Про новини, національний інтерес та стратегію українського суспільного мовника

Про новини, національний інтерес та стратегію українського суспільного мовника

10:44,
18 Жовтня 2018
4050

Про новини, національний інтерес та стратегію українського суспільного мовника

10:44,
18 Жовтня 2018
4050
Про новини, національний інтерес та стратегію українського суспільного мовника
Про новини, національний інтерес та стратегію українського суспільного мовника
Варто було би керуватися принципом: «суспільство має знати і про проблеми, і про здобутки; суспільству однаково важливо розуміти, що в країні відбувається поганого і що в країні відбувається доброго».

«Детектор медіа» продовжує дискусію про перші та необхідні подальші кроки в розвитку суспільного мовника в Україні, яку розпочав своєю статтею Отар Довженко.

Український суспільний мовник, створений у січні минулого року, сьогодні переживає, напевно, свою першу серйозну кризу.

Незадоволених його діями вдосталь. Задоволених — вочевидь менше… або, принаймні, їхні голоси звучать зазвичай набагато слабше.

Але це задоволення й незадоволення розподілені дуже нерівномірно.

Мені майже не доводилося чути серйозних претензій до оновленого під проводом невтомного Дмитра Хоркіна «Українського радіо». Винятки є, але жоден із них не переконав мене, що із сьогоднішнім «Українським радіо» — всіма трьома чи будь-яким із трьох його загальнонаціональних каналів — щось серйозно негаразд. По-справжньому окрилює концертна діяльність відродженого Будинку радіо, де регулярно концертують прекрасні творчі колективи суспільного мовника. Позитивні зрушення помітні на телеканалі «UA: Культура», яким нині опікується нова для телебачення людина — кінокритик Лук’ян Галкін. У дуже різних обласних філіях суспільного мовника працюють чудові люди, які проводять натхненні, цікаві ефіри для місцевої (і не тільки) аудиторії.

Усе це навряд чи може викликати серйозні нарікання. Власне, їх і немає.

Натомість найбільше проблем — поряд із окремими успіхами — пов’язані із «флагманським» для суспільного мовника каналом «UA: Перший» (із яким багато хто, щиро помиляючись або свідомо маніпулюючи, ототожнює всю компанію в цілому).

Почнімо з того, що досі не зрозуміло, яким є профіль цього каналу і в якому напрямі розвивається (якщо взагалі розвивається) його профілізація. Наприкінці 2017 року правління компанії подало на розгляд Наглядової ради документ під назвою «Перехідна концепція розвитку національного мовлення ПАТ НСТУ (телевізійна складова)». Зокрема, там було зазначено, що «головними напрямками для першого телеканалу Суспільного мовлення — UA: ПЕРШИЙ — є інформаційне та суспільно-політичне мовлення з елементами просвітництва». Неважко переконатися, що сьогодні все радше навпаки: сітка щоденного мовлення «UA: Першого» свідчить про канал «загального спрямування», з низкою серіалів та просвітницьких програм, з елементами інформаційного та суспільно-політичного мовлення. Але чи збирається менеджмент рухатися в раніше заявленому напрямі? Микола Ковальчук, генпродюсер із розвитку НСТУ, у своєму нещодавно опублікованому інтерв’ю для «Детектора медіа», запевняє у… протилежному. На пряме запитання: «Чи не варто Суспільному знайти свою нішу, яку можна поступово розширювати?», він відповідає: «UA: Перший” має бути загальним каналом, розрахованим на людей, які багато дивляться телевізор».

Коли і яким чином менеджмент компанії настільки радикально змінив свої погляди на те, яким «має бути» її флагманський канал, — для мене наразі лишається загадкою.

Хай там як, та наразі просвітницьке мовлення на цьому каналі сприймається аудиторією — судячи з наявних відгуків — хоч і без особливого ентузіазму, але радше позитивно. Чого ніяк не можна сказати про найчутливіше: його інформаційне та суспільно-політичне мовлення.

Тут невдоволення аудиторії (і глядацької, і професійної) відчувається найбільше, а хвилі обурення окремими рішеннями керівництва компанії та окремими ситуаціями в ефірі здіймаються із прикрою регулярністю.

