Така стильна й така актуальна «Українська читанка»

Коли натрапляєш на цикл «Українська читанка» на каналі «UA: Культура» випадково, під час запінгу, застигаєш у німому захваті перед неймовірно вишуканими кадрами. На них, тим часом, «звичайні» українські письменники, тобто люди, яких наживо або в коротких телесюжетах ми звикли бачити в геть іншому антуражі — книгарнях чи на книжкових фестивалях під час презентацій.

Телебачення ніколи не приділяло українським письменникам належної уваги, якщо не рахувати літературних програм на Суспільному, що з'явилися в ефірі не так уже й давно.

Але показати їх так, як в «Українській читанці», тобто присвятивши кожному 10-хвилинний індивідуальний портрет в унікальному антуражі, з окремою драматургією для кожного ролика, ні в кого руки не доходили. Та, мабуть, уже й не дійдуть. Адже виявилося — цикл «Українська читанка», прем'єра якого відбулася на «UA: Культурі» лише цього року, створено зусиллями суспільних мовників Польщі, Чехії та Словаччині ще 2015-го. Тоді ж і там-таки їх і транслювали.

Проект було створено в рамках найбільшого транскордонного фестивалю Європи «Місяць авторських читань», який уже 18 років триває в Чехії, Польщі, Словаччині та Україні (з 2015-го).

2015-го, коли Україна була Почесною гостею фестивалю, 31 український письменник відвідав із турне всі міста фестивалю (Острава, Брно, Кошице, Вроцлав і Львів), і саме впродовж цих мандрівок було створено фільми.

Добре, що наше Суспільне, до якого входить телеканал «UA: Культура», долучилося до колег зі Східної Європи, теж показавши цикл «Українська читанка». Адже ці ролики, а радше міні-фільми — чудовий приклад, як варто знімати телепрограми про літературу й літераторів. Та й узагалі про національну культуру. Стильно, вишукано, лаконічно й адекватно.

Чесно, я не знаю, чи вміють у нас таке робити. Річ же не у фільтрах на оптиці. І не в мінімалістичному антуражі. Річ у тім, щоби для кожного героя знайти неповторне тло для портрета, спонукаючи його розповісти про головне.

Але ж для цього треба того героя вивчити. Якщо не психологічний профіль скласти, то бодай прочитати тексти, адже нам ідеться про письменників, які, хочуть вони того чи ні, завжди виливають на письмі свої страхи й болі. Все це потребує зусиль, адже в наші часи навіть звичайне читання дедалі більше перетворюється на тяжку працю.

Хоча в конкретному випадку конкретного проекту його авторам було простіше — всі вони знали, який саме уривок зі своїх творів читатиме кожен з українських письменників — учасників «Місяця авторських читань». Отож, підшуковуючи антураж, намагалися створити тло, на якому рядки поезії чи прози учасника матимуть органічний вигляд.

Результат перевершив усі сподівання.

Ось хіпуватий Андрій Бондар блукає вулицями європейського міста. Вочевидь, польського, адже свою розповідь про себе він веде польською. Чому не українською, зрозуміло. Андрій, самопрезентуючись, каже, що живе з перекладів з англійської та польської мов.

Польською в циклі розмовляє також поетка Галина Крук, проте, на відміну від попереднього сюжету, її розповідь іде без субтитрів українською. І хоча людина, яка знає щонайменше дві слов'янські мови, українську та російську, доклавши певних зусиль, може зрозуміти польську (а також, принагідно зауважу, й чеську зі словацькою, не кажучи вже про білоруську), але відсутність субтитрів усе-таки заважає нормальному сприйняттю монологу поетки.

Андрій Бондар розповідає, що виріс у Кам'янці-Подільському, пограниччі, за яким — Дикий Степ. Він зазначає, що колись казали: Європа закінчується там, де є останній залізничний вокзал, збудований за Австро-Угорщини. Але попри те, що в цьому місті немає «двірця» (вокзал польською. — Авт.), його можна вважати форпостом європейської культури, бо в Кам'янці-Подільському є середньовічна фортеця й католицький костьол. Ба більше, польські костьоли можна бачити й далі на схід. А отже, європейська цивілізація на території України не обмежується останнім «двірцем».

До речі, поет і перекладач Андрій Бондар з'являється у проекті «Українська читанка» двічі. Вперше — в окремому ролику як самодостатній український письменник та перекладач, а вдруге він виступає в ролі безмовного статиста в сюжеті із Софією Андрухович, своєю коханою дружиною й дочкою «патріарха Бу-Ба-Бу» Юрія Андруховича. Який, до речі, теж узяв участь у тому самому транскордонному фестивалі «Місяць авторських читань» три роки тому і якому, відповідно, присвячено окремий сюжет.

Софію знімають посеред поля на тлі якогось аеродрому місцевого значення, де вона вправляється в йозі. Символом цього сюжету є паперові літачки, що їх складає героїня та її статисти. Включно з рідним чоловіком Андрієм Бондарем.

