– Тарасе, на базі чого має формуватися суспільне мовлення в Україні?

– Варто говорити лише про реформування існуючих національних теле- та радіокомпаній України. І вести мову про створення чогось нового за гроші платників податків, в принципі, немає сенсу. В нашій країні, як і в багатьох інших, приватні канали залишили державне мовлення далеко позаду.

Цілком зрозуміло постає питання: що зробити з існуючими державними каналами? Варіантів тут є декілька. Перший: залишити все так, як є. І це абсолютно нікого не влаштовує, нікому не подобаються ці канали. Другий варіант: віддати в приватні руки. Як правило, цього теж побоюються, але, наприклад, Америка спокійно живе в цій моделі й не відчуває потреби в тому, щоби держава мала якийсь вплив на суспільне мовлення. Нарешті третій і основний варіант, до якого підштовхує досвід Європи: державні канали мають бути трансформовані, реорганізовані за стандартами суспільного мовлення.

Адже СМ це не форма власності, не організаційна форма, це всього лише стандарти, які передбачають набір певних функцій, закріплених у документах Ради Європи, в «Модельному законі для суспільного мовлення» Європейської мовної спілки. Всі ці рекомендації передбачають формування суспільного мовлення на базі державних телеканалів. Тому думати про створення чогось іншого недоречно.

– Що робити з працівниками НТКУ, їх очікує переатестація згідно з новими стандартами професійної діяльності?

– Очевидно, що за суттєвих змін роботи телеканалу відбуватимуться й зміни в його організаційній структурі: кількості працівників, вимогах до їхніх професійних якостей. В Україні взагалі-то багато сфер, працівники яких потребують переатестації. Тому й із суспільним мовленням буде так само. Але це питання скоріше вторинне, адже є набагато важливіші.

– Чи доцільно суспільне мовлення, яке за своєю суттю має бути незалежним, фінансувати з держбюджету?

– Так, суспільне мовлення, безперечно, може фінансуватися державою. Більше того, відповідно до рекомендацій Ради Європи, саме держава відповідальна за забезпечення належного фінансування суспільного мовлення в тому чи іншому форматі. Але фінансування в тому вигляді, яким воно є зараз, тобто через бюджет Державного комітету телебачення та радіомовлення, через держзамовлення, є абсолютно неприйнятним. Проте інші варіанти, наприклад, ті, що використовуються в Грузії чи Киргизстані й передбачають закріплення фінансування окремим рядком у бюджеті з гарантованою конкретною сумою на рівні певної пропорції валового внутрішнього продукту, є цілком прийнятними.

Тим паче, що в нашій державі бюджетне фінансування є найбільш можливим, тому що в нас важче уявити існування окремого податку чи платежу для цього. Міжнародні експерти також вважають недоречним запровадження окремого платежу за перегляд програм суспільного мовлення в умовах, коли відсоток аудиторії державних каналів, які планується трансформувати в суспільні, є мізерним.

Потрібно розуміти, що плата за користування суспільним телебаченням у європейських країнах, де воно зараз доволі успішно функціонує, встановлювалася в той момент, коли це телебачення було єдиним, яке громадяни мали змогу дивитися. Це була державна монополія, яка згодом трансформувалася в публічну. І це було досить логічно: платиш гроші – дивишся програми, не хочеш платити – не маєш можливості дивитися. Але сьогодні, коли в Україні майже 99% населення є аудиторією саме комерційних каналів, примушувати їх платити за суспільне телебачення є недоречним ні за логікою, ні за висновками європейських експертів.

– За таких обставин державне фінансування має бути постійним чи обмежуватися певним періодом?

– Потрібно робити перші кроки на шляху до змін. Ми бачимо, що політики не готові навіть на найменші з них. І в таких умовах фантазувати про якісь абстракції на кшталт того, що було би добре, якби громадяни платили за перегляд, щоб із ліцензійного збору відраховувалися кошти, не доводиться. Запровадження таких схем є надзвичайно складним, але існують прості очевидні речі, які можна було зробити вже зараз, а потім визначати, як це має робитися далі. Ніхто сьогодні не може передбачити навіть те, яким чином телебачення виглядатиме через 5–10 років, чи воно взагалі збережеться в теперішньому вигляді або повністю перейде на трансляції в мережі Інтернет. Тому все залежатиме від ситуації, що складеться в цій галузі.

