Ідея суспільного телебачення і радіо в Україні обговорюється вже далеко не перший рік. Свої корективи у цей процес вносить і саме суспільство, яке прагне його все-таки створити, і певні зобов’язання нашої країни перед Радою Європи.

Але на сьогодні ми маємо: три законопроекти про суспільне мовлення, жоден з яких навіть не пройшов перше читання, державні телебачення та радіо, які і досі контролюються владою, суперечки експертів та політиків з цього питання, і, нарешті, національний ефір, перенасичений здебільшого неякісним контентом комерційних каналів. Проте кількість цих позицій, на жаль, поки не переходить у якість.

Стандарти суспільного мовлення вже були прописані. Більше того, їх навіть вдалося втілити на практиці, що підтверджує світовий досвід. Але Україна, в силу як об’єктивних, так і суб’єктивних обставин, зустріла на шляху створення цього незалежного ЗМІ, не один, а цілих три камені спотикання. І всіх їх доведеться або обійти, або зруйнувати.

Перший камінь. Контент

Багато питань у процесі створення суспільного мовлення викликають дві його незмінні характеристики: зміст та форма.

Перш за все, вимоги до контенту такого медіа є доволі високими. В Україні їм не відповідає жодне ЗМІ. Адже серед цих вимог є як ті, що продиктовані загальними стандартами журналістики: об’єктивність, неупередженість, оперативність, правдивість тощо, так і ті, що зумовлені суспільною суттю мовника: незалежність, підзвітність, забезпечення інтересів  суспільства. І якщо з першою групою деякі українські медіа хоч якось ладнають, то з другою це їм поки не вдається. Але створення суспільного мовника передбачає досягнення цієї цілі. І тут нам допомагає те, що параметри змісту СМ вже встановлені, Україні потрібно лише запозичити їх, адаптувати та доповнити своїми.  

Наприклад, у редакційних принципах суспільних медіа США чітко прописані такі положення. Основними цілями суспільних ЗМІ там є підтримка сильного громадянського суспільства, збагачення культурного та інтелектуального життя населення, а також сприяння зміцненню зв’язків між людьми в суспільстві. Для цього суспільні медіа повинні гарантувати та відстоювати такі позиції:

- вільний доступ громадян до інформації та ресурсів, які вони могли б використовувати для самоосвіти та культурного збагачення, а також доступ до суспільно значущої інформації;

- відкриту дискусію в суспільстві стосовно актуальних та важливих питань;

- створення громадського плацдарму для висвітлення ідей щодо вдосконалення суспільства;

- сприяння зміцненню демократії в суспільстві;

- формування регіональних спільнот та спільнот за інтересами, члени яких (співробітники та аудиторія ЗМІ) могли б пропагувати кращу інтелектуальну якість життя.

У свою чергу, в типовому законі про суспільне мовлення, розробленому Тобі Менделем (Toby Mendel) з незалежної правозахисної організації «Артикль 19», зазначається, що задля належного виконання функцій суспільного мовлення незалежному медіа слід надавати послуги мовлення, які:

- непідконтрольні уряду, політичним або економічним силам, відображають сумлінну редакційну політику і не відображають погляди чи думки суспільного мовника;

- передбачають трансляцію, у тому числі в прайм-тайм, усесторонніх, об'єктивних та збалансованих випусків новин і програм про поточні події всередині країни і за її межами, які складають загальний інтерес;

- сприяють розвитку національної самосвідомості з одночасним відображенням і визнанням культурної різноманітності країни;

- надають слово всім етнічним групам і меншинам, в тому числі шляхом заснування спеціальної служби мовлення для етнічних та інших меншин їхніми мовами;

- розумно поєднують програми широкого попиту і спеціальні програми, розраховані на різні аудиторії;

- в достатній мірі висвітлюють діяльність основних державних органів,  включаючи парламент;

- пропонують програми, що містять інтерес для різних регіонів;

- забезпечують поширенню повідомлень, які мають загальну значимість;

- транслюють належну кількість освітніх програм і програм, орієнтованих на дітей;

- сприяють розвитку теле- і радіовиробництва в країні;

- сприяють поінформованим дебатам всередині суспільства і критичному осмисленню того, що відбувається.

