18 травня, в День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу, на всіх платформах Суспільного мовлення (на «UA: Першому», «UA: Криму», «UA: Культурі» та регіональних філіях) транслювали спецпроект «Крим: вигнання».

Марафон на «UA: Крим» тривав із 13-ї до 21-ї безперервно. І якщо ведучим усе-таки було легше, адже вони змінювалися щогодини, то глядач навряд чи адекватно сприйняв щільний потік інформації на одну тему, що лився з екрана впродовж восьми з половиною годин, та ще й переважно у виконанні класичних головомовців, тобто запрошених до студії гостей.

Так, організувати й провести подібний телемарафон зі включеннями з різних міст України, а також Туреччини, Латвії, Польщі, не кажучи вже про окупований Крим, завдання не з легких.

І за те, що Суспільне так активно відгукнулося на 75-ту річницю депортації кримськотатарського народу, організаторам можна лише подякувати.

Проте, дивлячись черговий спецпроект Суспільного, приурочений до важливих подій чи пам'ятних дат, подеколи ловлю себе на думці — чи не зловживає цим форматом суспільний мовник.

Адже зазвичай усі його спецефіри зводяться до розмов у студії, ігноруючи найважливішу складову телебачення, візуальну. Розмови в студіях — це все-таки радше для радіо.

Коли ж ідеться про такий величезний за обсягом марафон, як телевізійний спецпроект «Крим: вигнання», ці розмови варто було б набагато частіше перебивати відеорядом.

Посеред цього марафону мене не раз навідала крамольна, але цілком очевидна думка. А саме — один показ художнього фільму «Хайтарма» Ахтема Сеітаблаєва цілком успішно замінив би собою більшість розумувань про осмислення трагедії кримськотатарського народу. Зокрема, в мистецтві. Хай навіть на цю тему говорили дуже компетентні люди — Андрій Куликов та Єлизавета Царгородська.

З іншого боку, саме цей блок, про мистецтво кримських татар, точніше, чи знайшла в ньому адекватне відображення депортація 1944 року, виявився чи не найбільш відповідним телевізійному формату.

Адже тут були включення з виставки «Вкрадений Крим», у яких кореспондентка Іванна Шептицька розповідала і, головне, показувала мистецькі твори, присвячені депортації кримських татар.

Журналістка у прямому включенні описала інсталяції сучасних кримськотатарських митців на тему депортації, принагідно взявши інтерв'ю в однієї з організаторок виставки в Національному експоцентрі ВДНГ Фатімою Осман. Яка є ще й режисеркою нового документального фільму про трагедію кримськотатарського народу під назвою «1944».

Звісно, хотілося б, аби глядачам його показали, бо, як правильно зауважив Андрій Куликов, мистецтво краще споглядати, аніж описувати.

Але Фатіма Осман пообіцяла показати свій фільм широкому (вузькому вже показали) колу глядачів аж за рік, бо автори, за словами режисерки, «хочуть повозити це кіно по міжнародних фестивалях».

У цьому ж блоці ведучі розмовляли з кримськотатарською поетесою Аліє Кенжалієвою. Вона читала свій вірш про трагедію депортації «Без батьківщини» рідною мовою. Сказавши: якщо вона не зможе висловитись із цього приводу, то просто задихнеться.

Як на мене, це була найзмістовніша частина спецпроекту. Один із учасників блоку спецпроекту Суспільного під умовною назвою «Трагедія в мистецтві», редактор кримськотатарської газети «Киримли» Бекір Мамутов, сказав дуже важливу річ: кримським татарам треба зафіксувати все, що з ними сталося, у своєму культурному просторі. Він згадав у цьому плані й фільм Ахтема Сеітаблаєва «Хайтарма», і пісню Джамали «1944», переможницю «Євробачення-2016», і картини кримськотатарських художників, що відбивають ставлення до депортації як національної трагедії.

Журналіст вважає — найбільше зачіпають душевні струни людини саме дрібні деталі депортації. Одну з них він наводить. Розповідь про відро, яке невідомо навіщо взяв у дворі й захопив із собою батько однієї з очевидиць, вражає. Коли його дочка пізніше запитала, навіщо він це зробив, виявилося: чоловік збирався надіти відро на голову, коли почнуть розстрілювати його дітей (а він був упевнений у тому, що це станеться). Просто щоб не бачити цього жахіття.

Після всіх розмов у студії Андрій Куликов звернув увагу глядачів на цьогорічне лого Дня пам'яті жертв депортації кримськотатарського народу — символічне червоне, а отже криваве зображення залізничних колій, які повторюють зображення кримськотатарського національного гербу Танга. Висловивши сподівання, що колись у цій студії вони з колегою вестимуть спецпроект не «Крим: вигнання», а «Крим: повернення».

Те, що кримські татари не побоялися виходити на зв'язок із київською студією марафону, свідчить — для них пам'ять про національну трагедію настільки важлива, що вони готові кричати про жертв сталінських катів на весь світ.

І все-таки найемоційнішим моментом усього спецпроекту виявилася рубрика «живі історії», де в коротеньких роликах згадували депортацію її свідки. Ті, яким пощастило вижити й повернутися.