– Чи допустиме розміщення реклами на каналах СМ?

– Питання реклами є дискусійним. У світі існують різні моделі. Але на мою думку, сьогоднішній телевізійний ринок України значною мірою сфокусований на рекламі та комерціалізації свого інформаційного продукту. В наслідок цього державний або суспільний телеканал, що транслює рекламу, мимоволі стає таким самим комерційним, тільки вже за гроші платників податків.

За таких обставин його програмне наповнення прагне рейтингів і популярності за рахунок масовості. Я вважаю, що громадяни не зацікавлені в тому, щоби за їхні гроші створили ще один комерційний телеканал, аналогів якому вже й так достатньо в Україні. Тому я особисто виступаю за заборону реклами на каналах суспільного телебачення.

Це, звісно, потребує збільшення видатків із державного бюджету або інших джерел, в тому числі й ліцензійного збору. Але це буде вдалий спосіб показати, чим суспільне мовлення відрізняється від того, що зараз є на українському інформаційному ринку, та привабити певний сегмент аудиторії.

– Як вирішити проблему з майном нової юридичної особи суспільного мовника?

– Цілком доцільним є варіант закріплення державного майна на праві господарського відання, який зараз використовує НАНУ. Адже передавати майно в приватні руки, зрозуміло, ніхто не пропонує. А, окрім приватного майна, за Конституцією, є тільки державне. Відповідно, модель, за якою діє НАНУ, є абсолютно прийнятною.

Слід зазначити, що в західних країнах Європи є безліч прикладів, де канали, що здійснюють суспільне мовлення, залишаються як лише в державній, так і лише в приватній власності. І той, і інший варіант не заважає їм виконувати функцію суспільного мовника.

Але в умовах перевернутих ринкових відносин в Україні мені важко уявити приватний канал, який виконує функцію суспільного. До речі, не легше уявити й державний, але це все-таки більш реально за умов бажання держави.

– Як забезпечити прозорість діяльності суспільного мовника?

– Одразу зазначу, що телеканал не зобов’язаний звітувати владі. Він повинен проходити щорічний аудит і видавати публічний звіт про свою діяльність. У цьому документі вміщуватиметься інформація про те, чим займався телеканал, які він виробляв програми та скільки грошей отримав. Все це, знову ж таки, повинно здійснюватися в інтересах суспільства, а не влади.

– Яким чином слід визначати вектори діяльності суспільного мовлення?

– Стандартами програмного наповнення суспільного мовлення повинен опікуватися новостворений наглядовий орган – редакційна чи наглядова рада. Але все залежатиме саме від керівництва, менеджменту та безпосередньо кожного журналіста, який буде працювати в галузі суспільного мовлення.

З одного боку, мають існувати правильно виписані документи, тобто програмні політики та редакційні статути, які обов’язково мають бути в кожного телеканалу. З іншого боку, має бути орган, який слідкуватиме за дотриманням положень цих документів.

Порядок формування керівництва, звичайно, впливає на те, яким чином канал здійснює мовлення. Але це не є єдиним визначальним фактором, бо питання професіоналізму значною мірою потребує навчання, правильного підбору персоналу, для чого, як мінімум, мають бути встановлені адекватні заробітні плати.

Отже, існує величезна низка факторів, які більшою мірою розкладаються на формування керівництва та загальні задачі, яких на практиці, а не лише на папері, буде дотримуватися канал. Від цього залежить і те, чи зможе він мати той контент, який хоче донести до аудиторії відповідно до своїх професійних стандартів, або все-таки закон пишеться для того, щоб змінити лише вивіску, а насправді залишити той самий тотальний контроль.

Існує величезна загроза того, що теперішня влада намагатиметься ухватили лише той закон, який під демократичною оболонкою не заважатиме їй проводити свою редакційну політику. І там, де контроль влади є домінантним, ми не можемо говорити про незалежність.