Всі ці принципи є цілком обґрунтованими та об’єктивними. І фактично жоден з них не викликає суперечок. І все через те, що з більшістю з них просто неможливо сперечатися, адже вони є затвердженими та перевіреними. І хоча, як правило, втілити увесь набір на практиці вдається далеко не кожному суспільному мовнику, приклад ВВС дозволяє зрозуміти, що до стандартів можливо наблизитися.

Другий камінь. Форма

У зв’язку з цим питанням в Україні виникло надзвичайно багато проблем. Вони стосуються структури суспільного мовника, його фінансування, майна, змін до законодавства тощо. З приводу форми точаться дискусії на різних рівнях, але єдиної думки поки що немає.

Зокрема, не вирішено питання про бюджет мовника та джерела, з яких він буде формуватися. На сьогодні у світі комплексно чи окремо практикуються такі з них: державне фінансування, ліцензійний збір, кошти від реклами тощо.

Наприклад, Тарас Шевченко зауважує, що питання реклами є дискусійним. «У світі існують різні моделі. Але на мою думку, сьогоднішній телевізійний ринок України значною мірою сфокусований на рекламі та комерціалізації свого інформаційного продукту. В наслідок цього державний або суспільний телеканал, що транслює рекламу, мимоволі стає таким самим комерційним, тільки вже за гроші платників податків.

За таких обставин його програмне наповнення прагне рейтингів і популярності за рахунок масовості. Я вважаю, що громадяни не зацікавлені в тому, щоби за їхні гроші створили ще один комерційний телеканал, аналогів якому вже й так достатньо в Україні. Тому я особисто виступаю за заборону реклами на каналах суспільного телебачення.

Це, звісно, потребує збільшення видатків із державного бюджету або інших джерел, в тому числі й ліцензійного збору. Але це буде вдалий спосіб показати, чим суспільне мовлення відрізняється від того, що зараз є на українському інформаційному ринку, та привабити певний сегмент аудиторії».

З державним фінансуванням в Україні вирішитися ще складніше. Адже воно певною мірою передбачає і державний контроль, який у випадку з сучасною українською владою є абсолютно небажаним. Тому практично єдиний шлях досягнення справедливої суми щорічних надходжень від держави є встановлення конкретного відсотку видатків на утримання суспільного мовлення в загальному бюджеті країни. Тобто за цим механізмом, обсяги фінансування СМ не вдасться зменшити спеціально. Однак, чи готова українська влада до прийняття закону, який зобов’язував би її до цього? Безперечно, ні.

У цьому контексті, варто згадати і ще одне важливе питання про офіційний статус мовника. Так, правовий експерт Департаменту з прав людини Ради Європи Ів Саломон (Eve Salomon) констатує, що українське законодавство не має легкої відповіді на нього. За її словами, якщо суспільний мовник, згідно Конституції країни, повинен бути лише в державній власності, а влада не дає цього грамотно реалізувати, то можна змінити і Конституцію. Адже СМ – це фундамент громадянського суспільства, воно є формувачем демократії.

Вже цитований Тарас Шевченко зауважує, що цілком доцільним є варіант закріплення державного майна на праві господарського відання, який зараз використовує НАНУ. «Адже передавати майно в приватні руки, зрозуміло, ніхто не пропонує. А, окрім приватного майна, за Конституцією, є тільки державне. Відповідно, модель, за якою діє НАНУ, на його думку, є абсолютно прийнятною».

Він зазначає, що в західних країнах Європи є безліч прикладів, де канали, що здійснюють суспільне мовлення, залишаються як лише в державній, так і лише в приватній власності. І той, і інший варіант не заважає їм виконувати функцію суспільного мовника.

«Але в умовах перевернутих ринкових відносин в Україні мені важко уявити приватний канал, який виконує функцію суспільного. До речі, не легше уявити й державний, але це все-таки більш реально за умов бажання держави», – каже він.

Експерти дискутують і про те, яким чином здійснюватиметься контроль над суспільним мовником. Механізм формування наглядової ради (Ради СМ) в існуючих законопроектах доволі різниться. Так, законопроект Громадської гуманітарної ради пропонує включати до її складу по одному представнику від чотирнадцяти всеукраїнських громадських організацій та по одному члену за поданням Президента України, Кабінету Міністрів України і кожної фракції Верховної Ради України. В останній версії законопроекту Держкомтелерадіо мова також йде про чотирнадцять всеукраїнських громадських організацій, однак тут фігурують і три представники від Кабінету Міністрів. Законопроект Андрія Шевченка в цьому контексті передбачає, що рада суспільного мовлення формуватиметься Кабінетом Міністрів України та складатиметься з п’ятнадцяти членів. Так, Кабінет Міністрів України включатиме до її складу дев’ять осіб за поданням депутатських фракцій Верховної Ради України та шість осіб за поданням конференції представників громадських організацій, що діють у сфері журналістики або захисту свободи слова.

