Війна і психоаналіз на Суспільному

Україна вп'яте відзначає одразу дві дати перемоги над нацизмом у Другій світовій війні на офіційному рівні. 8 травня — День пам'яті та примирення, а 9 травня — День Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. За чотири роки, що минули від підписання відповідного указу Президентом України Петром Порошенком, можна констатувати — зміни у сприйнятті суспільством Дня перемоги якщо й відбулися, то не скрізь і не в усіх. І немалу роль у повільності цих змін відіграє такий собі «шпагат» між європейським поглядом на Другу світову, точніше, принципом ушанування її жертв, та радянським пафосом «Великой победы советского народа в Великой отечественной войне». Бо, з одного боку, маємо спільний із Західною Європою День пам'яті та примирення 8 травня, а з іншого — той самий радянський пафос наступного дня, вихідного 9 травня.

Саме цю двоїстість у сприйнятті суспільством двох пам'ятних дат показали спецпроекти Суспільного 8 та 9 травня.

Перший вийшов в ефір у постпраймі, щоби мати змогу показати пряму трансляцію акції «Перша хвилина миру» біля Музею історії України в Другій світовій війні. Цей спецпроект назвали «1939–1945. Ніколи знову», повторивши зранку наступного дня.

Тоді ж, у День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні, 9 травня, в ефір вийшов іще один спецпроект Суспільного, вже під назвою «Пам'ятаємо. Перемагаємо».

Вже в цих назвах присутній яскравий когнітивний дисонанс, адже не зрозуміло, чому українці 8 травня мають дружно миритися, а наступного дня — когось перемагати.

Відповіді на ці запитання у студії Суспільного шукали ведуча Алла Кошляк, історики Юрій Шаповал, Володимир Бірчак та Яна Примаченко в День пам'яті та примирення.

9 травня, до Дня перемоги над нацизмом у Другій світовій війні, в спецефірі взяли участь історик Ігор Бігун та військовий психолог, голова громадської організації «Побратими» Артем Денисов.

Перший спецефір, точніше, його студійна частина, справила враження дежавю, бо і Юрій Шаповал, і Володимир Бірчак, і Яна Примаченко повторювали тези українських істориків 5-річної давнини. Скажімо, про те, що в Україні варто говорити про внесок українців у перемогу над нацизмом у Другій світовій війні, адже вони воювали у складі багатьох армій, від Червоної до американських чи канадських збройних сил. Не кажучи вже про польську армію Андерса, УПА чи й навіть німецькі дивізії.

А це можливо лише через вивчення конкретних родинних історій, коли людина, яка потрапила в жорна війни, поводиться по-різному. Тобто, в одній ситуації вона може виявляти дива героїзму, а в іншій — демонструвати унікальні механізми виживання, пристосовуючись до екстремальних обставин.

У межах спецпроекту Суспільного до Дня пам'яті та примирення 8 травня показали документальний фільм із дуже промовистою назвою «Примирення з перемогою». І саме цей фільм режисера Володимира Васильченка показав, наскільки різниться ставлення українців у різних регіонах до Перемоги над нацизмом. Точніше, до 9 травня та його символів.

Одним із учасників цього фільму став директор Українського національного інституту пам'яті Володимир В'ятрович. Він уже вкотре повторив свою засадничу тезу про 8 й 9 травня: «Ніхто не збирається забирати в людей День Перемоги. Але вихідним треба зробити саме 8 травня, День пам'яті та примирення, бо, залишаючи святковим днем 9 травня, ми відкриваємо дорогу до спекуляцій на темі історичної пам'яті. Чим і користаються як українські політики, так і, передусім, російські пропагандисти».

Це правда, адже немає нічого простішого й очевиднішого, ніж активно експлуатований Росією міф про Велику вітчизняну війну, перемога в якій є спільною для всіх радянських народів. Цей міф і дозволив прийти «русскому миру» на схід України зі зброєю.