Монолог Софії Андрухович на тлі провінційного аеродрому — це одкровення людини, яка настільки сумнівається в собі, що їй потрібна допомога, аби віднайти рівновагу між собою та зовнішнім світом. Такою допомогою, каже Софія Андрухович, для неї виявилося поєднання йоги та письменства.

— Для чого я пишу? — запитує не так у глядача, як у самої себе письменниця. — Бо це постійний розвиток.

Коли навпроти неї тихо з'являється Андрій Бондар, зрозуміло, що це суто драматургічний хід. І він не розчаровує. Бо письменниця, рефлексуючи щодо власної недосконалості, звертається вже не до свого внутрішнього «я», а безпосередньо до того, хто сидить навпроти. Софія скаржиться чоловікові на саму себе, бо їй здається, ніби вона неправильно виховує їхню доньку. Втім, виправдовуючи себе тим, що багато їй читає.

Андрій Бондар під час усього цього монологу просто сидить навпроти дружини, мовчки її підтримуючи. З усього видно — перед нами надзвичайно ніжна й пронизлива у своїй справжкоті (ТМ Борис Нечерда) любов. Виявилося, що навіть у такому специфічному проекті, як «Українська читанка», її можна вичерпно показати без жодних слів, самими лише поглядами. Якщо, звісно, йдеться про «love is» між двома самодостатніми літераторами.

А ось перед нами Тарас Прохасько з його пронизливим есеєм про любов до Батьківщини, яка кристалізується в «безглуздо прекрасних землях і міфах».

Цей фільм будується навколо роботи Тараса Прохаська з його юною перекладачкою. Письменник, вислуховуючи її варіанти перекладу своїх есе, уточнює, що саме він хотів сказати, намагаючись виправляти помилки.

Тлом цього робочого процесу, а ще — літературного читання автором свого есе про те, що залишається нам від Батьківщини, виступають руїни колись велелюдних лемківських сіл, яких на території сучасної України просто не лишилося після 1947 року. Відколи післявоєнна польська комуністична влада депортувала їхніх мешканців на територію західної Польщі.

Уривки з есе Тараса Прохаська про Лемківщину, від якої лишилися хіба що «безглуздо прекрасні землі й міфи», породжені лемками, в цьому сюжеті проілюстровано картинами суцільного знелюднення колись багатого українського краю. Земля та міфи — це те останнє незрадливе, що лишається для тих, хто вважає ці землі своєю батьківщиною, покинувши її назавжди ще 1947 року.

Оксана Забужко в цьому проекті розповідає про 26 квітня 1986 року. Згадуючи, як того дня в Києві випав сніг (сніг насправді випав роком пізніше, 26 квітня 1987) і над містом постала дивовижна чорна хмара з неймовірним блиском посередині.

Вона згадує, як, зійшовши на зупинці громадського транспорту й побачивши цю хмару, почула вигук: «Красота-то какая!» від когось зі свідків-киян.

Оксана Забужко у проекті «Українська читанка» доводить, що саме 26 квітня 1986 року почався зворотній відлік існування радянської імперії. Щоправда, як завжди, намагається довести — вона й лише вона це відчула.

Антураж, де знімався цей ролик, являє собою руїни промзони. Він, з одного боку, ілюструє чорнобильську катастрофу, а з іншого — відсилає до руїн Донецького аеропорту. Тобто нагадує про війну, яку Україна під час створення циклу «Українська читанка» вже понад рік вела за своє визволення від імперської залежності.

Забужко не була би собою, якби не згадала, що «кіборг» Олег Кузьміних, на час знімання циклу вже визволений із полону, сидячи «на підвалі» в Донецьку, майже напам'ять вивчив її роман «Музей покинутих секретів», який дивом опинився у приміщенні, де його тримали.

2015 року, коли чеські, польські та словацькі телевізійники із суспільних мовників знімали свій проект «Українська читанка», ніхто не знав, що війна проти російського агресора затягнеться аж так надовго. Можливо, ставши нескінченною.

Саме тому Олександр Ірванець у цьому проекті, де його змусили блукати одним зі східноєвропейських цвинтарів, каже, що коли Україна переможе в цій війні, а вона мусить перемогти, нам треба буде поставити красивий меморіал.

На відміну від того, що йому показали на котромусь зі східноєвропейських кладовищ, де є пам'ятник у вигляді танка.

При цьому всьому Ірванець розмірковує про глобальні тенденції версифікації, тобто віршування. Зауваживши, що римована поезія, тобто силабо-тонічна система, лишилася хіба що у трьох східноєвропейських літературах — українській, білоруській та російській. Олександр Ірванець на підтвердження цієї тези читає свої вірші. Він називає себе анархістом, незважаючи на свій поважний вік. Бо українська Революція гідності показала неймовірну здатність українського суспільства до самоорганізації.

Все, про що кажуть учасники проекту «Українська читанка», знятого східноєвропейськими телевізійниками три роки тому, лишатиметься актуальним дуже довго. Тому цей проект можна буде ще не раз показувати на всіх каналах Суспільного.

comments powered by Disqus