У свою чергу європейський експерт Ів Саломон (Eve Salomon) зазначає, що формування ради суспільного мовлення може відбуватися різними способами. Проте, для забезпечення професійності та неупередженості її членів, кожен з них повинен мати щонайменше 5 років досвіду роботи в котрійсь з тих сфер, які дотичні до суспільного мовлення. Тобто головним критерієм є саме їхній професіоналізм, а не лише можливість представлення у раді інтересів певної соціальної групи.

Проте, слід зауважити, що вирішення питання майна, фінансування, статусу та наглядової ради суспільного мовника не складають увесь перелік проблем вибору його форми. Актуальними тут також залишаються аспекти підбору персоналу та, що дуже важливо, формування СМ на базі державних мовників, який сьогодні, на думку більшості експертів, є реальним та доцільним.  

Третій камінь. Відсутність політичної волі

Відсутність політичної волі є однією з небагатьох обставин створення суспільного ТБ і радіо в Україні, з приводу якої експерти дійшли єдиної думки. Зрозуміло, що ця перепона є найбільшою.

Незалежний медіа-юрист Дмитро Котляр коментує цю ситуацію так. «В Україні досі не створено СМ, бо в жодного з урядів і президентів не було і немає на це політичної волі. Створення СМ справді є в багатьох відношеннях складною справою, але цілком можливою при реальному бажанні цього досягнути. СМ – це відмова від державного мовлення, без якого жоден уряд і президент в Україні себе не уявляє. СМ (як і роздержавлення преси) – це ставлення влади до ЗМІ відповідно до демократичних принципів, за якими завданням ЗМІ є не висвітлення і пропаганда діяльності органів влади, а суспільний контроль за ними і донесення до аудиторії суспільно важливої інформації.

Справді незалежне СМ – це джерело об’єктивної та критичної інформації про владу і про суспільні події; тому для будь-якої влади в Україні створення СМ видається самогубством і недоцільним кроком – адже не тільки втрачається контроль над інструментом самореклами, але й створюється джерело критики з максимальним покриттям території України».

На думку Тараса Шевченка, сьогодні у влади немає жодного бажання голосувати за законопроект про суспільне мовлення чи рухатися в напрямі, який наближував би телебачення до суспільного. «Ми бачимо, що обіцянки, які президент давав рік і два тому, не справджуються. Відповідно, не варто вірити в те, що Верховна Рада перед виборами чи одразу після них візьметься за вирішення цього питання. Досвід показує, що це питання не сприймають. Щодо можливостей, які має уряд прямо зараз, насправді значну кількість змін можна було би запровадити вже через зміни до статуту Національної телерадіокомпанії України. Багато речей, що стосуються програмної діяльності, порядку призначення керівництва, можна було би зафіксувати невідкладно. Для цього взагалі не потрібна Верховна Рада, адже Кабінет Міністрів сам здатен ухвалювати ці зміни», – зауважує експерт.

Минулого року у своїй промові Вільям Хорслі (William Horsley), представник Асоціації європейських журналістів (AEJ) у галузі медіа-свободи, прокоментував наслідки таких дій влади.

«На практиці рекомендації Ради Європи були заблоковані національними урядами. Ганебним фактом є те, що спостерігаючи за знищенням свободи слова конкретними особами та силами, європейські уряди ще й досі не притягнули їх до відповідальності. Деякі країни просто порушують ті положення, які зобов’язувалися виконувати. Ще однією негативною обставиною є те, що вони  відмовляються змінювати своє недосконале законодавство згідно рекомендаціям Ради Європи. Здебільшого, через нього журналісти і суспільство страждають найбільше. І, відповідно, через цю проблему деякі країни-члени можуть бути звинувачені у неспроможності відстоювати незалежність суспільного мовлення».

Ів Саломон (Eve Salomon), представляючи інтереси Ради Європи, зауважила, що, відповідно до зобов’язань, крайнім терміном створення суспільного мовлення в Україні є 2015 рік. Отже, на вирішення усіх перелічених вище проблем залишилося трохи більше року. А цього терміну  навряд чи буде достатньо.