– За яким принципом має формуватися керівництво суспільного мовника?

– Не існує абсолютно правильної і універсальної моделі формування керівництва. Наприклад, у Великобританії керівництво ВВС призначає прем’єр-міністр. У них ця схема діє, але, якщо вона застосовувалася би в Україні, панувала би суцільна заангажованість. Отже, в нашому випадку персоналії не мають критичного значення. Ми не віримо в революційне створення суспільного мовлення, в те, що приймуть закон, і все раптом стане чудово. Ми віримо в поступовий рух та поступові зміни в усіх аспектах, що стосуються цього питання. І хай на першому етапі в наглядову раду входитимуть навіть політики. Це не зашкодить, якщо директора телеканалу призначатиме та звільнятиме керівний колегіальний орган, а не особисто прем’єр-міністр чи президент України.

У процесі реорганізації державного мовлення в суспільне потрібно рухатися поступово, змінюючи формат призначення керівництва, принципи діяльності тощо. Адже сьогоднішній принцип функціонування державного телебачення – висвітлення діяльності влади – головним бенефіціаром робить саме владу, а по суті – забезпечує її піар. Натомість, відповідно до стандартів, ця ціль повинна була би формулюватися як «інформаційна діяльність у інтересах громадян з метою донесення до них об’єктивної інформації про всі аспекти суспільного життя». Тобто головним бенефіціаром має бути суспільство – це ключова філософська зміна, яка має бути прописана в статутних документах компанії. Але, як бачимо, такі зміни нікого не цікавлять.

Тому ми, з одного боку, дискутуємо про ідеальну форму, але з іншого, всі розуміють, що за актуальної політичної ситуації її в принципі не може бути. Це, в свою чергу, зменшує віру в успіх цього проекту та бажання його активно лобіювати.

– Які, на вашу думку, перспективи ухвалення законопроекту Андрія Шевченка та шанси урядового законопроекту потрапити до парламенту?

– На цей момент ми не бачимо жодного бажання влади голосувати за законопроект про суспільне мовлення чи рухатися в напрямі, який наближував би телебачення до суспільного. Ми бачимо, що обіцянки, які президент давав рік і два тому, не справджуються. Відповідно, не варто вірити в те, що Верховна Рада перед виборами чи одразу після них візьметься за вирішення цього питання.

Досвід показує, що це питання не сприймають. Щодо можливостей, які має уряд прямо зараз, насправді значну кількість змін можна було би запровадити вже через зміни до статуту Національної телерадіокомпанії України. Багато речей, що стосуються програмної діяльності, порядку призначення керівництва, можна було би зафіксувати невідкладно. Для цього взагалі не потрібна Верховна Рада, адже Кабінет Міністрів сам здатен ухвалювати ці зміни.

Інститут Медіа Права вже багато років тому надіслав свої розробки і до НТКУ, і до Кабміну, і до Адміністрації президента, але це нікого не цікавить. Перед урядом, судячи з усього, не стоїть завдання зробити діяльність НТКУ або НРКУ більш незалежною. Ми розуміємо, що існують зовсім протилежні задачі – мати інформаційний ресурс, який висвітлював би тільки те, що хоче влада.

За таких обставин, якщо не буде величезного тиску з боку громадськості, суспільства, жодних змін у інформаційному просторі, ініційованих владою, тим паче тих, що суперечитимуть її інтересам, не буде.

– Що саме має робити громадськість для зрушення цього процесу з мертвої точки?

– В Україні є досвіди успішного лобіювання законодавства про доступ до публічної інформації, заборону куріння в громадських місцях, громадські організації тощо. Для цього формуються коаліції, збираються активісти, на це звертається увага журналістів – очевидно, що має бути якась критична маса, яка могла би вплинути на перебіг подій. А такої в питанні про суспільне мовлення наразі немає. До того ж, до виборів залишилося занадто мало часу, щоби цю масу створювати. З іншого боку, якщо законопроект не приймається в першому читанні, то далі він не переходить і знову вважається відкликаним. Тож навряд чи саме зараз вийде щось кардинально змінити.