22 червня не стало винятком. Того вечора на «UA: Культурі» вийшов спецефір, присвячений Олегу Сенцову, який назвали «Голод до волі. 40 днів Сенцова». Звісно, що автори вкладали в цю назву геть не потойбічний сенс. Хоча в Римми Зюбіної, однієї з учасниць програми, ці «40 днів» таки викликали неминучі асоціації. Але, можливо, на це й було розраховано, адже ми достеменно так і не знаємо, як почувається в'язень колонії суворого режиму за Полярним колом. Інформація, що доходить від адвоката, зазвичай запізніла. Вочевидь, загрозлива символіка в цьому випадку потрібна була бодай для того, щоб загострити ситуацію. Яку, втім, український режисер сам загострив, здавалося б, далі нікуди. Оголосивши безстрокове голодування з вимогою звільнити всіх українських політв'язнів із тюрем Кремля.

Та попри це до нього так і не пустили українського омбудсмена Людмилу Денісову. Та й узагалі, тюремники Сенцова поводяться так само цинічно, як їхні попередники на Нерчинських рудниках позаминулого століття або ж у котромусь із незчисленних таборів сталінського ГУЛагу сторіччя минулого.

Юрій Макаров, який узяв на себе надскладну з емоційного погляду роль модератора цього спецефіру, намагався разом зі своїми гостями — продюсеркою Анною Паленчук, акторкою Риммою Зюбіною та головою ГО «Громадське телебачення» Наталкою Гуменюк, співавторкою фільму «Етапом через пів-Землі. Історія ув'язнення Сенцова і Кольченка», накреслити бодай теоретичні шляхи визволення українських бранців Кремля.

Спецефір Суспільного «Голод до волі. 40 днів Олега Сенцова» від 22 червня складався з двох частин. Перша з яких, хронометражем одну годину, стала передмовою до ще одного показу вже згаданого фільму «Громадського» на Суспільному.

Адже його тут його вже показували в День пам'яті жертв політичних репресій 20 травня.

Але тоді, за шість днів після оголошення Олегом Сенцовим голодування, мабуть, ніхто з телевізійників не уявляв, що це вийде за межі якоїсь піар-акції. На кшталт того, що відбувалося з Надією Савченко, яку звільнили майже одразу після виголошення вироку.

Про різницю між цими двома українськими бранцями Кремля, точніше, про масштаби підтримки й виступів за їхнє звільнення, учасники спецефіру (до речі, чомусь виключно жінки), втім, говорили небагато. Й не тому, що, як сказав його ведучий Юрій Макаров, у справах визволення Надії Савченко та голодування Олега Сенцова Марксова формула історії, яка нібито спершу є трагедією, а потім повторюється як фарс, перевернута. Тобто, на думку ведучого, історія з визволенням Надії Савченко виявилася фарсом, а голодування Сенцова — трагедією.

А тому, що у фільмі «Етапом через пів-Землі. Історія ув'язнення Сенцова і Кольченка», який, на мою думку, варто показувати без кінця, йдеться про те, як російська система правосуддя знущається з усіх, хто потрапив у її жорна.

Бо дуже правильно сказала в розмові з Юрієм Макаровим одна зі співавторок фільму голова ГО «Громадське телебачення» Наталка Гуменюк: говорити про українських в'язнів Кремля, не стомлюючись про них нагадувати скрізь, де можливо й неможливо, — це єдине, що ми можемо для них зробити.

Кожна з гостей Юрія Макарова розповідала про своє особисте ставлення до Олега Сенцова.

Анна Паленчук, продюсерка та близька подруга режисера, пригадала, приміром, як познайомилася з Олегом 2012 року на Одеському міжнародному кінофестивалі, де його перший ігровий фільм «Гамер» здобув дві відзнаки — Міжнародної федерації кінопреси (FIPRESCI) та спеціальний диплом як повнометражний фільм, що заслужив особливу згадку журі.

Для мене в її розповіді були моменти відкриття. Скажімо, до власного сорому, не знала, що Олег Сенцов зняв свого «Гамера» на гроші від продажу комп'ютерного клубу. Виявляється, в Сімферополі, де не було жодного кіноосередку, він був дуже успішним кіберспортсменом і бізнесменом.

Коли Юрій Макаров запитав у пані Анни, чи не бачить вона в долі Олега кореляції з героєм «Гамера», який, вийшовши з віртуального світу, зрозумів, що світ реальний набагато складніший за будь-яку комп'ютерну гру, продюсерка відповіла ствердно.

Ще одне запитання від ведучого Анні Паленчук було відверто провокативним. Віддам належне панові Макарову, який тут виступив у ролі адвоката диявола. Ведучий каже, що є думка, ніби Олег Сенцов не настільки талановитий режисер, щоби за його визволення виступали такі світові зірки, як Джонні Депп чи Меріл Стріп. Отже, чому вони, кажучи профанною мовою, вписалися за українського режисера — тому що він талановитий чи завдяки його відчайдушному жесту?

Анна Паленчук усі чутки про недостатній рівень таланту свого друга відкидає, адже він став відомим у світі ще до свого ув'язнення. Як аргумент наводить одну із закордонних акцій на підтримку Олега в Берліні.