Політиці новин на «UA: Першому» щойно присвятив свій (уже не перший) критичний аналіз Отар Довженко. Із загальним спрямуванням його критики я цілком згодний: неправильно, коли ефект «новини “UA: Першого” — це новини, де немає піару влади» досягається за рахунок того, що в цих новинах просто «немає ні влади, ні політиків». Безумовно, це стратегічна помилка — точніше, неправильно (хоч і свідомо) обраний стратегічний курс, який тепер треба виправляти.

Принагідно нагадаю, що у правлінні компанії за новини відповідає особисто голова цього правління Зураб Аласанія: кураторство служби новин є чи не основною функцією всередині компанії, якої він не передовірив нікому зі своїх колег на рівні топ-менеджменту. Тож коли політики і «влада» систематично віддаляються від новин «UA: Першого» (чи радше видаляються з них) аж настільки, що про це починають уголос казати професійні критики, спираючись на дані регулярних моніторингів, — здавалося б, це привід для відкритої розмови з головним «куратором новин», тобто керівником компанії: чому був обраний нині критикований курс формування новинної картини дня, чи вважає його куратор цей курс виправданим, як він реагує на критику цього курсу тощо. Але така розмова досі не відбулася і (скажу обережно) немає жодних ознак, що голова правління компанії такої розмови взагалі прагне (хоча, безумовно, в курсі тієї критики, яка лунає).

Звісно, критикувати неправильний курс новин набагато простіше, ніж визначити з достатньою чіткістю, яким має бути правильний. І тут, як справедливо пише у згаданому матеріалі Отар Довженко, слід «відокремити зерна від полови» — але не стільки в наведеній ним цитаті з мого публічного висловлювання (яке насправді було присвячено не новинам, а загальній стратегії суспільно-політичного мовлення компанії), скільки якраз у запропонованій самим Отаром позитивній програмі.

Я цілком згодний з Отаром у тому, що «новини — це не тільки хто-що-де-коли-як. Їхня місія — не тільки доносити факти, а й допомагати аудиторії зрозуміти, що відбувається й чому. В тому числі хто ті люди, які керують або претендують на керівництво державою, які важливі ідеї та наміри вони озвучують, чого від них слід чекати».

Але саме тому, що новини мають — повторю цю формулу ще раз — «не тільки доносити факти, а й допомагати аудиторії зрозуміти, що відбувається й чому», я не можу погодитися з іншою принциповою тезою того ж автора: «немає ні позитивних, ні негативних новин», а є лише новини, «більш і менш важливі для аудиторії».

Це було би так, якби ми дивилися на кожну новину «поглядом нізвідки», не маючи ні вподобань, ані навіть національних інтересів. Тоді й лише тоді, наприклад, новина про загибель українських бійців на Донбасі мала би бути для українського суспільного мовника такою ж нейтральною за манерою подачі (та очікуваною реакцією цільової аудиторії), як і новина про загибель російських бійців (будучи «повністю нейтральними», чи маємо ми право тут казати про «бойовиків» чи «найманців»?) у Сирії.

Але даруйте: ми зараз точно говоримо про українського суспільного мовника? Чи, може, ми вибудовуємо такі «безнаціональні» настанови інформаційного мовлення, за якими функції українського суспільного мовника — з незначними змінами в балансі тематики — могли виконувати і CNN, і Al Jazeera, і, наприклад, Telewizja Polska?

Насправді навіть у самій селекції новин, «більш і менш важливих для аудиторії», український суспільний мовник має керуватися насамперед національними інтересами українського суспільства — а не інтересами окремих політичних сил, але й не національними інтересами будь-якої іншої держави світу. Формувати картину дня з позиції сумлінно зрозумілого «національного інтересу» — власне, саме таким є чи не головне завдання суспільного мовника, яке, крім нього, не має (власне, і не може) виконувати жоден інший ЗМІ.

Не відбирати «найважливіші» події просто неможливо, бо подій щодня відбувається безліч; тому не можу погодитися з Отаром Довженком і в тому, що «важливих для суспільства подій стільки, скільки їх є, і про всі треба розповідати». Перепрошую, але про всі події розповісти неможливо; розповісти ж про «всі важливі» (точніше, «всі найважливіші») можна, але таке завдання прямо залежить від того, хто і з якої ціннісно-світоглядної позиції визначає, які саме події дня є важливішими за всі інші.

Як показав досвід спостереження протягом року за новинами «UA: Першого», саме тут виникає болюча проблема: запропонована цими новинами «аполітична» картина дня різко розходиться з очікуваннями найбільш соціально й політично активної частини українського суспільства (причому незалежно від політичних уподобань).