Авторам фільму йшлося про ставлення українців до символів Дня Перемоги — так звану георгіївську стрічку як продукт російської піар-акції 2005 року та квітку червоного маку, символ пролитої крові в Першій та Другій світових війнах, запроваджений в Україні 2014 року.

І хоча Юрій Шаповал та Володимир Бірчак перед показом у студії запевняли, що новий символ, червоний мак, уже прижився, перехожі на вулицях Дніпра, Києва, Одеси, Тернополя, Краматорська та Урзуфа, опитані знімальною групою «Примирення з перемогою», показали — згоди серед українців щодо символів перемоги над нацизмом досі годі й чекати. Адже, як каже закадровий голос у фільмі, вони у своєму сприйнятті старих і нових символів перемоги у Другій світовій війні поділилися навпіл.

А дехто з них узагалі повторює тези російської пропаганди, як-от російськомовний чоловік з Одеси. Він каже, що жодного примирення бути не може, бо його діди воювали. Далі — більше. Одесит каже, що 8 травня святкує Європа, яка сюди прийшла й тут отримала (одкоша. — Авт.).

«Зачем разделять людей? Какая разница, ленточка или красный мак? Нужно проводить на День Победы более массовые парады!» — ці та подібні сентенції чують автори фільму не лише в Одесі, але й у Дніпрі та Урзуфі. Тому самому, до речі, де базується полк «Азов», хоча про це ніхто й не каже.

Цікаво, що у Краматорську, який пережив окупацію в 2014-му, георгіївська стрічка викликає різні емоції та асоціації. Патріоти України її ненавидять як символ саме окупації, обивателі ж тим часом ставляться до неї цілком байдуже.

Цей зріз настроїв серед мешканців різних регіонів України показує, наскільки складно подолати нав'язувані десятиліттями радянської пропаганди міфологеми про «Великую Победу» в головах пересічних українців.

Тішить одне — хай і дуже повільно, але нова символіка у вигляді квітки червоного маку просувається із заходу на схід України. Адже сприймається однаково в Тернополі та Краматорську. Звісно, якби не пережита окупація, боюся, настрої в нинішній столиці підконтрольного Україні Донбасу були б цілковито протилежними.

У «Примиренні з Перемогою» є кадри, де молодь у Києві та Одесі гуляє біля меморіалів на честь загиблих у Другій світовій. Ось юна балерина робить па на парапеті Алеї слави в Києві, а ось хлопці в Одесі ганяють на роликах навколо Вічного вогню. Це саме те покоління, про яке говорить Володимир В'ятрович: «Наше завдання не ламати старше покоління, а виховувати нове».

Тож коли ми говоримо про різне сприйняття громадянами України подій Другої світової війни, йдеться, вочевидь, не про ідеологічні розбіжності в усьому суспільстві, а радше про світоглядну різницю між поколіннями.

Не знаю, щоправда, скільки років доведеться чекати, поки з голів українців вивітряться людожерські міфологеми «русского мира», а замість них постане потреба у правді про війну. Адже цілком можливо, що ми вже не маємо часу й надалі висіти над прірвою між радянським міфом про Перемогу і європейським закликом до пам'яті та примирення.

Тим часом учасники спецпроекту 9 травня «Пам'ятаємо. Перемагаємо» зосередилися на людському (антропологічному) вимірі Другої світової війну та ще й у контексті війни нинішньої, російсько-української. Яка триває вже 5 років, але якій, на відміну від Другої світової, кінця-краю не видно.

Із цього погляду корисною виявилася участь у студійному ефірі військового психолога Артема Денисова. Він казав, що людям, які намагаються осмислити будь-яку війну, треба зрозуміти одне: під час бойових дій у людини працюють специфічні групи гормонів, відтак її поведінка дуже відрізняється від мирної моделі.

Так само, як і 74 роки тому, нинішні учасники бойових дій можуть бути героями в одній ситуації й боягузами, коли йдеться про виживання. Ну, або ж узагалі скоювати злочини щодо цивільного населення.

Цей ефір поставив запитання, на які поки що українське суспільство, яке гарячково шукає своє місце у світі щодо внеску українців у перемогу об'єднаних націй у Другій світовій війні, не має відповіді.

Приміром, як говорити про подолання ПТСР у нинішніх ветеранів, поки ми не знайшли консенсусу у ставленні до подій Другої світової війни? Бо що значить розповідати правду про війну через родинні історії? Це означає, що їх готові вислухати. Тим часом, каже Артем Денисов, нинішні ветерани стикаються з осудом суспільства. А отже треба створити таку атмосферу, коли їхні історії будуть готові вислухати. Нам треба повернути собі гідність як суспільну цінність і повагу один до одного, каже військовий психолог, голова ГО «Побратими».

Щоправда, як показав сюжет Вікторії Назарівської про виставку «Родинна пам'ять про війну» з Музею історії України в Другій світовій війні, українці вже почали вивчати історію Другої світової не через біографії полководців та з мап великих битв.

10 нових есеїв, які стали частиною семирічного проекту, написано завдяки сімейним реліквіям, збереженим нащадками тих, хто воював на різних фронтах 70 років тому. Фронтові фото, листи, нагороди — все це люди несли до музею, щоби зберегти пам'ять про своїх рідних, які воювали проти нацизму.

Ще одна спроба показати людський вимір Другої світової війни у спецпроекті «Пам'ятаємо. Перемагаємо» — цикл відеороликів філії Суспільного «UA: Суми» «Війна жіночими очима». 9 травня в ефірі Суспільного показали два з них. І в обох жінки, які пережили війну, одна в окупації, інша — в лавах Червоної армії, в числі іншого згадують, як до них ставилися окупанти. Виявилося, що німці й мадяри були геть не такими зарізяками, якими їх показувала радянська пропаганда.

Щоправда, як на мене, цикл сумської філії Суспільного все-таки містить певний радянський пафос. Надто ж це відчувається у віршах про війну, мир і перемогу, що супроводжують ці міні-фільми у надривному виконанні жіночого голосу. Варто було б уникнути цього орнаментування. Адже історії жінок, які пережили війну, його не потребують.

Спецпроект Суспільного 9 травня артикулював надзвичайно важливу річ, про яку ніхто в контексті воєнної історії (незалежно від того, давня вона чи сьогочасна) не згадує. А саме — про комфортність правди. Яка подеколи може виявитися нестерпною.

Про це в ефірі Суспільного сказав директор Галузевого архіву СБУ Андрій Когут: «Робота в архівах деміфологізує історію. Українці стали учасниками й жертвами Другої світової війни ще навесні 1939 року, коли Угорщина внаслідок кровопролитних боїв таки загарбала територію Карпатської України (вона ж Підкарпатська Русь). Документи показують правду, часто некомфортну».

Саме тоді Артем Денисов, підхопивши думку головного архіваріуса СБУ, і сказав про головну відмінність між психологією людини на війні та в мирному житті. Але повернув він її в дещо інше русло. Попередивши тих, хто наважиться шукати правду про участь своїх родичів у Другій світовій війні, що їм для початку треба зрозуміти, чи хочуть вони знати правду. Якщо так, то будь ласка, вперед, в архіви. Адже ніхто не може сказати напевно, наскільки їхні поведінкові патерни зумовлені тим, як поводилися їхні предки під час Другої світової війни. Причому, з обох боків. Приміром, наводить приклад Артем Денисов, його родину в окупації врятував від голоду німецький офіцер.

Тож до архівів варто звертатися лише людям, готовим до будь-яких відкриттів, у тому числі й неприємних. Але в будь-якому разі давати оцінку діям людей, які пережили воєнне лихоліття, не варто. Принаймні, так вважає Артем Денисов.

Спецпроекти Суспільного 8 й 9 травня, попри всі спроби донести до глядача правду про Другу світову війну, залишили без відповіді ще одне болюче запитання: чому в Україні зростає популярність суто російської пропагандистської акції «Бессмертный полк», попри всі зусилля Інституту національної пам'яті щодо повернення українцям правди про Другу світову війну?

comments powered by Disqus

Автори

К