленням?

Без нормального фінансування їм неможливо розвиватися. Потрібна велика інформаційна кампанія, яка пояснить суспільству, що таке суспільне мовлення. Дуже багато людей не розуміє, що це. Тож усюди мусить бути реклама суспільного мовлення. Було би непогано, щоби політична еліта розуміла важливість суспільного мовлення. Вони мусять зрозуміти, що це їм і суспільству на користь. Комерційні мовники мають мету заробляти гроші. Демократичні країни потребують суспільного мовлення, мета якого — інформувати суспільство про те, що відбувається у критичні моменти, зокрема такі як вибори чи стихійне лихо, і приймали рішення. Має бути джерело об’єктивної інформації, яке не перекручуватиме інформацію.

Нова команда має добре працювати, незважаючи ні на що. Маленький приклад нашої програми на «Громадському радіо» показує, що як ти хочеш щось робити, роби якомога якісніше. Ми стараємося робити якісний продукт. Коли я була докторанткою, хвилювалася, чи знайду роботу. Моя наукова керівниця тоді сказала, щоб я робила те, що мені подобається, й робила це якомога краще. Рано чи пізно хтось буде за це платити. Гроші знайдуться. Я вірю в нашу програму. До нас долучаються люди, гроші — це наступний крок. Так буде і з суспільним мовленням. Я розумію, що важко працювати, якщо мало грошей. Але є те, що є. Можна скласти руки й казати, що все погано, а можна старатися робити, щоб це було добре. Якщо будуть цікаві програми, суспільство вимагатиме, щоб давали більше коштів, бо хочуть дивитися суспільне мовлення.

Для початку я би робила кілька якісних програм. Складно відразу виробляти 24 години якісного продукту. Якщо ті гроші розділити на всі наявні проекти, то можуть всі програми вийти посередніми. Краще робити кілька програм на вищому рівні. Якби суспільне мовлення мало найкращі новини, то люди їх дивилися би однозначно.

«Я приїхала в березні 1991 року в Київ на п'ять місяців, а залишилася на п'ять років»

Відомо про вашу дослідницьку й викладацьку діяльність у Канаді. Ви прекрасно володієте українською й маєте автентичне українське ім’я. Ви народилися в Канаді?

У Торонто. Мої батьки народилися в міжвоєнний період на Західній Україні, 30 км один від одного, а саме мама з Перемишля, тато зі Львівської області. Обоє були громадянами Польщі. У зв’язку з подіями Другої світової війни вони стали переселенцями. Буря війни викинула їх на другий кінець світу, в Канаду, де вони познайомилися й закохалися, й тоді одружилися. Народили трьох дітей. По сьогоднішній день ми вдома говоримо українською.

Ви відвідували українську школу?

У Канаді є велика українська громада. Нас відсилали в українську школу, до церкви, на танці, музику. Сьогодні беру участь у громаді через наукове товариство імені Шевченка. Я є заступником голови НТШ у Канаді. Також ходжу до церкви і співаю в хорі.

Як сталося, що ви працювали кореспонденткою TheGuardian і Radio Canada International в Україні?

Я працювала над докторатом в Оксфордському університеті. Тема моїх досліджень — «Переміщені особи періоду Другої світової війни», тобто історія моїх батьків. Архіви були у країнах Великого Альянсу, які вирішували питання про поселенців, тобто в Америці, Британії, Франції і Радянському Союзі. До мене ніхто із західних науковців не вивчав архівів у Радянському Союзі. Мені потрібно було їх дослідити. Тоді не можна було просто приїхати в Київ. Я працювала в Оксфорді, була громадянкою Канади, тож мусила писати заяву про потребу попрацювати з архівами до Оттави на програму канадсько-радянського наукового обміну. Я подала заявку в 1989 році, щоб у 1990 році приїхати працювати. Мене не прийняли. Через рік я знову подалася, й мене прийняли. В березні 1991 року я вперше приїхала в Київ. Мала бути тут п'ять місяців. Навколо стільки всього відбувалося, що я подумала, куди архіви дінуться, лежать 45 років і ще полежать. Я зв’язалася з редакцією газети The Guardian, щоби писати з Києва. До того я писала лише до студентських газет. The Guardian мала кореспондентів у Москві, з якими мене сконтактувала. Спершу ми писали спільно: я з Києва і кореспондент із Москви. Пізніше подій було стільки, що я почала сама писати репортажі. Моя наукова праця зупинилася. Так я залишилася на п'ять років.

У вересні 1991 року, коли події стихли, поїхала в Крим. Думаю, що я була однією з перших західних журналісток, які потрапили в Севастополь.

Після цього до Києва приїхав ще один кореспондент, я повернулася до архівів, через півтора роки поїхала в Оксфорд. Перед від’їздом познайомилася з Сергієм Іванюком (одним із відроджувачів Національного університету «Києво-Могилянська академія». — Ред.), який виношував у голові ідею академії, планував відкривати університет і запрошувати викладачів. В Оксфорді дописала докторську роботу і приїхала в Київ викладати в Києво-Могилянській академії. Я була перша іноземка, яка викладала на кафедрі історії. У цей час до мене звернулися з Radio Canada International. Вони не маликореспондентів в Україні, запропонували робити для них репортажі. Я збирала інформацію й передавала їм по телефону, тоді ще ніяких синхронів не записувала.

Ви щоліта буваєте в Києві?

Я люблю приїжджати до Києва на все літо. Цього року буду лише один місяць. В університетах Канади викладачів після шести років викладання звільняють на рік для досліджень. Свого часу я взяла півроку для досліджень і провела цей час в Україні: викладала в Школі журналістики в академії й робила свої дослідження.

Чи плануєте коли-небудь переїхати назавжди в Україну?

Поки що таких планів немає. Я дуже люблю свою роботу, в Канаді моя родина, друзі, життя. Я щаслива, що можу приїжджати до Києва й тут працювати. Всім кажу, яке я маю чудове життя, що можу жити нібито в двох світах.

Фото Валентини Балабанової

comments powered by Disqus