Насправді все ще гірше, бо навіть «аполітична» новинна картина дня — власне, як і будь-яка інша — не просто пасивно «відображає», але, вже самою операцією «відбору найважливішого», активно створює той чи інший порядок денний. Тобто день за днем формує в умах своєї аудиторії певний образ світу, в тому числі довколишнього (а)політичного світу в межах нашої власної країни.

Дотепер меседж, який системно доносили своїй аудиторії новини «UA: Першого», полягав у наступному: в Україні суспільство живе своїм життям, яке практично не стосується дій влади; перетинаються шляхи суспільства і влади хіба в разі стихійних лих чи якихось абсолютно надзвичайних подій; у решті ж ситуацій українська влада або взагалі не заслуговує на згадку, або, у крайньому разі, заслуговує на згадку суто критичного плану.

Як бачимо, з тезою про «більш і менш важливі для аудиторії» новини насправді все виявляється досить непросто — і значно суб’єктивніше, ніж це здається (принаймні в теорії) багатьом вітчизняним журналістам. Але і з тезою «немає ні позитивних, ні негативних новин» ситуація виглядає аж ніяк не простіше. Так, одні й ті самі новини можуть викликати в різних людей і позитивні, й негативні емоції; тому, як справедливо пише Отар Довженко, «майже кожна “погана” новина є для когось доброю, а “добра” — поганою». Але звернімо увагу на це «для когось» і спробуймо докладніше придивитися до його фактичного обсягу. Чи може бути «для когось доброю» новина про загибель українського бійця на Донбасі? Так, для ворогів України. Чи може бути «для когось поганою» новина про успіхи української торгівлі з ЄС? Так, для ворогів України. Чи може бути «для когось поганою» новина про викриття високопоставленого корупціонера? Так, для інших високопоставлених корупціонерів. Чи може бути «для когось доброю» новина про занепад сільського медичного пункту за повної бездіяльності місцевої влади, в якої була реальна спроможність змінити цю ситуацію? Так, для людей, позбавлених співчуття. Але… чи на них, як на цільову аудиторію, має орієнтуватися український суспільний мовник?

Гадаю, відповідь очевидна.

Іншими словами, в потоці новин, розглядаючи їх і відбираючи найважливіші з них із позицій усе того ж національного інтересу, український суспільний мовник без особливих складнощів може виділити новини, які для його цільової аудиторії — українського суспільства — звучатимуть як (а) переважно позитивні, (б) переважно негативні, (в) неоднозначні (саме в цьому разі особливо важливими є нейтральність у подачі новини та баланс поглядів у коментарях!), (г) переважно нейтральні (такі, що важливі для розуміння процесів у світі, але не мають прямого стосунку до українських національних інтересів).

Досить виразне та в багатьох ситуаціях легко передбачуване емоційне забарвлення новин підтверджують і свіжі експериментальні дослідження. Український «Центр контент-аналізу» нещодавно оприлюднив матеріали дослідження під назвою «Чому новини засмучують і злять нас». Не переказуючи цей цікавий матеріал, створений за допомогою «фокус-групи з постійних споживачів медіа-інформації», зверну лише увагу на те, що споживачі медійної інформації чітко розділили новини на кілька емоційних груп, а саме: (а) байдужість, (б) негативні емоції, (в) позитивні емоції, (г) спокійний інтерес, (ґ) мішані емоції. Якщо врахувати, що нас у розмові про українського суспільного мовника все ж таки цікавить саме українська (а не російська й не таїландська) аудиторія, неважко визначити наперед, яка новина викличе в цієї аудиторії той чи інший спектр переважних емоцій.

Відкрию секрет Полішинеля: насправді редакторам новинних служб українських телеканалів ця істина давно й добре відома — й саме це дозволяє одним свідомо створювати в ефірі щоденних теленовин картинку «суцільної зради», а іншим — намагатися створити в ефірі картинку «загальної перемоги, яку псують лише окремі зрадники».

Але у спробах відійти від цієї альтернативи «політично вмотивована зрада vs. політично вмотивована перемога» є два шляхи, один із яких насправді є оманливим і тупиковим. Цим тупиковим шляхом є спроба втечі у (насправді суто примарну) «абсолютну нейтральність», яка зрештою неминуче обертається… аполітичністю (тут Зураб Аласанія просто пішов далі тим же шляхом, на якому обережно наполягає й Отар Довженко). Адже єдиний спосіб бути «абсолютно нейтральним» у політичних питаннях полягає в тому, щоб цих питань… узагалі не чіпати. Доторкаючись же до політики, ми неминуче стаємо перед питанням, які щоденні політичні події є, а які не є найважливішими; а це неможливо без (а) порівняльного оцінювання цих подій, і (б) відповіді на питання — для кого саме й чому саме ці події є найважливішими.