— Ми були дуже здивовані, скільки світових режисерів знають Олега особисто завдяки його таланту, — сказала Анна Паленчук.

Продюсерка розповіла, що весь час ув'язнення режисера активно листувалася й листується з Олегом, готуючи до постановки його п'єсу «Номери». Звістка про голодування стала для неї шоком. Але, каже пані Анна, попри те, що режисер і письменник дуже хоче жити, що видно з усіх його листів, вочевидь, це стало для нього єдиним способом протесту.

Римма Зюбіна теж поділилася цілковитим для українців «ексклюзивом». Вона вранці 22 червня, саме в день спецефіру на «UA: Культурі», отримала листа від Олега Сенцова. Але ексклюзив не в тому, що відповідь із колонії в Лабитнангі (хай це місто подякує Сенцову за те, що його назву вивчили в Україні та світі! — Авт.) надійшла буквально за два дні. А в тому, що російська служба виконання покарань винайшла стабільну систему заробітку на листах із волі й на волю, пристосувавши для цього сучасні технології. У цій службі (ФСИН російською мовою) є підрозділ, що зветься «ФСИН Почта». І ось цей підрозділ за допомогою інтернету та сканера налагодив дуже якісний канал зв'язку між зеками та їхніми абонентами за помірну платню — 50 російських рублів за одне відправлення. Гроші перераховуються з картки адресанта.

Римма Зюбіна, описуючи цю досконалу до жахіття систему, не без гумору каже — їй навіть запропонували такий собі абонемент на три роки листування з Олегом Сенцовим. Від чого Римма Зюбіна, сподіваючись, що Олег вийде звідти набагато раніше, відмовилася.

Сміх сміхом, але насправді те, що розповіла наша зіркова акторка, жахає. Адже свідчить: у Росії система закладів виконання покарань чи не єдина, яка функціонує бездоганно й розрахована на довгі роки, якщо не на віки. А для Олега Сенцова це означає неможливість бути звільненим поза нею. Або — вмерти.

Римма Зюбіна розповіла, що писала Олегові про якісь дуже прості речі зі свого життя — папугу, собаку, нову сукню тощо. Бо інакше її лист не пройшов би тюремної цензури.

Відповідь режисера теж була досить оптимістичною. Він написав, що місцева медицина до нього дуже лагідна. В актриси немає сумнівів, що цей лист Олег писав сам, адже це була його рука, а ще там ішлося про речі, які більше нікому, окрім них, невідомі.

Такі подробиці дуже важливі в умовах, коли ми практично нічого не знаємо про самопочуття заполярного в'язня, який на момент написання цього матеріалу голодує вже 44-й день.

У Римми Зюбіної Юрій Макаров поцікавився, кому більше потрібні акції на підтримку Олега Сенцова — йому чи нам. Акторка відповіла, що, вочевидь, для нас, тих, хто на волі, вони більш необхідні. Адже колись може настати час, коли діти й онуки запитають, що їхні батьки-діди робили саме в цей історичний момент, коли українські політв'язні гнили в російських тюрмах, оголошуючи при цьому голодування.

Про те, що нинішня ситуація з політв'язнями в Росії римується з минулим і навіть позаминулим століттями, говорила й Наталка Гуменюк, коли ділилася з ведучим своїми враженнями від подорожі слідами Олега Сенцова та Олександра Кольченка.

Ми думали, каже вона, що сталінський ГУЛаг — це лише сторінка з підручника історії. Бо для журналістки, яка вчилася у школі вже в незалежній Україні, 70 років, відколи сталінські катівні буцімто припинили існування, — це глибока архаїка. Але виявилося, що в Росії XXI століття цей ГУЛаг нікуди не зникав, і катування в'язнів тут — звична рутина, а не злочин.

Так само не зникло нікуди й поняття політичного заслання, яке практикувалося в Російській імперії позаминулого століття. Адже етапування Олега Сенцова до колонії за Полярним колом саме ним і є.

У розмові Наталки Гуменюк із Юрієм Макаровим був один засадничий момент для історії не лише Олега Сенцова, а всіх українських бранців Кремля.

Коли ведучий сказав, що не знайшов повного списку українських в'язнів на території Росії, Наталка відповіла, що насправді всі їхні імена відомі. Завдяки діяльності правозахисників, журналістів та міжнародних організацій.

Коли «Громадське телебачення» починало своє дослідження історії ув'язнення Сенцова та Кольченка, каже Наталка Гуменюк, на перших шпальтах усіх світових ЗМІ була Надія Савченко. Навіть на суді в Ростові-на-Дону, тому самому, де Олег у своєму останньому слові говорив про гріх боягузтва і швидкий крах кремлівського карлика, «Громадське» було чи не єдиним представником українських ЗМІ.

Нині ж, продовжила голова ГО «Громадське телебачення», коли ця історія набула міжнародного розголосу, ми просто зобов'язані щодня нагадувати собі та світові про українських в'язнів.

Насамкінець Юрій Макаров почав читати список останніх. Жах у тім, що більшість названих ним прізвищ мені особисто нічого не сказала...