На тлі справді дикої, але такої звичайної для сталінського режиму трагедії не зовсім адекватною моменту стала участь у спецпроекті Олеся Донія. Він скористався телеефіром, щоб укотре полити брудом Петра Порошенка, бо нинішній громадський діяч не вірив і не вірить жодному слову останнього, який усе на світі дискредитує.

Це було тоді, коли Осман Пашаєв, ведучий цієї частини спецпроекту, перервавшись на пряму трансляцію мітингу-реквієму, де виступали Рефат Чубаров і на той момент президент України, сказав: саме Порошенко висловив ідею створити на півострові Крим національну автономію для корінного народу, який не має іншої батьківщини.

При цьому Осман Пашаєв на початку свого діалогу з Олесем Донієм нагадав — саме колишній народний депутат був ініціатором повернення на географічну карту Криму кримськотатарських топонімів.

Пан Доній на вдячність ведучого зреагував у досить своєрідний спосіб. Спершу розповів про своє здивування ксенофобією української помаранчевої влади щодо кримських татар (щоправда, згодом ситуація докорінно змінилася, додав він), а потім перейшов до звинувачень в. о. президента України 2014 року Олександра Турчинова в тому, що той здав Крим.

І, на думку Олеся Донія, треба ще розбиратися, була це з боку тодішнього верховного головнокомандувача ЗСУ злочинна бездіяльність чи йшлося про змову з російським керівництвом.

Безперечно, політик, якщо він не сидить на печі, пишучи мемуари, завжди використовує будь-яку нагоду, щоби копнути опонентів, тим самим нагадавши про себе. Та ще й напередодні парламентських виборів. Але, як на мене, річниця трагічної дати — не надто вдалий момент для політичних баталій. Тим паче з відсутнім у студії опонентом.

Перелічити всіх ведучих та учасників спецпроекту-марафону Суспільного в межах цього тексту неможливо. Та й, мабуть, не варто. Тим паче неможливо зупинятися на кожному окремому виступі. Адже всі вони, від історикині Гульнари Бекірової, яка вивчає документи та свідчення депортації, до бійця кримськотатарського добровольчого батальйону, учасника АТО Іси Акаєва та активістки кримськотатарського народного руху Зоре Умерової стали такими собі живими частинками величезного пазлу, присвяченого 75-й річниці з початку одного з численних злочинів радянського режиму проти більшості народів колишнього СРСР.

Проте під час перегляду цього спецпроекту суспільного мовника впадала в око разюча відмінність у настроях його українських та кримськотатарських учасників.

Останні, навіть ті, хто лишився в окупованому Криму (а їх таки більшість), випромінювали, на перший погляд, нічим не обґрунтований оптимізм щодо свого майбутнього. Тобто тієї самої «хайтарми», що перекладається як повернення.

Тим часом українські політики та публіцисти, які, звісно ж, підтримують одну з двох корінних націй України (українці та кримські татари), в яких немає іншої батьківщини для повноцінного національного та державного розвитку, констатували: деокупація Криму — це дуже довга історія. І пов'язана вона лише з політичною волею керівництва РФ, яке ще 1991 року, починаючи з отримання Україною незалежності, завжди казало: щойно Україна послабиться, Росія «свій» Крим забере. На цьому наполягав знаний публіцист Віталій Портников.

Чесно кажучи, я давно не бачила пана Портникова таким роздратованим, як в ефірі спецпроекту «Крим: вигнання».

Цю частину марафону вела Мирослава Барчук. Вона, як завжди, була бездоганною у своєму прагненні витягти зі своїх гостей усе, що вони думають із приводу заявленої теми. Намагаючись при цьому абстрагуватися від будь-яких емоцій.

Прагнення тим більше похвальне щодо такої складної теми, як кримськотатарська національна автономія, що її Сталін 1944 року ліквідував. Українська ж влада, замість відновити історичну справедливість щодо кримських татар, надала автономію суто територіальній адміністративній одиниці, тобто колишній Кримській області у складі України.

Пан Портников, пояснюю причини такого рішення української влади 1992 року, був категоричним. І, як завжди, переконливим. Адже Україна від 24 серпня 1991 року до лютого 2014-го, на його думку, існувала як перефарбована в національні кольори УРСР, тобто суто територіальна автономія у стайні російського впливу.

Так само вийшло з Автономною Республікою Крим. Бо навіщо українській радянській номенклатурі, яка прийшла до влади 1991 року, була потрібна бомба уповільненої дії у вигляді кримськотатарської національної автономії, якщо вона сама, ця партноменклатура, просто не мислила себе українською національною елітою?

Саме через це Україна втратила Крим, а не тому що, мовляв, Турчинов виявив злочинну бездіяльність чи змовився з Путіним.

Але чому тоді кримські татари, й ті, хто емігрував після окупації 2014-го, й ті, хто лишився на батьківщині, яких окупаційна влада РФ судить за «екстремізм», упевнені, що рано чи пізно всі вони станцюють свою «хайтарму» (повернення)? Та тому, що вони вже мають цей досвід. Кримські татари впевнені: якщо вони зуміли, попри неймовірні перепони, повернутися на батьківщину й почати життя буквально з нуля, не претендуючи навіть на свої родові будинки, лишивши гнізда загарбникам, їх більше ніхто й ніколи не зможе відірвати від цієї землі.

Водночас усвідомлюючи — національна кримськотатарська автономія можлива лише у складі справді незалежної від Росії України.