Для українського суспільного мовника відповідь на останнє запитання може бути лише одна: для українського суспільства.

А це суспільство, зокрема, є також і політичним суспільством, тобто суспільством виборців — людей, які регулярно роблять свій політичний вибір і мають право регулярно дізнаватися від свого суспільного мовника, що роблять і ті, кого вони вибрали, й ті, кого їхні обранці призначили на важливі посади, і також ті, кого минулого разу вони своїм вибором обійшли.

Ось тепер нам, здається, справді вдалося відокремити зерно збалансованої присутності політики в новинах суспільного мовника від полови примарного ідеалу «абсолютної нейтральності та неемоційності».

Звісно, зі щойно сказаного — відбирати найважливіші новини, керуючись інтересами українського суспільства — абсолютно не випливає імператив штучного створення «емоційного балансу» новин: такого, щоби, грубо кажучи, на кожну негативну новину припадала одна позитивна. Висувати таку вимогу до новин було би безглуздо (власне, ніхто цього й не робить). Але не безглуздо було би керуватися принципом: «суспільство має знати і про проблеми, і про здобутки; суспільству однаково важливо розуміти, що в країні відбувається поганого і що в країні відбувається доброго». Оце якраз і є «національний інтерес» — на відміну від вужчого політичного інтересу бачити довкола здебільшого «перемоги» (політична влада), або, навпаки, здебільшого «зради» (політична опозиція).

Саме це ще на початку 2017 року приписала українському суспільному мовнику його Наглядова рада в документі, названому «Основні напрями діяльності ПАТ “НСТУ” на 2017 рік». Вважаючи найважливішим завданням суспільного мовника «сприяння зміцненню соціального капіталу українського суспільства» (слова, до яких я закликаю всіх поставитися максимально серйозно!), Наглядова рада, зокрема, наголосила, що «суспільним мовником має бути знайдений розумний баланс між аргументованою, не маніпулятивною критикою суспільних недоліків та позитивним висвітленням суспільних здобутків. Те і те має однаковою мірою поширюватися і на діяльність органів та представників влади, і на діяльність приватних компаній, громадських організацій та окремих осіб» (виділення моє. — О. П.).

Чи стосується це завдання пошуку «розумного балансу» окремо взятої служби новин суспільного мовника? Так, але не балансу підбору новин за кількістю «позитивних та негативних», а балансу критеріїв підбору новин, коли суспільно важлива «зрада» має для служби новин суспільного мовника не вищий і не нижчий пріоритет, ніж суспільно важлива «перемога».

Чи стосується це завдання також і системи суспільно-політичного мовлення? Безумовно, і навіть ще більшою мірою. На відміну від новин (де завжди панівним є завдання відбору «найважливішого за день»), тут є набагато ширший простір для маневру з метою пропонувати аудиторії такий медійний образ українського суспільства й українського політикуму, який справді відповідатиме інтересам сьогоднішнього життя та майбутнього розвитку української політичної нації.

Все це потребує системного застосування свідомих зусиль. І на сьогодні ця робота, боюся, ще навіть не почалася.

А для початку — слід припинити гратися в удавану нейтральність. Не треба — скористаюся висловом російського філософа Михайла Бахтіна — шукати собі «алібі у бутті». Натомість треба чітко здавати собі справу щодо обстоюваних нами інтересів — не партійних, а національних — і діяти відповідно.

На мій погляд, це й означає — бути по-справжньому суспільним мовником.

Коли «Детектор медіа» тільки розпочинав роботу, найпопулярніші українські медіа ще дослухалися до темників. Але завдяки спільній боротьбі журналістів та суспільства це змінилося. Найпоказовіше: Україна пройшла шлях від державного телебачення до Суспільного.

Тепер наша команда прагне розширювати аудиторію та впливовість Суспільного мовлення заради ідей та ідеалів, які воно продовжує ілюструвати.

Запрошуємо приєднатися до нас у цьому завданні, ставши частиною Спільноти «Детектора медіа».
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду