Ганна Боґория-Закшевська робить репортажі для всіх програм Польського радіо вже двадцять п’ять років. Вона здобула з десяток престижних професійних нагород, серед яких Золотий мікрофон і Бронзова медаль заслуги, вручена Президентом Польщі. На радіо Ганна потрапила на початку 90-х – випадково.

– Я мала бути бібліотекаркою, – розповідає журналістка. – У студентські роки зацікавлення радіо було тільки розвагою. Та одного дня, слухаючи радіо, я цілковито занурилась у світ репортажу, що лунав. Це був репортаж Кристини Меліон «Глибоке занурення». Так мене зачарував цей репортаж, що, коли за п’ятнадцять хвилин він завершився, я подумала: «О Боже, я мушу бути у Варшаві й колись працювати з цією жінкою в одній редакції!». І в мене це вийшло. Це зайняло кілька років, але я одразу припала до серця Кристині. Вона весь час запитувала мене: «Чим ти займаєшся? Що будеш робити? Тобі варто спробувати на конкурс поїхати». І я відчувала, що можу стати її наступницею.

Про те, як Кристина Меліон заохотила її та багатьох інших молодих людей займатись журналістикою, Ганна зробила репортаж під назвою «Мов магніт».

– Другою людиною, що мене надихнула, є Ірина Пілатовська, моя теперішня начальниця. Вона присвятила мені багато часу, вказувала на мої помилки, пояснювала, яким повинен бути репортаж. Десять років вона слухала всі мої репортажі. А ще Яніна Янковська, колишня керівниця редакції. Ця жінка має несамовитий репортажистський темперамент. Їй близько сімдесяти років. Одного дня вона прийшла вбрана в чорне і каже мені: «Їдемо!». – Куди, навіщо? – «Треба їхати в Україну. Побачити, що там коїться. Бо справжній репортажист повинен бути там, де щось коїться, аби самостійно до всього торкнутись».

Перший Ганнин репортаж був про польського письменника-гіпі Марека Гласка. Одна з його книжок, «База Соколовська», про місце, де зустрічались водії автобусів. Довідавшись, що база досі існує, Ганна вирішила піти й поговорити з водіями.

– Я прийшла туди й запитала, чи знають вони Марека Гласка. Вони сказали: «так, так!». І хто це? «Такий лікар».

Ганно, один із ваших репортажів – «Треба боротися» – це історія про блогерку Йоанну Салиґу, хвору на рак. Що для вас найскладніше при виборі героя?

Найскладніше довести до ситуації, коли герой після запису дивується, що розповів мені все це. Що під час розмови він почав усвідомлювати речі, про які доти не думав. Коли народжується цей зв’язок між нами, який я чую й відчуваю. На початку є момент, коли відповіді ідеальні, легкі, без усвідомлення. Та раптом герой починає замислюватись над питаннями, і якщо захоче, то відкривати щось абсолютно нове в собі. Моєю роллю є заглянути глибше й побачити щось абсолютно інше.

Як зробити, щоб герой вам повірив?

Це складно, але не є неможливим. Я маю кілька способів. Один із них – щира зацікавленість у людині, з якою я говорю. Тому я стараюся не робити репортажі на одні й ті самі теми. Одна моя подруга все своє життя робить репортажі про хворих на рак грудей і про соціалізацію у в’язниці. Я б не змогла: щоразу згадувала б, що хтось висловився на цю тему краще. А ставлячи питання, сама б на них відповідала. Тому шукаю теми, в яких сама щось для себе довідаюсь.

Чи є місце суб’єктивності у радіорепортажу?

Він є виключно суб’єктивним, адже все, над чим я працюю, пропущене крізь призму мого власного сприйняття. Я об’єктивна, коли збираю матеріал і досліджую, намагаюся розпізнати проблему й почути всіх. Але сам добір матеріалу, музики – це моя авторська розповідь. Репортаж – це єдиний жанр журналістики, що не потребує авторизації, бо тут немає що авторизувати. Наприклад, із п’ятнадцяти годин запису я вибираю чотирнадцять хвилин. Чи може бути цей вибір об’єктивним? Об’єктивність важлива тоді, коли ти збираєш матеріал про конфлікт – не можна дивитися згори й визначати, хто винен, а хто правий. Але за двадцять п’ять років на мене ніхто не подавав до суду, я нікому не зробила кривди.

Ви вводите в репортаж свої емоції?

Навіть більше – своє послання. Бувають випадки, коли складно стримати емоції. Наприклад, коли я робила матеріал про корупцію, то спершу навіть кричала на негативних героїв, намагалась їх виховувати. Так само важко стримати емоції, коли героїв кривдять або вони страждають.

Як ви шукаєте теми?

Часто вони приходять самі. По-перше, я читаю й міркую про різні події, які відбуваються. Наприклад, якщо є багато біженців, а я ніколи не була в їхніх осередках, я їду й роблю про них репортаж. Коли моя донька була у перехідному віці, я боялася, що вона завагітніє. Тому почала шукати дівчат, що народжували у підлітковому віці, щоб довідатись, якої помилки припустились їхні батьки. Часом отримую теми з редакції, часом приходять листи від людей, що радять зайнятись певною темою. А часом моя перукарка, пані Ірена, мені говорить: «Є така цікава пані, що коли вона говорить, то всі затамовують подих». Це завдання найскладніше, адже перукарка більше нічого не зможе мені розповісти. Тоді я йду до тієї жінки й кажу: «Не знаю, про що можу з вами поговорити, але кажуть, що ви прекрасно розповідаєте».

Чи потрібно проводити цілий день із героєм?

Один день – це мало, щоб пізнати героя. Але у випадку з репортажем «Треба боротися» я провела з героїнею шість годин.

На що варто звертати увагу під час роботи над радіорепортажем?

Не варто втомлювати слухачів. Я завжди говорю молодим людям, що світ змінився й ніхто не схоче сидіти та слухати затягнутий, нецікаво поданий матеріал. Навіть якщо герой розповідає цікаво, його монолог не будуть слухати – форму потрібно урізноманітнювати. Варто завжди шукати особливий спосіб, щоб розповісти історію. Я нещодавно отримала завдання від редакції зробити матеріал про угорську революцію 1956 року. Про ці події я не мала жодного уявлення, тому почала шукати інформацію. Виявилось, що репортажів про те, як поляки допомагали угорцям під час тих подій, було вже багато. Власне, я могла б зробити такий репортаж, адже люди, які брали в цьому участь, іще живі. Але таке вже було. Тому я ходжу, шукаю, перепитую, читаю, щоб знайти власний спосіб розповісти цю історію. А ще збираюсь робити історію про українку і вперше, щоб її записати, поїду до Кам’янця-Подільського.

Ви говорили, що ваша дочка допомагає вам у роботі…

Моїй дочці двадцять один рік. Нещодавно я працювала над репортажем про дівчину, яка займалася магією. І дуже хотіла підкреслити настрій у цьому матеріалі музикою, яка б зачаровувала, але нічого не спадало на думку. Опівночі до кімнати ввійшла донька й запитала, що я шукаю. Я сказала, що шукаю якусь магічну музику, а вона каже: Coldplay. І справді, пасувала ця музика!

Ви уникаєте політичних тем. Чому?

А що цікавого може мені розповісти політик? Репортаж – це життя. Це щось правдиве. А політик ніколи не розповість мені чогось такого, бо не має права вийти з ролі. До того ж, ми втомлені цією тематикою, тож я залишаю її іншим журналістам.

Яким чином у Польщі вдалося гарантувати незалежність громадського радіо від держави?

Воно не є до кінця незалежним. Репортаж є незалежним, бо це мистецтво розповіді, й політики ним не цікавляться. Я обрала собі напрямок журналістики, де немає політичного впливу й ніхто нам не говорить, як ми повинні робити. Ми не запрошуємо до своїх репортажів політиків.

Чи має, на вашу думку, громадське радіо орієнтуватись на теми, найбільш цікаві аудиторії? Чи все ж таки програмувати інтерес аудиторії, включаючи в порядок денний теми, на які говорять менше?

Я сама слухаю громадське радіо, бо комерційне мене втомлює. Особисто я вважаю своєю місією виховати, навчити людей. З іншого боку, розумію, що теми, які можуть бути нудними для молодих людей, я повинна зробити цікаво. Що потрібно шукати способів розповідати історії, аби вони  були близькі нашим слухачам. Я не хочу робити для нікого, я хочу робити для всіх. Тому ми маємо дуже багато зустрічей, міжнародних і внутрішніх тренінгів, впроваджуємо нові технології чи використовуємо у репортажах сучасну музику.

Я робила репортаж про Яна Карського, відомого дипломатичного кур’єра, що помер у 2000-му. Як оживити цю постать? Моя подруга знайшла шістнадцятирічного хлопця, який написав про Карського реп. І в архівні записи я вплела цю пісню. Для деяких людей це був дисонанс. А я сказала: «Ян Карський втішився би, що молоді люди співають про нього». Адже лише з бажання почути цей реп молоді люди послухали репортаж.

Фото Олександри Чернової