«Мій прапор». Ціна символу як ціна життя

Автори документального фільму «Мій прапор», показаного на Суспільному в День державного прапора України 23 серпня 2020 року, на перший погляд, пішли найпростішим шляхом. Євгенія Подобна та Олена Грузінова (авторка та режисерка відповідно) розповіли історії людей, для яких державний символ в умовах окупації став особистим знаком опору окупантам.

Але це лише на перший погляд. Бо автори не зробили центром свого кіно жахливу історію горлівського депутата Володимира Рибака, якого бойовики угруповання «ДНР» і російські окупанти за спробу повернути український прапор на будівлю міськради Горлівки закатували, викинувши його тіло в річку. У «Моєму прапорі» історія горлівського патріота згадується побіжно, лише в спогадах одного з героїв. Цей спогад – одна з ознак абсолютно звірячої жорстокості окупантів до тих, хто зберіг вірність Україні. Тим цінніші вчинки тих, хто знав, як карають за вірність Україні, й розумів, на що йшов, захищаючи символи України.

Євгенія Подобна та Олена Грузінова розповіли історії інших людей, які не зрадили українського стягу. І саме цим цінний «Мій прапор».

Жах і обурення кадрами, коли з адмінприміщень у Криму та на Донбасі збивали український тризуб і знімали український прапор, ніколи не вивітриться з пам'яті притомних українців. Що вже казати про тих, хто бачив це на власні очі. Тому Суспільне, наполегливо нагадуючи українцям, що за вірність державним символам можна отримати тортури чи й смерть навіть у нашому цифровому столітті, розставило дуже правильні акценти в своєму програмуванні до Дня державного прапора. Тут не дають забути, що Україна вже шість років веде чергову війну за свою незалежність. А яка ж незалежність без символів?

Три історії про українських патріотів на окупованому Донбасі, для яких жовто-синій стяг став не лише державним, але й особистим символом, дуже різні. Передусім – перипетіями. Але їх єднає одне – всі ці люди на власній шкірі відчули, чого варті символи твоєї держави в очах чужинців.

Ангеліну Шостак із Бахмута та її чоловіка ледь не розірвали за українську символіку на авто в Донецьку. Подружжя, за їхніми словами, вивели зі звірячого натовпу донецькі міліціонери, зробивши спеціальний коридор. Їм пощастило не потрапити до катівень бойовиків – вони більш-менш благополучно покинули окуповану територію.

Подружжя настільки вразила реакція учасників проросійського збіговиська в Донецьку на українські прапорці та герб, що вони, побачивши український прапор на блокпості в Покровську, просто розридалися. З того часу пані Ангеліна шиє українські прапори. На її рахунку їх уже кілька сотень. Оператор фільму показує героїню фільму за роботою над черговим жовто-синім знаменом. Для неї це священнодійство, адже вона знає, що за наш прапор можуть і вбити.

Дві сотні стягів вона пошила для збройних сил України. Коли почалися воєнні дії з визволення окупованого Донбасу, державних символів у військових частинах катастрофічно бракувало. І коли подружжя Шостаків, які стали волонтерами, цікавилося у вояків, що їм привезти, ті відповідали: «Прапори!». Ще одна робота пані Ангеліни – величезне 27-метрове полотнище з вишитою на ньому п’ятою статтею Конституції України (джерелом влади є народ) – висить у холі органу самоврядування в місті, де вони з чоловіком тепер мешкають. Пані Ангеліна дуже хотіла, щоб цей рекордний прапор прикрашав собою кулуари Верховної Ради України, але народні депутати не зацікавилися її пропозицією.

Інший герой фільму, Анатолій Водолазький із Дружківки, демонстративно розгорнув жовто-синій стяг на площі рідного міста і простояв із ним під пам'ятником Леніну хвилин 10 чи 15, попередивши перед тим міліціонерів про свою акцію. Після чого його швиденько згребли окупанти, кинувши до буцегарні. Анатолій Водолазький розповідає, що коли окупанти привезли його в краматорську катівню (нині тут, як і до окупації, міститься виконавчий комітет Краматорської міськради), один із його прапорів кинули на порозі будівлі, інший – перед кабінетом якогось «сєпара». Робили це спеціально, щоби всі, хто переступав поріг, витирали ноги об синьо-жовте полотнище. Від вірної смерті його врятував людяний охоронець та факт появи в інтернеті кадрів його самотнього стояння з прапором.

Натомість 16-річного Степана Чубенка з Краматорська окупанти за синьо-жовту стрічку просто розстріляли п’ятьма пострілами, зв'язавши руки і натягши на голову футболку, в якій він виступав у КВН. Сюжет про Степана починається з установки меморіальної дошки на його честь. Друзі по футбольній команді зберігають пам'ять про Стьопу ще й організацією турніру на його честь. Його мамі Сталіні Чубенко це допомагає жити далі. Як і віра в Бога.

Мама, пройшовши крізь пекло втрати рідної дитини, неймовірно пишається сином. І розповідає його історію спокійно, з вірою в те, що він поруч, він допомагає. «Він же міг врятуватися, мабуть. Ніхто б не почув і не побачив його зради. І може, його б залишили серед живих. Але знайшлися свідки. Вони прийшли й сказали мені, що Стьопа прийняв смерть мовчки. Я страшенно пишаюся ним». Хоча матері й досі невтямки, як можна було розстріляти дитину 16-ти років?

Нині герої фільму «Мій прапор» живуть мирним життям на звільнених від окупантів українських територіях. Але жах 2014 року, фізичний біль від наруги над державними символами України, не кажучи вже про тортури й страту через повагу до прапора, досі з ними.

Усіх їх мучить одне питання – як їхні земляки, сусіди й друзі, багаторічні громадяни України, могли раптом зненавидіти українську символіку аж до готовності вбивати за неї своїх співгромадян. Однак автори «Мого прапора» не ставили за мету детально досліджувати причини неадекватної поведінки прихильників «Руской вєсни» на Донбасі. Тим паче, що за шість років російсько-української війни вплив російської пропаганди на певну частину населення Донбасу дуже детально досліджено. Їм набагато важливіше було показати людей, які пізнали реальну ціну державного символу в окупації та, попри все, зберегли йому вірність.

Лейтмотив фільму Євгенії Подобної та Олени Грузінової – підготовка до запуску на окуповані території жовто-синього прапора на повітряних кульках. У фіналі його запускають з Авдіївки, і чоловік поважного віку в камуфляжі, задерши голову в небо, тихо наспівує Гімн України.

Прапор над окупованими територіями – це надзвичайно важливо. Адже там, за лінією розмежування, є люди, які, цілком можливо, буквально зараз ризикують життям, зберігаючи вірність прапору України. Бо, як часто повторює письменниця Олена Стяжкіна, цитуючи своїх друзів, що лишилися в окупованому Донецьку, «Я в Донецьку для того, щоб було кому з квітами вітати українську армію». Не виключено, що після деокупації Донбасу ми почуємо не одну історію, подібну до розказаних у фільмі Суспільного.

Фото: кадр із документального фільму «Мій прапор»

comments powered by Disqus

Автори

К